Авторка проекту «Наші інші» в онлайн-журналі The Ukrainians Олеся Яремчук і автор програми «Більшість меншостей» на Radio SKOVORODA Володимир Бєглов під час V LVIV MEDIA FORUM про те, як і навіщо їхні медіа розповідають меншини.
Теорія Бєглова
Більшості не існує — є безкінечна множина меншостей. Меншини різні — від поціновувачів фентезі чи тих, хто носить окуляри, до етнічних груп чи ЛГБТ-спільноти. Тож більшості як такої справді немає, є безкінечна множина меншин. Для мене найяскравіший приклад такої більшості меншостей — це Євромайдан. Він почався з меншості людей, яким було не взападло вийти на вулицю в той перший вечір. Тоді виявилося, що різні меншини можуть об’єднатися не навколо більшості, а навколо певних цінностей. Згадайте, на входах до Євромайдану стояли афганці, першими туди вийшли студенти, потім яскраво оприявнилися кримські татари, євреї й так далі. То була взаємодія різних груп, об’єднаних спільними цінностями і метою.
Щотижня у свою програму «Більшість меншостей» ми запрошуємо представників і представниць певної меншини: вегетаріанців, протестантів, трансгендерів. І проект триватиме ще принаймні рік. Меншин багато, нам є про що говорити в ефірі.
Після інциденту в Лощинівці (де через те, що рома підозрювали в убивстві дев’ятирічної дівчинки, громада села вимагала виселити з околиць усю ромську спільноту — Medialab) українські медіа дуже грішили вживанням слова «усі». У тому сенсі, що, наприклад, усі роми погані, їх треба вигнати. Насправді маніпуляції навколо цього слова — найшкідливіші. Бо «всіх не існує». Ми не можемо сказати: «Усі люди ромського походження — шахраї і ворожки». Це неправда. А от щодо Лощинівки так і було використано. І поліція також зробила помилку. Вони мали працювати з цим конкретним злочином і конкретним підозрюваним, а не з усією громадою. Не варто було акцентувати, що це представник ромів.
Найкраще, аби «Більшість меншостей» слухали в школі
Гості моєї програми визнають себе меншинами, і їм надзвичайно важко. Зазвичай я ставлю їм дуже прості питання. По-перше: як правильно їх називати? Потім прошу розповісти свою історію.
Практично всі герої починають свої розповіді зі шкільних часів. Там вони отримують перші травми, їх принижують, тролять, булять, фізично знущаються саме через іншість.
Дискримінація та мова ворожнечі — це іншування людини за ознакою, яку вона змінити не може (стать, колір шкіри), або за ознакою, яку вона змінювати не мусить (вага, віросповідання, зовнішній вигляд, сексуальна ідентичність).
Ви знаєте, чому людей з інвалідністю, наприклад, у Радянському Союзі селили на четвертому поверсі й вище? Не для того, щоб у них був гарний вигляд із вікна, а тому що суспільство їх не мало бачити. Створювалася ілюзія країни, де живуть здорові гетеросексуальні чоловіки віком 35 років. Меншин не існувало, а тому до кожного й кожної, хто відрізнявся, ставилися щонайменше з пересторогою. Люди не знали, що Інший — це нормально. Ніхто не усвідомлював, що він теж — інший.
Найкраще, аби наш проект слухали й читали в школах, але ми принаймні пробуємо працювати у світі дорослих.
Володимир Бєглов про своїх героїв
Перша історія про Олега Резанова. Дуже рекомендую читати його блог. Нині він проводить екскурсії по Львову, хоча сам із Донецька. На правому вусі в нього, як горошинка, розташований слуховий апарат з маленькою точкою-мікрофоном. Звісно, коли він ходив до школи, то апарат був більший. Він розповідав мені, як жити людині з вадами слуху в Україні. У школі в нього не було друзів. Олег часто навіть не мав із ким поговорити на перерві. І все лише через те, що в нього на вусі висіла ця-от пластмаска.
Ще один герой — колишній споживач героїну. Нині він керує Федерацією дворового футболу Львівщини, має громадську організацію, є радником народного депутата. Він кинув вживати героїн нещодавно, а зараз йому біля 30 років. Його історія сталася через те, що, коли йому було 14 років, він із друзями бігав в аптеку купувати трамадол. І їм його продавали, ще й давали скляночку з водою — запити.
…Коли ми схильні засуджувати людей, залежних від алкоголю чи наркотиків, ми звикли бачити їх стереотипно, такими собі смердючими невдахами, які не мають сили волі покинути цю звичку. Але коли ти дізнаєшся історії цих людей, то раптом розумієш, що нам просто одного разу пощастило не потрапити в схожу халепу. Алкоголізм і наркоманія — це хвороба, а не спосіб життя.
Олеся Яремчук починала свій проект як експеримент. А тепер не може зупинитися
Після Майдану я думала: що нам зараз було би потрібно в медіапросторі? Українці зараз багато в чому себе переосмислюють, і хочеться, аби кут зору був широкий. Я запропонувала онлайн-журналу The Ukrainians проект про національні меншини, аби показати історії нашого багатоманіття. Адже нам ще є що відкривати в українському суспільстві.
Зараз вже є історії про вірмен на Франківщині, німців і волохів на Закарпатті, ромів, турків-месхетинців на Донеччині. Це багато в чому невідомі спільноти.
Зізнаюся, що я починала проект «Наші інші» радше як експеримент. Минулого літа разом із Мартою Барнич ми поїхали на Франківщину в Кути. Ми з нею спільно були лауреатками «Самовидця», і без неї початок цього репортерського проекту направду був би неможливим. Ми поїхали, аби подивитися, що з цього вийде. А потім з’явилася залежність. Дивишся на карту й розумієш: там стільки всього!
На один репортаж іде багато часу, тому я пишу раз на кілька місяців. Такі тексти готуються не день і не два. Я пропускаю ці репортажі через себе, проживаю описані історії спільно з моїми героями, тому про якусь журналістську оперативність говорити важко. Ще є фактор, що я поєдную ці поїздки з основною роботою. Це великий обсяг інформації, тому інколи, коли бачу до тисячі переглядів на сайті The Ukrainians, починаю роздумувати — а чи варто писати, якщо цього ніхто не читає? Але ефект насправді може настати пізніше. Це така собі стратегічна інвестиція.
Для чого потрібні «Наші інші»
Нам потрібно говорити про національні меншини і діяти превентивно – не чекати, поки спалахне якийсь конфлікт. Говорити й розповідати про них. Так, у них інші культура й традиції, але це нічого не означає. Вони цінують і люблять Україну. Насправді всі ми, незалежно від національності, прагнемо просто кращого життя.
Наприклад, на півдні України багато меншин: греки, гагаузи, болгари, шведи. Я поїду туди цього літа. Так, події в Лощинівці чітко показали, наскільки нетривким є спокій і як легко може виникнути конфлікт. Лише кинути сірник — і все спалахує. Для мене важливо, аби ми писали про ці спільноти наперед, говорили про те, що в них є своя культура й традиції. І це нормально. Ми можемо взаємодіяти з ними і спільно отримувати корисний результат. Ми не мусимо вступати в конфронтацію через те, що я українець, а ти — інший. Проектів у медіа, які розповідали би про меншини, не так багато. З тих, що я знаю, — це програми на «UA:Перший» і тексти на сайті «Українська правда».
Що більше ми про це говоритимемо, то здоровішим буде наше суспільство.
Серед новіших текстів є два репортажі, після публікації яких мені почали писати телеканали: «112», ЗІК, «5 канал». Один — про турків-месхетинців. Другий — про ромське поселення в Торецьку. Я сподіваюся, що ці репортажі матимуть якийсь позитивний вплив на їхнє життя. Адже якщо ми про них не знаємо, то як можемо їм допомогти?
Мене вразила ситуація з ромами в Торецьку, яку я описала в репортажі «Барон Ольга Петрівна». Це велика громада на двісті сімей, що живе на десяти вулицях. У цю спільноту ввійти важко, ромську мову майже неможливо вивчити, тому що вона функціонує лише в усній формі. Це абсолютно незвичний світ, де панують інші правила. Люди живуть у бідності. Ми заходили в будинки, де немає майже нічого: старий п’єц, маленький столик, дерев’яний стілець. Хочеться просто кожному дати по кількасот гривень, аби хоч якось допомогти. Допомогти вижити, йдеться про якісь базові речі. Тут теж, до речі, є момент спільності. Проблеми в українців та інших громад ті самі: як подолати злидні? Громадська діячка Ольга Руденко, про яку я пишу, почала допомагати ромам: писати листи в різні організації, добиватися, аби їм надали документи, вибивати для них підтримку. Їхнє життя справді почало змінюватися.
Олеся Яремчук: «Треба писати вже»
Ще одна історія — коли я відчула, що не варто чекати, а треба писати вже, — це історія репортажу «Самотність серед горіхів» із містечка Кути, який ми зробили спільно з Мартою Барнич. Це древнє вірменське поселення, де залишилася тільки одна вірменка. Вона розповіла нам про ще довоєнні Кути, і для мене цей текст був дуже цінним. Цілком випадково я дізналася, що через півроку ця жінка померла. Тоді я відчула, наскільки тонка та ниточка, за яку ми можемо вхопити минуле. Документувати треба вже.
Цей проект мені дуже близький за духом. Ба більше, я відчуваю певне узалежнення від нього. Ми — люди, розбещені Львовом, дискусіями, фестивалями, звикли до дещо іншого життя.
Коли ж приїжджаєш у це маленьке село, тобі, чужій людині, відчиняють двері, ніби ти — далека родичка, яка приїхала через десять років розлуки. Пригощають усім, що є, щиро розповідають історії особисті й глибокі. Ось ця готовність героїв відкрити своє життя — просто неймовірна. Я хочу, аби ці люди були почуті.
ФОТО: Євгеній Кравс
V Lviv Media Forum відбувся за підтримки Національного Фонду на підтримку Демократії NED, Фонду Джермана Маршалла (США), Представництва ЄС в Україні, Посольства США в Україні. Генеральний партнер — інвестиційна компанія Dragon Capital.
Організатори: ГО «Львівський медіафорум», Школа журналістики УКУ. За сприяння Львівської міської ради.
