FavoriteLoading 

Команда продакшну New Cave Media на V Lviv Media Forum розвіяла міфи про технологію 360-градусного відео.

Однією з атракцій Львівського медіафоруму 2017 року став столик, підійшовши до якого можна було подивитись 360◦відеоісторію у спеціальних VR-окулярах. Демонстрацію нової технології організувала команда New Cave Media Сергій Полежака, Олексій Фурман та Юлія Кочетова-Набожняк – піонери 360-градусного відео в Україні. Вони впевнені, що скоро ця технологія стане повсякденною для наших споживачів. І вони почнуть не лише дивитись, а й переживати новини. У своїй презентації на медіафорумі Сергій та Олексій розповіли, чому VR-журналістика вже тут.

2012 року американська журналістка Нонні де ла Пенья готувала проект Hunger in Los Angeles. Вона прагнула розповісти історію про голод у Сполучених Штатах так, аби глядачі, занурившись у неї, мали реальні фізичні відчуття. Разом зі своєю командою вона записувала звуки в чергах за їжею в Лос-Анджелесі та стала свідком сцени, коли людина, хвора на цукровий діабет, знепритомніла.

Творці історії максимально реалістично відтворили те, що побачили, за допомогою комп’ютерної графіки. Люди, які згодом переглядали фільм у шоломах віртуальної реальності, пережили неймовірний досвід: вони намагались не наступити на людину, хоча вона була у віртуальному середовищі, хотіли допомогти їй, а деякі, знімаючи шоломи, не могли стримати сліз.

Проект Нонні де ла Пенья розпочав уже третю хвилю розвитку віртуальної реальності, інтегровану з медіа. Інтерн, який працював у проекті Нонні, заснував компанію Oculus, яку в березні 2014 року придбав Facebook. У листопаді 2015 року The New York Times розіслала своїм передплатникам у США мільйон найпростіших окулярів віртуальної реальності Google Cardboard.

Тож проекти у VR – це не майбутнє, а вже сьогодення журналістики. Їх створюють The New York Times, CNN, BBC, Wall Street Journal та багато інших видань. Одним із найважливіших проектів є проект The Displaced  від The New York Times. На відміну від проекту Нонні де ла Пенья, створеного в комп’ютерній графіці, The Displaced – класичне 360-градусне відео. Його вже сьогодні можна знімати на маленькі камери.

У вік тотальної кризи довіри до медіа використання ефекту занурення дає користувачам відчуття, що вони побували на місці події. VR-проекти можуть бути складовими масштабних журналістських проектів, тізерами журналістських розслідувань. Таке відео пропонує глядачеві погляд крізь замкову шпарину, після якого хочеться довідатись більше про історію. Це дозволяє втримати аудиторію.

Також віртуальна реальність дозволяє заповнити простір навколо графікою й додатковою інформацією. Цю можливість можна використати у тревел-журналістиці, військовій та пояснювальній журналістиці.

Одна з перших історій, яку ми зняли в Україні – про Романа Кисляка, переселенця з Макіївки, який працює таксистом у Львові. Роман має ДЦП. Глядач має змогу посидіти з Романом у машині, поїздити разом із ним, побувати в нього вдома, походити львівськими пагорбами. Журналіст як оповідач зникає з таких історій: глядач отримує досвід із перших рук, перебуваючи безпосередньо поруч із героєм.

360-градусні відео, які створюють медіаорганізації – це або довгі документальні фільми хронометражем 5-15 хвилин, або двохвилинні новинні сюжети, які зазвичай переглядають у браузерах.

Багато хто думає, що, аби працювати з віртуальною реальністю, потрібні дорогі окуляри та шоломи віртуальної реальності. Це не зовсім так. Найперший рівень, на якому можна сприймати 360-градусне відео – це браузер, у якому відео можна гортати за допомогою мишки або тачпада.

Другий рівень – ролик можна переглядати, обертаючи телефон із magic window навколо себе. Це вміють усі сучасні телефони.

І вже третій рівень, до якого ми всі прагнемо – шоломи та окуляри. Найпростіші окуляри віртуальної реальності – Google Cardboard. Туди вставляють телефон із відкритим 360-градусним відео в режимі cardboard. Соціальні сервіси – Youtube, Vimeo, Facebook – уже підтримують 360-градусне відео, але якість його поки що є низькою.

Мобільні VR-окуляри пропонують вищу якість зображення. Коли ти їх одягаєш, потрапляєш у віртуальне середовище на кшталт кіонтеатру.

Міф про високу ціну пристроїв для перегляду 360-градусного відео виник через шоломи Oculus Rift. Вони справді дорогі, але ними користуються ґеймери.

Ще один міф – недосяжно дорогі камери. Це було правдою 2015 року, коли більшість VR-контенту та 360-градусного відео потребували багато GoPro, а перші камери коштували 40-60 тисяч доларів. Зараз усе це набагато простіше й дешевше. Одна з перших доступних камер – Ricoh Theta S. Для відео вона не підходить, але в продакшні ми знімаємо на неї таймлапси.

Samsung 360, яку використовують у The New York Times, можна купити на Amazon за двісті доларів.

Одначе міфом є й те, що на 360-градусні камери знімати дуже просто. Насправді цей контент потрібно продумувати, писати сценарій. Монтаж тут сильно відрізняється: у 360-градусному відео неможливо створити  ролик, у якому дуже швидко змінюються сцени. Людині потрібен час, аби озирнутись і зрозуміти, де вона і що відбувається.

Перш ніж знімати 360-градусне відео, потрібно зрозуміти, як працюють ці камери. Samsung і Ricoh мають два об’єктиви. Це означає, що неминуче буде відстань від одного об’єктива до іншого, через що виникає тріщина на кінцевому відео – воно буде з’єднане з двох шматків. На лінії, де відео зшивається, не можна розміщувати важливі об’єкти. Крім того, людей не можна знімати занадто близько, бо камера має ширококутний об’єктив. Камера має стояти на висоті очей пересічної людини.

Журналіст повинен зникнути з кадру: натиснути кнопку запису й ховатись.

Монтувати 360-градусне відео можна у звичайному Adobe Premier, а графіку до нього у спеціальному плагіні для Adobe After Effects.


ФОТО: Максим Баландюх