«Наша сучасність більше нагадує не Холодну війну, а релігійні війни часів Середньовіччя»
Пітер Померанцев – британський журналіст та телепродюсер. Наразі – співдиректор програми Arena в Інституті Agora в університеті Джонса Гопкінса у США. Він є автором книг «Все можливо» і «Це не пропаганда: подорож на війну проти реальності».
Від початку російсько-української війни Пітер Померанцев пише про дезінформацію та вивчає її природу. Останніми роками він сфокусувався на тому, як протистояти поляризації в суспільствах, а також на пошуку найкращих форматів суспільно-корисної журналістики, що спрацьовують для поляризованих аудиторій, бо вважає цю проблему ключовою у контексті вразливості аудиторій перед дезінформацією.
В Україні Пітер співпрацює з Лабораторією журналістики суспільного інтересу. Очільниця Лабораторії, журналістка Наталя Гуменюк провела розмову з Пітером Померанцевим під час LMF Talk’s в Ужгороді.
***
Наталя Гуменюк: Тема нашої розмови – «Глобалізація дезінформації», тож перше питання точно буде не про Україну. Кілька років тому, коли ми починали співпрацю, під час робочої зустрічі ти писав листа на підтримку Марії Рези, журналістки з Філіппін, яку тоді заарештували. Марія стала героїнею книги «Це не пропаганда» – вона писала, як інструменти Facebook допомагають диктатору Дутерте дискредитувати журналістів і вести проти них війну. Цьогоріч Марію нагородили Нобелівською премією. Я звернула увагу, що на Громадському ми публікували переклади її статей ще у 2016-му. Але що змінилося відтоді? Як нові виклики в контексті пропаганди виникли?
Пітер Померанцев: Постійно щось змінюється. З’являються нові платформи: Telegram, Gab, Discord. Пропаганда підлаштовується, коли змінюються технології. Але не змінилась думка про те, що цей простір потрібно регулювати. Хоча до цього врегулювання ми ще не наблизилися. Зараз хмари збираються навколо компаній і держав, які намагатимуться розумно регулювати цей простір у демократіях і просто посилити цензуру в недемократіях.
Як і нові технології, все це спершу викликало велику ейфорію. Український Майдан був частиною феномену, коли технології підтримували демократичні процеси. Утім, швидко стало зрозуміло, що цим простором можуть скористатися сили зла. Наприклад, коли на Близькому Сході, у Мексиці, на Філіппінах виникали фабрики тролів тощо. Потім стало зрозуміло, що самі алгоритми, дизайн цих онлайн-платформ пріоритезує не демократичні цінності, а навпаки ненависть та маніпуляції. Тож зараз точиться гостра розмова про те, як регулювати цей простір. Найпросунутіше врегулювання роботи онлайн-гігантів може відбутися у Великій Британії.
НГ: А в чому полягає цей підхід? Коли ти почав писати про Україну з початком російсько-української війни, ти часто згадував, що Україна – піонер в боротьбі з дезінформацією. Ми часто, мов мантру, повторюємо, що все найгірше відбувається в Україні. Так, у твоїх книжках є історії і про ботоферми у Росії. Але як розвивається пропаганда у світі? На тих самих Філіппінах, у Мексиці, в Індії? Наскільки я розумію, йдеться вже не лише Facebook. Проблеми перенеслися до груп WhatsApp і далі.
ПП: Групи WhatsApp вкрай цікаві, адже щодо них гостро стоїть питання: а що це за приватний простір (де люди можуть зустрічатися без контролю держави чи алгоритму компаній), однак який є добрим для демократії? Групи в WhatsApp – закриті й захищені, участь у них може бути анонімною. У самій компанії кажуть, що не знають, що там відбувається.
А там, звісно ж, можуть поширюватися – м’яко кажучи – фейки.
Щодо Індії. Саме там координуються групи ненависті – ті, хто нападає на етнічні й релігійні меншини. Вони стали середовищем, де навіть організовуються вбивства. Тож де пролягає межа між приватним простором, куди не має зазирати держава, і не приватним? Як врегулювати такі простори?
Певні заходи були застосовані: наприклад, обмежена кількість учасників (до 200 людей), також не можна багато разів репостити інформацію з однієї групи в іншу тощо. Але при цьому виникла велика кількість маленьких груп, які блискавично поширювали дезінформацію. Це було намаганням трохи сповільнити процес контролю. В Індії поліцейські просто стають членами таких груп, а коли бачать, що є ризик злочину – діють.
Розвивається також TikTok. Чимало людей стурбовані тим, якою може бути стратегія китайського застосунку, адже комуністична партія впливає на всі китайські онлайн-платформи. Відтак виникає питання: чи інформація у TikTok збирається та аналізується і чи теоретично може бути використана Китаєм – бодай як база даних, якою згодом можна скористатися?
НГ: А як авторитарні системи вчаться одна в одної? Ще десь у 2015-му ти часто говорив, що те, що робить Росія, буде використано іншими диктаторами. Але як це працює? Наскільки цей процес організований? Ось виникли групи ненависті WhatsApp у Бразилії чи Індії, а хтось це бачить і вирішує: нумо скористаємося? Чи існує організований процес – дізнаватися найгірше у найгірших?
ПП: Все це нагадує роботу піар-кампаній. Ботів використовувала Росія під час агресії стосовно України. Twitter був створений і для того, щоб боти промотувати комерційні продукти. Більшість дезінформації чи маніпуляцій в інтернеті пов’язані з комерцією.
Немає нічого геніального в тому, щоб логіку платформ використовувати з політичною метою. Це й зробили в Росії. Тепер цим ще й займаються піар-компанії. А у диктатур є ще й ботоферми. Пропагандисти спостерігають за роботою інших, щось запозичують. Може у них існують і особисті контакти. Вони відвідують ті самі конференції з маркетингу й піару, як ми – конференції, пов’язані з журналістикою.
Але окрім цього існує й агресивніший експорт – політичних технологій. Скажімо, Росія, коли намагається здружитися з потенційними союзниками в Африці або Латинській Америці, в обмін на підтримку надає різні послуги. Найчастіше це пов’язано з енергетикою, в тому числі ядерною, але окрім цього Росія може також ділитися експертами з політичних інтернет-технологій та пропаганди.
НГ: На цьому форумі тебе кілька разів цитували, але це швидше були приклади з антиутопії, коли ти застерігав від якихось жахіть цифрової диктатури. Але як щодо рішень? Ти згадав, що Британія може стати цікавим прикладом регуляції соціальних мереж. В чому він полягає? Це актуально для України, де ми намагаємося навпаки обмежити вплив держави?
ПП: Скажімо, німецький підхід – це регулювати кожен шматок контенту. Тоді як англійці вирішили, що це неможливо і незаконно. Дезінформація – це не юридичний термін. Вони обрали підхід, який визначає, що має бути поняття онлайн-шкоди.
Метафора наступна: коли архітектор будує будівлю, то має передбачити технологію, яка гарантує безпеку жителів. Тож питання: чи соцмережі й технологічні гіганти вбудовують у свої продукти запобіжники, які могли б захистити людей від потенційної шкоди?
Чи алгоритми платформ передбачили щось, що може запобігти, скажімо, сексуальній експлуатації дітей? Чи їхні правила відкриті та чесні, а отже, коли вони блокують той чи інший контент, то можуть це пояснити? Тож ідея не в тому, щоб полювати на кожен випадок дезінформації, а дивитися на архітектуру захисту на різних платформах.
У Англії держава мов аудитор матиме право відкрити двері компанії й перевірити, як працюють її алгоритми та системи. Це й контролюватимуть регулятори.
Держава передбачає різноманітні санкції: від ув’язнення до виключення цих компаній з англійського онлайн-простору. От такий підхід. Тоді як онлайн-шкода може бути завдана як добробуту громадян, так і питаннями охорони здоров’я.
Спершу вони думали ввести поняття «шкода демократії», але викинули це із законопроєкту, бо зрозуміли, що політичний контент врегулювати неможливо.
НГ: А що про глобалізацію дезінформації ми дізналися завдяки пандемії коронавірусу? Я пам’ятаю, як фейки про вакцини, які чула в червні в Техасі, за пів року вже були в Києві.
ПП: Питання охорони здоров’я вкрай цікаве, адже йдеться про реальну шкоду для життя людей. Онлайн-платформи намагаються переконати всіх, що вони активно протидіють фейкам щодо питань здоров’я. Цей простір для них вкрай небезпечний, адже зрештою хтось зможе довести, що через недбалість компанії з соцмереж людина може померти, а отже, наприклад, Цукерберг може сісти у в’язницю.
Утім, виникла сіра зона, адже дезінформація довкола коронавірусу стала політизованою. А політичну пропаганду платформи не чіпатимуть, адже це вже питання свободи слова, в яку ті не мають права втручатися. Скажімо, коли у США кажуть, що носіння маски стало політичним жестом, то, коли звучить думка, що у такий спосіб еліти намагаються контролювати наше життя – це питання здоров’я чи політики?
Існують й міжнародні кампанії з дезінформації, які підхоплюють держави, що прагнуть підірвати довіру до системи охорони здоров’я. Наша сучасність більше нагадує не Холодну війну, а релігійні війни європейського Середньовіччя. Шукати єдину логіку – неправильно розуміти сучасний хаос, коли різні сили підхоплюють різні меми й онлайн-тренди заради геть різних цілей.
НГ: Але наскільки можлива зміна алгоритмів? Що ми маємо на увазі, коли говоримо про це?
ПП: По-перше, алгоритми мають бути прозорими. Багато чого ми просто не можемо сказати, адже не бачимо, що відбувається в цих компаніях. Як би це не звучало, але головний каталізатор суспільного дискурсу перебуває в таємному місці.
Нині з гучними заявами у Конгрес вийшла Френсіс Хауген, колишня співробітниця Facebook, яка сказала, що їхні алгоритми призводять до психічних захворювань у підлітків. Але головне, що компанія Facebook знає про це, але нічого не робить.
Ми інколи отримуємо інсайдерську інформацію, але це – крихти. Аби щось змінювати, треба розуміти, як воно працює. Прозорість алгоритмів є ключовою. Бо дискусія ведеться так, ніби існує якийсь великий алгоритм, який всім керує.
Здається, ми трошки міфологізуємо світ онлайн-кампаній, наділяючи його майже релігійною структурою. Алгоритмів у Facebook тисячі, а в Google ще більше. А отже йдеться про тисячі різних рішень, які мають модифікуватися з часом. Вони можуть бути різними щодо захисту психічного здоров’я або ж війни.
НГ: Говорячи про рішення, особисто ти сфокусувався на тому, щоб протистояти поляризації у суспільствах. Чому? І чому ми говоримо про глобалізацію феномену поляризації? Чи можуть існувати універсальні відповіді на те, як боротися з поляризацією в різних суспільствах?
ПП: Чому поляризація загострюється скрізь? Гадаю причин декілька: перша – технологічна. Телебачення, онлайн-медіа, суспільні мовники стали вкрай фрагментованими. А отже люди розходяться по своїх бульбашках. Незрозуміло, як людей зібрати в один «публічний простір». Технологічно цей процес почався до інтернету – з появою кабельного телебачення.
У цьому контексті пропагандисти обрали стратегію, націлену на поляризацію. Їм йдеться не про ідеологічний контроль над суспільством. Таке неможливо навіть у Росії. Річ в розпалюванні ненависті між різними групами.
Яка роль медіа у демократії? Це та сила, яка формує суспільний простір, збирає суспільство в єдиний простір. Використаємо метаформу агори у стародавній Греції – місця, де різні групи обговорюють головні теми дня. Так і формується суспільна думка. Це дуже стара традиція медіа, вона лежить в основі BBC – створення агори в часи появи радіо.
Багато хто з нас зрозумів, що сенсом демократії є не просто існування тих чи інших інституцій. Питання не в тому, щоб просто піти проголосували. Йдеться про медіасередовище, в якому існують різні думки, часто опозиційні. Суть демократії в парадоксальній спроможності слухати один одного, взаємодіяти, ухвалювати рішення разом.
Громадський дискурс річ вкрай аморфна, але без неї демократія пропадає. І хтось має цим займатися, хтось має це створювати. І тут виникає питання дизайну, тобто як це зроблено. У цифрову добу потрібно проєктувати онлайн-платформи так, аби ті сприяли демократичному дискурсу і таким відносинам. А також створювати контент усвідомлено, прагнучи залучати різні аудиторії, об’єднувати їх., а не розділяти, як це роблять пропагандисти.
НГ: А чому ти вважаєш, що якісні традиційні медіа не впораються із цим завданням?
ПП: В Україні медіа переважно лишаються політичним ресурсом. Але навіть в Англії BBC пропустив мить цифровізації. У 1990-ті в компанії були плани створити таку собі соціальну мережу, яка б діяла за принципами BBC і була націлена не на те, щоби збирати дані людей і продавати рекламу, або ж пріоретизувала злі пости, бо ті ліпше продуються.
Ці плани зупинили тому, що злякалися, що це заважало б розвитку комерційного ринку соцмедіа. Зрештою, ми маємо сумну ситуацію, коли приватні компанії цілковито домінують у просторі, який міг би бути середовищем розвитку демократичного дискурсу. Але приватні компанії це геть не хвилює. У приватних ЗМІ існують бодай якісь журналістські принципи. В онлайн-платформах такого просто немає.
Загалом у Європі, Британії, чи навіть в новому законодавстві Євросоюзу бодай опосередковано згадується поняття суспільного інтересу, коли йдеться про медіа. У США такої ідеї немає. Домінує поняття вільного ринку ідей. Однак, щоб ринок працював, потрібно багато різних елементів.
Наша ситуація з появою інтернету нагадує проблеми, які ми бачили в Європі на початку XX століття, коли радіо почало відіграти величезну роль у суспільстві. Або я б порівняв це з винаходом друкарства наприкінці Середньовіччя у Європі. У такі часи суспільство змінюється кардинально. Спершу виникає ейфорія, потім відчуття жаху. Але, зрештою, ми досягали позитивного балансу.
НГ: Ти говориш, що варто бути обережними з терміном «інформація як зброя», тоді як «інформаційна війна» – це псевдоідеологія. Як ти це поясниш?
ПП: Мені здається ця метафора хибна. У 20-ті й 30-ті роки минулого століття, коли радіо почало грати вирішальну роль, виникло чимало теорій, що інформація, особливо на радіо, працює, мов кулі, які пробивають мозок людини. Тоді як людина – жертва цих куль.
Але швидко стало зрозуміло, люди не так сприймають інформацію. Сьогодні метою російських чи китайських крайньоправих кампаній є не просто переконати частину населення в чомусь, а вбити простір демократичного дискурсу, в якому люди довіряють один одному і спілкуються між собою, створити так багато ненависті й шуму, щоби ми не могли функціонувати як демократія. Тож варто бути обережним.
Я звісно закликаю до того, що потрібно боротися з тим, що робить Росія й Китай – це цілком очевидно. Я геть не інформаційний пацифіст у якомусь сенсі, але в цій боротьбі ми не можемо використовувати ті ж формули й ті ж метафори.
Мета російської та китайської влади – довести, що інформація – це завжди маніпуляція, інформація – це завжди зброя, а відповідно демократія – це брехня й маніпуляція. Усі ваші ідеї про громадський простір чи права людини – також маніпуляція, інформація сама по собі – це маніпуляція. Ми навпаки повинні робити все, щоб інформація не була маніпуляцією, а формою комунікації.
НГ: Усіх відповідей ми, звісно, не дамо, але останніми роками ми працювали над дослідженнями саме в Україні. Це дослідження про «війни пам’яті», і те, як їм протистояти. А також про те, що об’єднує українців, якщо ми говоримо про останні 30 років, і про те, які антизахідні наративи існують і наскільки українці вразливі до конспірології.
Там було кілька парадоксальних інсайтів, зокрема щодо критичного мислення. Адже часто конспірологи є саме тими людьми, які дуже критично ставляться до інформації, звертаються до джерел. Виходячи з досліджень, які стосувалися України, які цікаві рішення ми могли б застосовувати?
ПП: Ми, наприклад, зробили велике дослідження про успіх конспірологічних наративів. Наприклад, наратив про «соросят» та зовнішнє управління Україною. Було цікаво подивитися, хто вірить у ці речі й чи сприймає це лише населення, яке вважається вразливим до проросійських наративів.
Насторожує, що ці наративи популярні й на Західній Україні та Закарпатті. Звичайно, для Російської Федерації це успішна стратегія: не розповідати, який Путін чудовий, а просто повторювати, наскільки лицемірні українські політики, які буцімто переслідують якісь таємні цілі, про які не розповідають людям.
Ці антизахідні наративи спрацьовують, адже апелюють до досвіду людей, в тому числі й нещодавньої української історії – скажімо, економічної кризи 1990-х. Коли люди часом намагаються пояснити роль МВФ, який буцімто намагається всіх обдурити, то кажуть: «Ну, ми ж пам’ятаємо піраміди й банки в 1990-х, напевно МВФ такий же». Такий їхній досвід взаємодії.
Або ж говорять: «Безплатний сир лише у мишоловці. Якщо захід нам допомагає, то потім він якось цим скористається». У людей є особистий досвід, який резонує з теоріями змови, а антизахідні наративи на це нашаровуються.
Тут треба працювати з цими глибинними психологічними травмами. А ще – з питанням суб’єктності. Так, люди не відчувають, що вони контролюють світ навколо себе. У фокусних групах вони говорять: «Я нічого не контролюю, довкола мене темні сили, вони весь час вони мною маніпулюють, я не відчуваю, що можу бодай на щось впливати».
Мені здається, треба працювати саме з цим браком відчуття суб’єктності. Адже наративи постійно змінюються і гнатися за кожним з них – безглуздо. У нас є різні припущення, але й не тільки щодо того, що робити. Існує цілий напрямок журналістики, побудований саме за цим принципом: посилювати суб’єктність, аби люди відчували, що можуть на щось впливати.
В деяких університетах США існують окремі департаменти соціальної журналістики та журналістики залучення. І це, звичайно, велике зрушення – від журналістики як постачальника інформації до журналістики як послуги, яка дає змогу аудиторії ставати активнішою.
З одного боку фах журналіста не дуже й то змінюється: ти все одно збираєш і пишеш історії. Але є питання: з якою метою ти це робиш? Навіщо залучаєш людей до цього процесу? І загалом відповідаєш на запит суспільства, а не замовлення того, хто тобі видається важливим. Це одна лише потенційна форма зміни.
Головне, нам потрібно весь час ставити собі питання: а навіщо журналістика взагалі? Кому вона потрібна? Яка її роль у демократії? Мені й на думку це не спадало, коли я знімавдокументальні фільми і робив телепередачі. Але це питання постало зараз. Водночас люди, які маніпулюють, які працюють на підрив демократії, теж багато думають про це, вони адаптували свої стратегії. Ми ж свої не змінили і відстаємо.
НГ: Маємо питання аудиторії. Чи змінилися канали та наративи Кремля від 2014 року? Як Україна може протидіяти іноземній дезінформації?
ПП: Щодо першого питання, то з Росією просто треба боротися. Йде війна. Це й інформаційна війна, економічна, але головне – реальна, фізична. Але не зводив би російську агресію до пропаганди, бо відбувається куди більше. Питання стосувалося боротьби із зовнішньою дезінформацією. Мені здається, це помилкова рамка, бо в сучасному світі в інформаційному просторі зовнішнє й внутрішнє сильно розмилося.
Так, є такі тупі кампанії, наприклад, російська фабрика тролів, яка намагається втручатися в американські вибори. Ось є зовнішній ворог, він робить щось всередині країни. Питання, як ми цьому протистоїмо? Звичайно, необхідне нове законодавство, яке намагається пояснити, що не так з такими кампаніями. Наприклад, якщо ми говоримо про втручання російських ботоферм в американську політику, варто з’ясувати і унеможливити механізми, якими скористалися, а не фокусуватися на контенті.
Росія в принципі має право пропонувати свої «великі ідеї» Америці. Ми живемо у відкритому світі. Але як це було зроблено? Використовувалися секретні облікові записи, це не було прозоро. Там, де здавалося, що це американські облікові записи, вони були російськими.
Відповідь на це – регулювання. Можна ухвалити рішення, що непрозорі кампанії –незаконні. Не контент, а метод. Гадаю, ми будемо рухатися в цьому напрямку. Якщо дивитися на законодавство ЄС, то вони починають про це говорити. Борються не зі змістом повідомлень, а звертають увагу на спосіб.
Однак ділити на зовнішнє і внутрішнє не так вже й важливо. Зараз в Україні величезну частину проросійських кампаній зроблено не в Росії, а в Україні місцевими союзниками Росії. І тут розділити на «зовнішнє-внутрішнє» буде вкрай складно. Ми більше не живемо у світі, де є жорсткі інформаційні кордони.
Якщо говорити про регулювання, то в Україні трохи інша ситуація, бо йде війна, а у більшості країн війни з Росією немає. Але загалом можна вимагати прозорості, унеможливити таємні кампанії. Та ліпше боротися з причинами і впливом цих кампаній. Поки незрозуміло, чия це робота, хто має цим займатися. Якщо крайньоправі та проросійські сили в Англії збираються разом і намагаються розпочати громадянську війну між крайніми мусульманами та ультраправими в Англії – чиє завдання та чия робота боротися з цими наслідками?
НГ: В контексті публікацій в західних виданнях про присутність російських військ на кордоні з Україною. Що ти думаєш з точки зору наративів? Як це впливає на образ України?
ПП: Російська агресія проти України показала, що те, що називається нудним поняттям «громадська дипломатія» і є найліпшою підтримкою репутації країни за кордоном, є вкрай важливим для безпеки. Катар так багато витрачає на купівлю футбольних клубів, спонсорування виставок на Заході, бо вони побачили приклад Кувейту. Саме тому, що ніхто не знав, де той Кувейт, Ірак з такою легкістю зміг завоювати його. Катар намагається зробити себе настільки знаменитим, що іншій державі на Близькому Сході не спаде на думку їх атакувати.
Україна майже не мала репутації на Заході, особливо коли йшлося про громадську думку. Це й зробило роботу Росії простішою, адже якщо у людей немає жодного образу в голові, тоді інші формуватимуть цей образ.
Є чудовий Український інститут, створений для просування України в світі. В якомусь сенсі Україна опинилась у цікавій ситуації, адже по суті починає з нуля, а отже може використовувати сучасні форми громадської дипломатії. Ми живемо в дивному і фрагментованому світі.
Загального підходу замало, потрібно зрозуміти, хто є вашими потенційними союзниками не просто в різних країнах, а всередині різних аудиторій різних країн. І починати з ними працювати через вибудовування геть різних діалогів і пошуку спільних інтересів.
Можна йти містами: у Чернівців важливий образ в Австрії, який можна розвивати, в Одеси – в Америці та Ізраїлі, Полтави – у Швеції. Навіть на цьому рівні можна думати, яке місто може знайти діалог з іншими містами. Старі способи просування бренду країни (ненавиджу цей термін) вже не актуальні. Я сподіваюся, що в Україні вже зрозуміли, що це питання безпеки, а не якась там розкіш. Екзистенційне питання. Якщо ніхто про вас нічого не знає – ваш образ формуватиме ворог.
НГ: Складно надихати загальними фразами, тому наостанок я прошу навести конкретні приклади рішень, які існують у світі. Скажімо, ти часто говориш, що коли проводилися фокус-групи, українці різних політичних поглядів виявлялися доброзичливішими ніж, наприклад, британці, які обговорювали Брекзит.
Але чи міг би ти назвати випадки, рольові моделі з різних куточків світу, які справді спрацьовують? Скажімо, як приклад, кнопка «respect» (повага) замість кнопки «like», як це пропонував Центр медіазалучення Університету Остіна, що в Техасі. Які зараз твої улюблені приклади у боротьбі за хорошу журналістику і журналістику як платформу конструктивної взаємодії?
ПП: Мені цікаві приклади демократичних країн, які змушені захищатися від інформаційної агресії сусідів. Я б хотів, аби країни Східної та Центральної Європи більше взаємодіяли з країнами Азії, які межують з Китаєм. Китай і Росія подібні в тому, як вони використовуютьінформацію у своїй зовнішній політиці. Такі країни як Тайвань та Південна Корея можуть багато чому навчити, але й також запозичувати досвід Україні та Естонії – найцікавіших в Центральній Європі.
Якщо говорити про дизайн онлайн-платформ, аби ті були більш оптимізовані для сучасної демократії, то найбільший поступ існує у Тайвані. Зараз Тайвань переживає дуже схожі форми інформаційної агресії від Китаю, як країни Східної Європи та Україна від Росії. Боти, тролі, впливові політичні партії, спроби грати на поляризації суспільства, ідеології тощо. Тайвань протистоїть тому, що ми називаємо «русскім міром» чи «китайським світом» Такий діалог може бути дуже активним та плідним.
Але перейдемо до конкретних прикладів. У Тайвані дуже серйозно ставляться до питання, яке є й в Україні: як створити державу у смартфоні? Якщо мета інформаційної агресії в Китаї чи Росії – посилити недовіру до демократії, то ми маємо відповісти на питання: як можна наблизити людей до своєї держави, щоб вони відчували, що їхній голос враховується у демократичний спосіб завдяки онлайн-технологіям.
Наприклад, у Тайвані є платформа, завдання якої – зближувати людей, що мають полярні позиції щодо конкретних, але непростих питань. Скажімо, це податки. По суті це також онлайн-платформа, але її мета протилежна Facebook і Twitter.
Мета Facebook та Twitter – зіштовхнути з іншою стороною. Ось моє «плем’я», а ось ті, кого я не люблю. Ця платформа діє геть інакше: щойно ти пропонуєш ідею, коментуєш, а алгоритм шукає те, що тебе зближує з іншою стороною, знаходить точки дотику. У такий спосіб ця платформа демонструє, як суспільство може об’єднуватися у питанні врегулювання податків.
Весь дизайн платформи розроблено довкола ідеї зближення. А потім це стає частинкою широкого громадського дискурсу, згодом – частиною парламентських слухань. І зрештою закону. Політики відіграють певну роль, вони і далі важливі, але це продуктивна система взаємодії суспільства з владою.
Якщо повернутися до витоків ідеї спільного громадського простору, то вона полягає в тому, що є плюралізм, існують різні голоси, завдяки цьому знаходиться спільне рішення, яке впливає на владу – це найкласичніша ідея того, що таке демократичний суспільний простір. Технологія має посилювати процес.
До речі, саму ідея була придумано в Сіетлі, але використано в Тайвані. Там є хороші закони щодо дезінформації, досить жорсткі. Вони діють проти китайської дезінформації, але залишають великий простір для внутрішніх дебатів і розбіжностей, мають дуже жорсткі позиції щодо інтернет-інфраструктури, яка не повинна перебувати в китайських руках.
Цей матеріал виготовлено в рамках проєкту «Західноукраїнська медіамережа» за підтримки Агентства США з міжнародного розвитку (USAID). Зміст продукції є винятковою відповідальністю видання Medialab.Online та не обов’язково відображає погляди USAID або уряду США.
Переклад: Вікторія Удальцова
Головне зображення: ThisisEngineering RAEng
