Цієї осені у видавництві «Човен» виходить книжка Світлани Ославської «Півмісяць, хрест і павич. Подорожі до Месопотамії». Це збірка репортажів із Туреччини, але не зовсім і не тільки про неї. «…Географічно ці репортажі про Туреччину. Але фактично — про Близький Схід, який досі існує на території цієї країни. Його мешканців терзають, з одного боку, потяг до західної культури, а з іншого — власні традиції», — пише авторка в передмові. MediaLab публікує окремий розділ книжки, присвячений роботі репортерки на Близькому Сході.

І

Мій дорожній наплічник важить сім-вісім кілограмів — я літаю тільки з ручним багажем, щоб заощадити на квитках. І щоб бути мобільною на місці. Із таким наплічником можу ходити, за потре­би, увесь день. Не уявляю себе з валізою на колесах, яка гуркоче голосніше за ранковий заклик на молитву в сонному містечку, і виводить із рівноваги більше за наполегливих базарних торгов­ців. Ні, це не для мене. Я збираю лише невеликий рюкзак.

Не мушу зважувати його вдома. Вже знаю, що мій звичний «ре­портажний» набір речей важитиме саме стільки, скільки дозволя­ють не надто щедрі правила лоукостів. Або трохи більше, і тоді я витягаю з нього камеру й вішаю собі на шию. Червона цифра на вазі зіскочила: на кілограм менше.

Байдуже, чи я їду на кілька днів, чи тижнів, базовий набір речей однаковий. Отже, зі мною: камера, лептоп, телефон і за­рядні пристрої до кожного з них. Power bank, якого вистачає на кілька зарядів телефона. Диктофон беру не завжди. Але без па­перового блокнота себе не уявляю. Нотувати в нього й перегля­дати записи після подорожі дуже зручно та відносно швидко: кількадесят сторінок краще за кількадесят годин аудіо. Скла­даю найпотрібніші гігієнічні речі: 50 мл шампуню, тверде мило (ним можна і митися, і прати речі), зубну щітку та пасту, легкий рушник, який швидко сохне, кілька пар шкарпеток і білизни, джинси вже на мені, дві футболки і фліска на замку. Легкі капці для душу. Пов’язку для очей постійно забуваю, але про шалик пам’ятаю завжди. Універсальна річ, якою можна замотати шию, коли вітряно; покрити голову в мечеті; і навіть накритися, наче ковдрою, у нічному автобусі. Збираю мінімальну аптечку, з якої у результаті користуюся тільки пластиром. Завжди беру навуш­ники, хоча часу ані слухати музику, ані розшифровувати тексти в поїздці не знаходжу.

Фото Світлани Ославської

Для зимових мандрівок маю незамінне пальто з характерними «морськими» ґудзиками та чотирма кишенями, досить великими, щоб у них помістилися паспорт, гаманець, телефон і навіть дикто­фон. «Впізнаю журналістське пальто», — якось розсміялася моя знайома, якій довелося бачити багатьох іноземних журналістів. Мабуть, ми всі носимо щось подібне: недорогі, зручні речі.

Завантажую в телефон офлайнові карти Google i Maps.me. Вони добре доповнюють одні одних. І безкоштовний VPN — у Туреччи­ні заблоковано багато опозиційних сторінок медій і організацій, час до часу блокують Twitter і Google Drive, закритий доступ до Вікіпедії тощо.

Туреччина — не та країна, де іноземних журналістів зустрічають хлібом-сіллю, особливо тих, хто працює без акредитації. Я фрилан­серка, це означає, що міцного тилу — видання, яке може за мене за­ступитися, я не маю. Все, що я маю, — прес-карту Незалежної медіа­профспілки. Вона знадобилася мені двічі: щоб пройти безкоштовно в музей археології в Антак’ї (неймовірні мозаїки!) та домовитися про інтерв’ю в головному офісі владної політичної сили в Анкарі.

Соромно визнавати, але кібербезпека в моєму випадку — це хаотичні дії в останній момент. Перед поїздкою я витираю з те­лефона додатки Facebook і його месенджера, електронну пошту. Ховаю статті у блозі на політичні турецькі теми. WhatsApp не ви­даляю, бо через нього найчастіше домовляюся про зустрічі. Що­разу в Туреччині купую нову SIM-карту: річ у тім, що на інозем­ному телефоні картка блокується за два тижні користування, а мої репортажні поїздки тривають саме стільки або менше. Можливо, простіше було б купити турецький телефон, але я почуваюся безпечніше, коли щоразу користуюся іншим номером.

Фото Світлани Ославської

ІІ

Збираючись у будь-яку поїздку, я читаю все, на що вистачає часу (а щоб прочитати геть усе, не стане життя): наукові статті та Ві­кіпедію, інтернет-сторінки різних ініціатив і людей, професійні мережі, розпитую знайомих. Намагаюся запланувати якнайбіль­ше зустрічей. Я трохи говорю турецькою, але не настільки до­бре, щоби приїхати в незнайоме село, постукати в першу браму й почати розпитувати селян про життя. Тому завжди маю план. Усе може йти згідно з ним або повернутися несподівано. За цю непередбачуваність я і люблю роботу в полі. Ніколи до кінця не знаєш, яким буде матеріал. Та що я кажу: часто маєш тільки дуже приблизне уявлення, яким він може бути. Бо картинка будь-якої події чи ситуації, яку я отримую завдяки попередньому дослі­дженню теми в інтернеті, рідко стовідсотково збігається з тим, що розповідають люди на місці.

Тож ангели — неодмінна частина репортажної кухні. Це ті, хто відкриє тобі такі брами, про існування яких ти навіть не підозрю­вала. Замість ангелів можна сказати інакше — чорні лебеді. Перед­бачити їх не можеш. Але тобі може пощастити їх зустріти.

Ці люди допомагають знайти співрозмовників, перекладають для тебе їхні історії, відводять тебе до підпільних офісів забороне­них організацій. Чому вони це роблять? Часто, щоб показати свою правду. Адже всі ми переконані, що наша правда — найправдивіша.

Коли я вперше їхала до Діярбакира, було складно знайти кон­такти. Бо тільки у Стамбулі ледь не всі ініціативи представлені онлайново, та ще й переважно англійською. Шукаючи інформа­цію про цей курдський регіон, натрапила на статтю Ерджана. Він писав про те, як спорудження водосховищ на Євфраті й Тигрі — річках на сході Туреччини — впливає на екологію і нищить куль­турну спадщину Месопотамії. Я знайшла Ерджана в соцмережах. Коли ми зустрілися в Діярбакирі, він уже мав із собою блокнотик і плани, куди ми можемо піти сьогодні, завтра і позавтра: проф­спілка вчителів, бідна родина, виселена зі свого дому через бойові дії в місті, фахівчиня з історичної спадщини, гуманітарний пра­цівник. Як виявилося, Ерджан працював у відділі зв’язків із гро­мадськістю міськради Діярбакира. Частково допомогти мені було його роботою, хоча він цілком міг не робити цього.

Перед іншою поїздкою я запитала в соцмережах, чи не має хтось контактів в Ізмірі. Мені порадили зв’язатися з місцевим волонтером, який допомагав біженцям. На місці мене зустрів його брат. Ми пішли в кафе і трохи порозмовляли «про ситуацію». А потім Емре запропонував поїхати до багатодітної матері з Сирії, яка жила в Ізмірі, чекаючи на можливість потрапити до Європи. Жінка і мій провідник знали одну курдську говірку, і він перекла­дав мені її слова англійською. Зайве казати, що я ніколи не потра­пила б до цієї бідної оселі, якби не мій добровільний провідник.

Фото Світлани Ославської

В Анкарі я прийшла на інтерв’ю з опозиційними журналіста­ми. Ми поговорили стандартну годину, а потім до нашого столика в кав’ярні підтягнулися їхні друзі. В якийсь момент дівчата почали вмовляти мене переїхати жити з готелю до їхньої квартири. Я по­годилася, і завдяки цьому знайомству потрапила до офісу опози­ційної партії без довгих перемовин через пошту.

Серед людей, які мені допомагали, були ті, які попереджали: такою інформацією вони не діляться з іноземними журналіста­ми безкоштовно. Робота фіксера, тобто людини, яка допомагає журналістам-іноземцям знайти контакти на місці, перекладає, домовляється, знає, де безпечно, а куди не варто потикатися, кош­тує сотню доларів на день чи більше. Журналісти з багатих країн приїжджають до країн бідніших, щоб написати про них — але ця історія не про мене. Я чесно казала, що 100 доларів — це тижневий бюджет моєї подорожі, дякувала і збиралася йти — без образ, я все розумію. Але часто мене зупиняли й ділилися своїми знан­нями. Одні пояснювали допомогу своєю національною вдачею, інші — політичними поглядами.

Так само складно, як знайти співрозмовників, буває і зупинити їх. Часто після інтерв’ю людина хоче познайомити тебе з кимось зі своїх друзів чи колег, які могли б розповісти більше. «Водити козу» можна до глибокої ночі, були б сили. Тільки з часом я на­вчилася зважувати ці пропозиції і відмовлятися, коли відчувала: сили вичерпані, ще одного інтерв’ю не витримаю. Робота в незна­йомому іншомовному середовищі, коли треба не тільки слухати, а й спостерігати та зауважувати деталі навколо, виснажує. Тому для мене важливо вдосталь спати і мовчати. І вдосталь бути самою.

Під час останньої поїздки я відкрила для себе один прекрасний спосіб перепочинку: міжміські автобуси. Вони дають кілька годин тиші, часу на роздуми і планування. А ще — з вікон автобуса і всередині нього можна скільки завгодно спостерігати за життям, яке розгортається навколо. Ось чоловік молиться, притуляючись чолом до сидіння попереду, наче до підлоги. Ось маленька дівчин­ка йде до водія спитати, коли будемо в пункті призначення, бо її мама, мабуть, не знає мови: у родинах біженців діти ходять до школи і швидко опановують турецьку, на відміну від батьків.

Фото Світлани Ославської

ІІІ

Іноді трапляється щось, після чого обіцяю собі: досить, це була моя остання поїздка до Туреччини. Наприклад, коли перехожий турок на вулиці Анкари кидає мені два слова:

— Здравствуй, красавица! — так, він робить це російською мовою. Вересень, страшенна спека. Така погода в Анкарі, розбудо­ваній навколо однієї транспортної артерії — бульвару Ататюрка, відчувається як пекло. На мені вільні джинси, кросівки і блузка з довгим рукавом. Я виглядаю скромно. Відкрите тільки обличчя. І, мабуть, на ньому виразно написано на якомусь близькосхідно­му есперанто — «рус».

«Рус» — це коротке слово означає не тільки Росію та росіян, а й українців, білорусів. Мабуть, усе північніше від Чорного моря. Роксолана теж була «рус». І мене безпомилково відносять до цього «народу». Коли з’ясовують, що не помилилися, починають хвали­тися, як працювали в Анталії: водіями, офіціантами. Потім, буває, знаходять мене в соцмережах (як?).

Коли я в Туреччині, то не уявляю себе жінкою. Переважно під час роботи в полі в будь-якій країні я сприймаю себе як гендер­но нейтральну особу. І мені здається, що й навколишні роблять саме так (звісно, це ілюзія на зразок тієї, коли дитина затуляє долонями очі, ховаючись від світу). Якби я була чоловіком, то деякі репортажі просто не змогла б написати. Водночас якби я була чоловіком, мені було би значно комфортніше працювати в Туреччині. Деколи — як того дня в Анкарі — я думаю, що готова пожертвувати тими кількома інтерв’ю, які зробила завдяки тому, що жінка, заради комфорту бути чоловіком. Але ні, моя доля — bayan*.  (Турецькою — жінка, пані.) Тобто жіноча моя доля.

Світлана Ославська. Фото Анни Ільченко

IV

Наостанок поділюся однією кумедною проблемою, яку мені так і не вдалося розв’язати. Я не можу пояснити в Туреччині, що таке літературний репортаж, і взагалі репортаж. Бо слово röportaj в ту­рецькій означає інтерв’ю. На щастя, більшість із тих, хто цікави­лися, чим я займаюся, просто махали рукою. «Я не розумію, що ти робиш, але довіряю тобі».

Новини про те, де й коли можна буде купити книжку «Півмісяць, хрест і павич. Подорожі до Месопотамії», читайте на сторінці видавництва

Головне фото Світлани Ославської

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.