Або нове — це (не)забуте старе.

Сьогоднішня російська пропаганда глибоко закорінена у історію Росії. Та й сама ця пропаганда має довгу історію. Деякі з підходів, які сьогодні використовуються — скажімо, пропагування месіанської ролі Росії — можна певною мірою назвати історичною тяглістю, оскільки вони далеко не нові.

Допоки на передовій ЗСУ протистоять російській армії, у тилу журналісти, фактчекери й інші представники медіа та культури протистоять російській пропаганді. Це протистояння ще більш задавнене, аніж сама війна, яку Росія розпочала проти України у 2014 році.

9 травня — головна для російської пропаганди дата. Приватизована Росією перемога у Другій світовій війні та створений опісля міф є одним із китів, на якому ця пропаганда стоїть. А «протистояння нацизму» — один із найважливіших елементів міфу «побєди», вибудованого роками пропаганди — спершу радянської, а згодом і російської.

Деконструювати брехню легше, якщо відомо, на чому вона заснована. Цитуємо кілька вибраних фрагментів з книжки «Заснування Московії та шляхи утворення деспотичної імперії» (Філадельфія, 1979) Дмитра Левчука — українського діаспорного журналіста і публіциста. Зрозуміло, що така книжка не була можливою у СРСР, а саме лише володіння нею загрожувало довгим засланням. 

Це політичний нарис журналіста (автор сам так окреслює свою книжку), в якому він опрацьовує історію Росії від її заснування (тобто з часу заснування Московії) і до середини 80 років минулого століття, викриваючи витоки російської брехні, пропаганди, а також її маніпуляції з історією. Ці фрагменти побіжно висвітлюють деякі підвалини сьогоднішньої російської пропаганди, яка атакує Україну, і показують, що підходи Росії хоч і робочі, але зачовгані та застарілі. А відтак ще більш піддатливі для деконструкції та спростування.

Зауваження до російської історіографії 

«Російська історіографія способами і методами досліджень історії є наскрізь тенденційною. Вона перекручує або приховує факти, фальшує дійсний перебіг історичних подій, насвітлює матеріяли в інтересах узаконення московського імперіялізму.

Виходячи з таких цілей, російська історіографія за всяку ціну хоче довести природність і необхідність створення спершу Московського Великого князівства, а потім Російської імперії під скіпетром князів і царів, мовляв, з користю для завойованих народів завдяки «вищій московській культурі». Російські історики цілком ігнорували і протягом всього часу промовчували історію підкорених народів, їх національну субстанцію, їх окремий етнічний характер, їх расовість, побут, культуру, їх духовне і релігійне життя. Непроминальні ж факти з історії немосковських народів подаються у викривленому виді і з явно недоброзичливим для них ставленням, із запереченням творчих здібностей у тих народів.

Російські історики цікавились організацією єдиної державности в інтересах московського народу, вся історія якого і полягає в його експансивних потягненнях з метою розширення своїх володінь шляхом приєднання чужих територій і народів. І російська історіографія цю експансію узасаднювала.

Постановка питання про загарбання українських земель царизмом як про велике благо для українського народу є частиною більш загальної концепції, яку українські історики називають «теорією про месіянську ролю Росії». Ця теорія є нічим іншим, як гострим рецидивом великодержавного шовінізму в совєтській історичнній науці. Цей месіянізм прикривається «марксизмом-ленінізмом», «клясовою боротьбою», «ідеями побудови соціалізму-комунізму». А на ділі — петербурзький месіянізм, що шляхом застосування ґеноциду немосковських народів створив єдину імперію — заступив месіянізм совєтсько-комуністичний, щоб зберегти ту саму московську імперію; щоб московський народ панував над іншими.

В користь «месіянської ролі Росії» Москва формувала і тепер формує певну ідеологію в суспільстві за допомогою суворих репресій.

Історія України (а також історія поневолених Москвою народів) дістала дуже своєрідну інтерпретацію. Вона хоче довести, що протягом багатьох століть український народ боровся головним чином проти власної національної незалежности. І що всі ті, хто кликали його на боротьбу за національну незалежність, були… найлютішими ворогами українського народу. Всі конкретні явища в історії України — події, тенденції, діяльність окремих осіб і самі ці особи — все оцінюється з їхньої позиції щодо Росії. Якщо хтось обстоював ідею «воз’єднання» — здобуває позитивну оцінку, незалежно від усіх інших умов; той же, хто брав цю ідею під сумнів або (боронь, Боже!) брав участь у визвольній антиросійській боротьбі, — одержував ярлик «мерзенного зрадника», «ворожого ставленика», і «найлютішого ворога».

Про що мовчить російська історіоргафія

«У Сталіна з його кремлівською клікою з’явилась думка — спровокувати війну між Німеччиною і західними державами, довести їх до знесилення у взаємнонищівній війні, а потім і самому СССР вступити у війну, щоб продиктувати їм «умови миру». У своїй проповіді на XVIII з’їзді партії (березень 1939 року), Сталін дав зрозуміти Гітлеру, що їх інтереси ідентичні у можливій новій війні. Совєтська преса тоді відразу припинила ворожі писання проти фашистської Німеччини, що було тоді помітно для всіх в СССР і дивувала взагалі своїм прихильним тоном до Німеччини.

Безпосереднім кроком Сталіна було те, що 4 травня 1939 року був знятий з посту міністра зовнішніх справ єврей, англофіл Максим Літвінов, і замість нього, за сумісництвом, призначений міністром закордонних справ голова уряду В’ячеслав Молотов, якому було доручено негайно увійти в контакт з урядом Гітлера.

Російська історіографія перебіг переговорів між Москвою і Берліном неймовірно фальшує, зокрема в офіційній шеститомовій «Історії Великої Вітчизняної війни 1941-1945 рр.».

З неї виходить, що шляхом шантажу Гітлер заставив Сталіна підписати пакт упродовж якихсь 12 годин. Коли б повірити такій наївній версії совєтських істориків, то це означало б, що пакт, що розв’язав Другу світову війну, не був взагалі підготований таємними дипломатичними переговорами, а просто продиктований Гітлером. Але справа склалась, звичайно, зовсім інакше.

«Пакт Ріббентроп-Молотов», що офіційно називається «Договором про ненапад між Німеччиною і СССР» був укладений 23 серпня 1939 року. До нього була прилога «Секретний додатковий протокол», що наперед вирішав розділ Польщі, анексію Совєтським Союзом балтийських держав, Басарабії і частини Фінляндії. Договір розв’язував Гітлерові руки для ведення війни проти Заходу, та ще забезпечував його життєво важливою для цієї війни стратегічною сировиною. Молотов повинен був під виглядом «невтралітету» підтримувати Гітлера політично, а Мікоян під виглядом «торгівлі» — економічно. 

Коли в заключення переговорів Молотов уладив Ріббентропу пишний бенкет в присутности Сталіна, Мікояна, Кагановича, Ворошилова, Берії, то всі почувалися в доброму настрої. Тости вимовлялись за тостами. Ріббентроп повідомив Гітлера, що Сталін промовив тост, який навіть не був передбачений протоколом. Сталін сказав: «Я знаю, як сильно німецький нарід любить свого вождя. Тому мені хочеться випити за його здоров’я!».

Сталін торжествував. Він писав гітлерівському міністру Йоахіму фон Ріббентропу в грудні 1939 року в ході обміну дружніми привітаннями з Гітлером і Ріббентропом: «Дружба народів Німеччини і Совєтського союзу, скріплена кров’ю, має всі підстави бути тривалою і міцною».

30 листопада 1939 року СССР напав на Фінляндію. Війна тривала до 12 березня 1940 року. Фіни показали тоді безприкладний героїзм, а московський ведмідь зазнав ганебної поразки. Помиритись примусила Німеччина, очевидно маючи на увазі свої пляни до «союзника» — Москви. Але загарбницьких плянів супроти Фінляндії Москва не зріклася, бо 31 березня 1940 року утворила в Карелії Карело-Фінську РСР, щоб з вишки «суверенної республіки» брати на пропаґандивний гак фінлянський народ.

Напад на Фінляндію, загарбання Басарабії, окупація Прибалтийських демократичних республік, прилучення до тоталітарного московського режиму західніх українських і білоруських земель — такі результати «дружби» Москви з Берліном, саме «пакту Ріббентроп-Молотов». Ця дружба дійсно скріпилась кров’ю. Два фашизми — німецький нацистський і московський комуністичний спільно виступили проти демократичних країн за володіння всім світом».

Кола історії, підвалини пропаганди

«З початком війни [Німеччини проти СРСР — ред.] Сталін та його кліка відразу змінили ідеологію, покладаючись не на «світовий комунізм», а на «русскій націоналізм». Сталін мовчазно відмежовувався навіть від таких німців, як Маркс і Енгельс, не згадуючи їх протягом всієї війни. У промові по радіо 3 липня 1941 року, Сталін закликав весь народ на «Вітчизняну визвольну війну» проти фашистського агресора. 

«Родіна», «Россія», «русскій народ», «патріотизм» — ці кличі миготіли перед очима в пресі, плякатах, і в кожній фразі промовців на мітинах. Витягли із забуття прославлених в історії Росії царських полковників і джерело російської релігійної і національно-історичної правосвідомости — православну Церкву.

Дозволено відновлювати церкви, Сталін прийняв митрополита Сергія, наказав обрати його патріярхом «всієї Русі». Запровадили ордени і медалі Суворова, Кутузова, Александра Нєвського, Нахімова і навіть, очевидно, для обдурення українців — Богдана Хмельницького. Змінили уніформу для військокиків, дозволивши пагони царського зразка, заснували ґвардійські частини в Червоній армії, змінили гімн Совєтського Союзу з соціялістичного на національно-патріотичний по змісту, а преса загомоніла про «братство слов’ян» із закликами до «русского» патріотизму.  

Ліквідовано Комінтерн, а Сталін у своїй доповіді прийняв тільки російський тип соціялізму, поставивши на перше місце не його більшовицьку, а меншовицьку інтерпретацію, не Леніна, а Плєханова; їх обох поставив в один ряд з царським генералісимусом Суворовим і фельдмаршалом Кутузовим та іншими стовпами російського імперіялізму. Все робилось з метою «відсунути на бік» світову революцію, тобто вести не революційну війну, а «Велику Вітчизняну війну» — це для мобілізації «русскіх людей» на боротьбу з ворогом. А крім цього, що Захід повірив, зокрема союзники у війні проти фашизму, що Сов. Союз міняє свою внутрішню політику так, що може співпрацювати з демократичними країнами, тобто з тими ж союзниками у війні».

***

«Совєти всіма силами добивались створення міжнародного трибуналу, переведення процесів в опрацьованому ними порядку, щоб прилюдно встановленою на весь світ провиною нацистської Німеччини затьмарити свої злочини в минулому, сучасному і майбутньому».

***

«Московський тоталітаризм  своїм нахабством переходить всякі межі як в нутрі СССР, як і у міжнародних відносинах. А такий стан довго тривати не зможе. І російська еміґрація і російські дисиденти могли б внести істотний вклад щодо успіху в боротьбі з тоталітаризмом, коли б відмовились від ілюзій «російської федеральної імперії», пропаґували не «зближення націй», а розчленування імперії на самостійні держави, як того хотять національні республіки». 

Замість висновків

Як бачимо, звинувачення у відсутності творчих здібностей інших народів, яке і досі часто можна у різних формах почути з уст російських пропагандистів — це проблема, з якою мають справу самі пропагандисти, бо тільки й можуть повторювати «напрацювання» попередників, оновлюючи їх відповідно до часу.

Так само бачимо й те, як може повторюватись історія, адже наведені вище фрагменти, хоч і опубліковані понад 40 років тому, виглядають сьогодні цілком актуальними. Основи підходів до брехні не міняються. Російська історіографія надалі відверто фальшує факти і маніпулює ними, а російська пропаганда надалі стоїть на тих же стовпах. І вперто не помічає не лише об’єктивної реальності, а й тріщин у власному фундаменті.

Читайте також:

Слава розіп’ятим снігурам!
Як не отруїтись російською брехнею

Головне зображення: Steve Harvey

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.