Цієї осені у видавництві «Човен» виходить книжка Світлани Ославської «Півмісяць, хрест і павич. Подорожі до Месопотамії». Це збірка репортажів із Туреччини, але не зовсім і не тільки про неї. «…Географічно ці репортажі про Туреччину. Але фактично — про Близький Схід, який досі існує на території цієї країни. Його мешканців терзають, з одного боку, потяг до західної культури, а з іншого — власні традиції», — пише авторка в передмові. MediaLab публікує окремий розділ книжки, присвячений роботі репортерки на Близькому Сході.
І
Мій дорожній наплічник важить сім-вісім кілограмів — я літаю тільки з ручним багажем, щоб заощадити на квитках. І щоб бути мобільною на місці. Із таким наплічником можу ходити, за потреби, увесь день. Не уявляю себе з валізою на колесах, яка гуркоче голосніше за ранковий заклик на молитву в сонному містечку, і виводить із рівноваги більше за наполегливих базарних торговців. Ні, це не для мене. Я збираю лише невеликий рюкзак.
Не мушу зважувати його вдома. Вже знаю, що мій звичний «репортажний» набір речей важитиме саме стільки, скільки дозволяють не надто щедрі правила лоукостів. Або трохи більше, і тоді я витягаю з нього камеру й вішаю собі на шию. Червона цифра на вазі зіскочила: на кілограм менше.
Байдуже, чи я їду на кілька днів, чи тижнів, базовий набір речей однаковий. Отже, зі мною: камера, лептоп, телефон і зарядні пристрої до кожного з них. Power bank, якого вистачає на кілька зарядів телефона. Диктофон беру не завжди. Але без паперового блокнота себе не уявляю. Нотувати в нього й переглядати записи після подорожі дуже зручно та відносно швидко: кількадесят сторінок краще за кількадесят годин аудіо. Складаю найпотрібніші гігієнічні речі: 50 мл шампуню, тверде мило (ним можна і митися, і прати речі), зубну щітку та пасту, легкий рушник, який швидко сохне, кілька пар шкарпеток і білизни, джинси вже на мені, дві футболки і фліска на замку. Легкі капці для душу. Пов’язку для очей постійно забуваю, але про шалик пам’ятаю завжди. Універсальна річ, якою можна замотати шию, коли вітряно; покрити голову в мечеті; і навіть накритися, наче ковдрою, у нічному автобусі. Збираю мінімальну аптечку, з якої у результаті користуюся тільки пластиром. Завжди беру навушники, хоча часу ані слухати музику, ані розшифровувати тексти в поїздці не знаходжу.
Для зимових мандрівок маю незамінне пальто з характерними «морськими» ґудзиками та чотирма кишенями, досить великими, щоб у них помістилися паспорт, гаманець, телефон і навіть диктофон. «Впізнаю журналістське пальто», — якось розсміялася моя знайома, якій довелося бачити багатьох іноземних журналістів. Мабуть, ми всі носимо щось подібне: недорогі, зручні речі.
Завантажую в телефон офлайнові карти Google i Maps.me. Вони добре доповнюють одні одних. І безкоштовний VPN — у Туреччині заблоковано багато опозиційних сторінок медій і організацій, час до часу блокують Twitter і Google Drive, закритий доступ до Вікіпедії тощо.
Туреччина — не та країна, де іноземних журналістів зустрічають хлібом-сіллю, особливо тих, хто працює без акредитації. Я фрилансерка, це означає, що міцного тилу — видання, яке може за мене заступитися, я не маю. Все, що я маю, — прес-карту Незалежної медіапрофспілки. Вона знадобилася мені двічі: щоб пройти безкоштовно в музей археології в Антак’ї (неймовірні мозаїки!) та домовитися про інтерв’ю в головному офісі владної політичної сили в Анкарі.
Соромно визнавати, але кібербезпека в моєму випадку — це хаотичні дії в останній момент. Перед поїздкою я витираю з телефона додатки Facebook і його месенджера, електронну пошту. Ховаю статті у блозі на політичні турецькі теми. WhatsApp не видаляю, бо через нього найчастіше домовляюся про зустрічі. Щоразу в Туреччині купую нову SIM-карту: річ у тім, що на іноземному телефоні картка блокується за два тижні користування, а мої репортажні поїздки тривають саме стільки або менше. Можливо, простіше було б купити турецький телефон, але я почуваюся безпечніше, коли щоразу користуюся іншим номером.
ІІ
Збираючись у будь-яку поїздку, я читаю все, на що вистачає часу (а щоб прочитати геть усе, не стане життя): наукові статті та Вікіпедію, інтернет-сторінки різних ініціатив і людей, професійні мережі, розпитую знайомих. Намагаюся запланувати якнайбільше зустрічей. Я трохи говорю турецькою, але не настільки добре, щоби приїхати в незнайоме село, постукати в першу браму й почати розпитувати селян про життя. Тому завжди маю план. Усе може йти згідно з ним або повернутися несподівано. За цю непередбачуваність я і люблю роботу в полі. Ніколи до кінця не знаєш, яким буде матеріал. Та що я кажу: часто маєш тільки дуже приблизне уявлення, яким він може бути. Бо картинка будь-якої події чи ситуації, яку я отримую завдяки попередньому дослідженню теми в інтернеті, рідко стовідсотково збігається з тим, що розповідають люди на місці.
Тож ангели — неодмінна частина репортажної кухні. Це ті, хто відкриє тобі такі брами, про існування яких ти навіть не підозрювала. Замість ангелів можна сказати інакше — чорні лебеді. Передбачити їх не можеш. Але тобі може пощастити їх зустріти.
Ці люди допомагають знайти співрозмовників, перекладають для тебе їхні історії, відводять тебе до підпільних офісів заборонених організацій. Чому вони це роблять? Часто, щоб показати свою правду. Адже всі ми переконані, що наша правда — найправдивіша.
Коли я вперше їхала до Діярбакира, було складно знайти контакти. Бо тільки у Стамбулі ледь не всі ініціативи представлені онлайново, та ще й переважно англійською. Шукаючи інформацію про цей курдський регіон, натрапила на статтю Ерджана. Він писав про те, як спорудження водосховищ на Євфраті й Тигрі — річках на сході Туреччини — впливає на екологію і нищить культурну спадщину Месопотамії. Я знайшла Ерджана в соцмережах. Коли ми зустрілися в Діярбакирі, він уже мав із собою блокнотик і плани, куди ми можемо піти сьогодні, завтра і позавтра: профспілка вчителів, бідна родина, виселена зі свого дому через бойові дії в місті, фахівчиня з історичної спадщини, гуманітарний працівник. Як виявилося, Ерджан працював у відділі зв’язків із громадськістю міськради Діярбакира. Частково допомогти мені було його роботою, хоча він цілком міг не робити цього.
Перед іншою поїздкою я запитала в соцмережах, чи не має хтось контактів в Ізмірі. Мені порадили зв’язатися з місцевим волонтером, який допомагав біженцям. На місці мене зустрів його брат. Ми пішли в кафе і трохи порозмовляли «про ситуацію». А потім Емре запропонував поїхати до багатодітної матері з Сирії, яка жила в Ізмірі, чекаючи на можливість потрапити до Європи. Жінка і мій провідник знали одну курдську говірку, і він перекладав мені її слова англійською. Зайве казати, що я ніколи не потрапила б до цієї бідної оселі, якби не мій добровільний провідник.
В Анкарі я прийшла на інтерв’ю з опозиційними журналістами. Ми поговорили стандартну годину, а потім до нашого столика в кав’ярні підтягнулися їхні друзі. В якийсь момент дівчата почали вмовляти мене переїхати жити з готелю до їхньої квартири. Я погодилася, і завдяки цьому знайомству потрапила до офісу опозиційної партії без довгих перемовин через пошту.
Серед людей, які мені допомагали, були ті, які попереджали: такою інформацією вони не діляться з іноземними журналістами безкоштовно. Робота фіксера, тобто людини, яка допомагає журналістам-іноземцям знайти контакти на місці, перекладає, домовляється, знає, де безпечно, а куди не варто потикатися, коштує сотню доларів на день чи більше. Журналісти з багатих країн приїжджають до країн бідніших, щоб написати про них — але ця історія не про мене. Я чесно казала, що 100 доларів — це тижневий бюджет моєї подорожі, дякувала і збиралася йти — без образ, я все розумію. Але часто мене зупиняли й ділилися своїми знаннями. Одні пояснювали допомогу своєю національною вдачею, інші — політичними поглядами.
Так само складно, як знайти співрозмовників, буває і зупинити їх. Часто після інтерв’ю людина хоче познайомити тебе з кимось зі своїх друзів чи колег, які могли б розповісти більше. «Водити козу» можна до глибокої ночі, були б сили. Тільки з часом я навчилася зважувати ці пропозиції і відмовлятися, коли відчувала: сили вичерпані, ще одного інтерв’ю не витримаю. Робота в незнайомому іншомовному середовищі, коли треба не тільки слухати, а й спостерігати та зауважувати деталі навколо, виснажує. Тому для мене важливо вдосталь спати і мовчати. І вдосталь бути самою.
Під час останньої поїздки я відкрила для себе один прекрасний спосіб перепочинку: міжміські автобуси. Вони дають кілька годин тиші, часу на роздуми і планування. А ще — з вікон автобуса і всередині нього можна скільки завгодно спостерігати за життям, яке розгортається навколо. Ось чоловік молиться, притуляючись чолом до сидіння попереду, наче до підлоги. Ось маленька дівчинка йде до водія спитати, коли будемо в пункті призначення, бо її мама, мабуть, не знає мови: у родинах біженців діти ходять до школи і швидко опановують турецьку, на відміну від батьків.
ІІІ
Іноді трапляється щось, після чого обіцяю собі: досить, це була моя остання поїздка до Туреччини. Наприклад, коли перехожий турок на вулиці Анкари кидає мені два слова:
— Здравствуй, красавица! — так, він робить це російською мовою. Вересень, страшенна спека. Така погода в Анкарі, розбудованій навколо однієї транспортної артерії — бульвару Ататюрка, відчувається як пекло. На мені вільні джинси, кросівки і блузка з довгим рукавом. Я виглядаю скромно. Відкрите тільки обличчя. І, мабуть, на ньому виразно написано на якомусь близькосхідному есперанто — «рус».
«Рус» — це коротке слово означає не тільки Росію та росіян, а й українців, білорусів. Мабуть, усе північніше від Чорного моря. Роксолана теж була «рус». І мене безпомилково відносять до цього «народу». Коли з’ясовують, що не помилилися, починають хвалитися, як працювали в Анталії: водіями, офіціантами. Потім, буває, знаходять мене в соцмережах (як?).
Коли я в Туреччині, то не уявляю себе жінкою. Переважно під час роботи в полі в будь-якій країні я сприймаю себе як гендерно нейтральну особу. І мені здається, що й навколишні роблять саме так (звісно, це ілюзія на зразок тієї, коли дитина затуляє долонями очі, ховаючись від світу). Якби я була чоловіком, то деякі репортажі просто не змогла б написати. Водночас якби я була чоловіком, мені було би значно комфортніше працювати в Туреччині. Деколи — як того дня в Анкарі — я думаю, що готова пожертвувати тими кількома інтерв’ю, які зробила завдяки тому, що жінка, заради комфорту бути чоловіком. Але ні, моя доля — bayan*. (Турецькою — жінка, пані.) Тобто жіноча моя доля.
IV
Наостанок поділюся однією кумедною проблемою, яку мені так і не вдалося розв’язати. Я не можу пояснити в Туреччині, що таке літературний репортаж, і взагалі репортаж. Бо слово röportaj в турецькій означає інтерв’ю. На щастя, більшість із тих, хто цікавилися, чим я займаюся, просто махали рукою. «Я не розумію, що ти робиш, але довіряю тобі».
Новини про те, де й коли можна буде купити книжку «Півмісяць, хрест і павич. Подорожі до Месопотамії», читайте на сторінці видавництва.
Головне фото Світлани Ославської