У чому сенс журналістської освіти, якщо в редакціях працюють люди, які вивчали зовсім інші спеціальності.
Минулого року журналістика потрапила до десятки найпопулярніших спеціальностей — на цей напрям подали понад 30 тисяч заяв. Вікторія Теравська дізналася, чи є охочі навчати майбутніх журналістів поміж медійників. Журналістки й медіаекспертки, які у вільний від основної роботи час викладають в університеті поділилися своїми відкриттями, пережитими труднощами й спостереженнями.
Наталія Виговська, координаторка регіональної мережі Інституту масової інформації
Наталія викладає в Запорізькому національному університеті з 2012 року. Читає «журналістські розслідування», «аналітичну журналістику» і «журналістику даних». Вважає університет жорсткою структурою, яка не дуже прихильно ставиться до практиків без наукових напрацювань. Аби почуватись більш впевнено в незвичному для себе середовищі, Наталія захистила кандидатську дисертацію із соціальних комунікацій. Раніше їй здавалось, що раз людина прийшла на журфак, то журналістику ніколи не облишить. Але виявилось, що журналістами стають приблизно 10% студентів з курсу. А хорошими журналістами — ще менше.
Спочатку я дивилась на студентів виключно як редакторка. Якщо приносили поганий текст, то так і казала, що це неможливо читати. Деякі мої перші випускники досі згадують, як реагували на мої зауваження, адже вони не звикли, що з ними говорять не як з дітьми, а як з журналістами. Зараз мені здається, що я все більше стаю педагогом. Нещодавно почала спостерігати, як студенти сприймають мою похвалу, як от «Непоганий текст», «Хороші запитання» тощо. Кажу це рідко, тож їх це спантеличує. Зараз працюю над тим, аби більше їх підбадьорювати. Але навряд чи я стану менш вимогливою.
Студенти легко схоплюють все нове, але у них біда з аналітичним мисленням. Наприклад, їм важко побачити за фактом чи подією цілу низку причин та наслідків, які можуть повести цікавим шляхом пошуку істини. Не всі вміють поставити правильно аналітичне запитання. На журналістиці даних у нас глибина — основи статистичного або математичного аналізу. Звучить круто, а насправді використовуємо для розрахунків формули середньої школи. А втім, деякі студенти дорікають: «Ми прийшли сюди вчитись писати, навіщо Ви нас змушуєте щось рахувати?».
Цього навчального року наважилась на перший експеримент: влаштувала батл між двома групами, кожна з яких робила великий проєкт. Команда-переможець отримувала екзамен «автоматом». Теми обирали самі. Одна група висвітлювала насильство над дітьми, друга досліджувала тему самогубства серед молоді. Як на мене, цим студентам вдалось краще реалізувати проєкти, ніж попереднім курсам. Гадаю, результати покращились через те, що в кожній групі було достатньо учасників; кожен з них міг займатись лише тим, що найкраще вміє: писати, монтувати, збирати інформацію, робити інфографіку тощо. Загалом, я зрозуміла, що студентів варто залучати до проєктів, які змушують пригнути вище себе. Так вони бачать, що здатні робити дійсно класні речі.
Вчу студентів працювати в команді, хоча майже всі з них це ненавидять. Коли вони прийдуть до редакції, ніхто не буде цікавитися, чи їм комфортно. Їх поставлять в умови, до яких не просто треба звикнути, а ще й проявити себе як успішних фахівців. Тож раджу відразу обирати ті медіа, які їм підійдуть за редакційною політикою та колективом.
Нинішні двадцятирічні дуже бояться людей, тому своїм студентам рекомендую розвивати комунікаційні навички. Коли ми працюємо над проєктами, ставлю умову: «Ніяких інтерв’ю тільки через фейсбук, ви маєте безпосередньо поговорити з людиною». Треба йти туди, де тобі страшно, наприклад, братись за ті теми, з якими боїшся не впоратись. У будь-якому разі я підтримаю в цьому студентів, бо мені вигідно, щоб у нас було якомога більше хороших журналістів.
Мені здається, що з кожним роком студенти стають більш впевненими в собі (часом навіть самовпевненими) і водночас менш глибокими. І це співвідношення все більш помітне. Можливо, річ в умовах, у яких вони зростали: з дитинства звикли, що один клік на планшеті робить дива. І ось цей закріплений неодноразово досвід «треба робити мало, щоб отримати багато» може їм заважати в дорослому житті. Впевненість, звісно, виручає в певних випадках, але й може шкодити, якщо не підсилювати її професійними компетенціями.
Вважати себе журналістом тільки тому, що можеш складати слова в певні контексти, — це омана, особливо зараз, коли є купа блогів і блогерів, що орієнтуються на політичну кон’юнктуру і при цьому позиціонують себе як незалежні медіа. Журналістика насправді ще й про етику й можливість привернути увагу до реальних проблем суспільства. І от сенс журналістської освіти в тому, щоб надати ці інструменти, а як людина вже застосує їх — то питання.
Студенти — єдина причина, чому я працюю в університеті, хоча з ними важко. Коли ти бачиш, як один, двоє «твоїх» йдуть працювати за фахом, і стежиш за їхніми результатами, розумієш заради чого ти все це робиш.
Тетяна Гордієнко, головна редакторка The Lede
Тетяна — новачок на кафедрі мультимедійних технологій та дизайну в Київському національному університеті ім. Тараса Шевченка. На цю мить вона встигла відчитати один семестр у магістрів правової журналістики. Разом з колегою Тетяна вела курс про запуск медіастартапів, зокрема розповідала про сторітеллінг та редагування текстів. Студентам, які планують серйозно працювати в медіа, вона радить робити це відповідально і в жодному разі не відправляти редактору похапцем зроблену роботу.
Викладання вимагає більше зусиль та часу, ніж я собі уявляла раніше. Думала, одна група з 10 людей — не таке вже й велике навантаження. Однак перед кожною парою я відчуваю емоційне напруження, бо викладаю поки один семестр, тож у мене ще все не все напрацьовано. Щоправда, до цього я проводила тренінги зі сторітелінгу у межах проєкту Media Development Foundation — Election Watch, який був націлений на те, аби незалежні регіональні медіа креативніше підходили до висвітлення теми виборів. Але одна справа, коли ти розкриваєш тему для журналістів, які приходять сюди за результатом та ставлять запитання, щоб отримати ще більше. Інша справа — менш мотивовані студенти журфаку, для яких часом головне відбути пару. Коли приходжу на заняття, то розраховую, що ми однаково будемо вкладатись, а насправді результат залежить від того, як я побудую наші взаємини. Коли вони відкладають телефони і слухають мене, вважаю це своєю невеличкою перемогою.
Розмовляти всю пару — виклик ще той: після першого заняття я не могла нормально говорити ще досить довго. Зараз беру в університет термос з чаєм: тепла рідина допомагає зволожувати гортань, тож стає трохи легше. Також я стараюсь будувати заняття так, щоб говорила не лише я, а й студенти.
Для мене як для інтровертки складно виходити до людей регулярно та щось їм розповідати. Більше того, треба ще й відкриватись студентам, адже їх цікавить твій досвід, зокрема як ти запускала свої проєкти, як влаштовувалась на роботу тощо. Спочатку це мені здавалось незвичним, але згодом я адаптувалась.
Сучасні студенти вміють викрутитись в останню мить, нерідко щось доробляють перед парою. Також їм добре вдається домовлятись та координуватись між собою, коли потрібно виконувати завдання, де самому впоратись важко. А от що студентам варто розвивати, так це вміння давати фідбек. Вони не можуть критично оцінити роботи одне одного і часто скочуються до компліментарних коментарів. Намагаюсь це виправляти, бо без зворотного зв’язку важко побачити свої зони росту й зрозуміти, які компетенції варто поліпшити.
Викладач прагне навчити, а у редактора перше завдання — забезпечувати роботу всієї редакції та підтягувати професійний рівень працівників. Я можу м’яко сказати студенту: «У тебе ось це не дуже вдало вийшло, давай переробимо». А от редактор не робитиме розбір помилок настільки детально і акуратно, як викладач. Звісно, на моєму шляху траплялись редактори, які могли роз’яснити журналісту, що він робить не так і як можна зробити краще. Така собі інвестиція, аби в майбутньому журналіст робив менше помилок. Але коли все горить в руках, особливо перед здачею номеру в друк, редактор навряд чи буде з вами няньчитись: у нього просто не вистачає часу.
Якось студенти запитали мене: «У чому сенс журналістської освіти, якщо в редакціях часто працюють люди, які вивчали зовсім інші спеціальності?». І я їм розповіла історію. Редактор одного видання відправив на подію фотокореспондента і попросив принести фоторепортаж. Весь час редактор уявляв собі зірок на фоні пресволу, які усміхаються, тиснуть одне одному руки тощо. А кореспондент взяв і зробив класичний фоторепортаж: загальний й середній план, кілька портретів, кілька деталей і т. д. Що найцікавіше, редактор не закінчував журфак, а кореспондент — так. Звісно, між ними виник конфлікт, бо кожен по-своєму розумів, що таке репортаж. Тому так важливо говорити однією мовою навіть на етапі підготовки. Люди, які закінчили журфак, спільною мовою вже володіють.
Ірина Земляна, медіаекспертка Інституту масової інформації й тренерка з безпеки
Ірина працює викладачкою за сумісництвом у Київському університеті імені Бориса Грінченка з вересня минулого року. У першому семестрі читала медіакритику студентам 4 курсу, зокрема вчила їх аналізувати контент в ЗМІ та обґрунтовувати зауваження. До речі, це не перший її викладацький досвід: у 2011-2013 роках Ірина вела практичні заняття з дисципліни «маркетинг та зв’язки з громадськістю» у полтавському університеті.
Як медіаекспертка я постійно спостерігаю, як медійники недостатньо дотримуються професійних стандартів, нехтують етикою та роблять одні і ті ж помилки. Я пішла викладати, аби поліпшити рівень підготовки студентів та отримати від них фідбек. Очікувала, що будемо розбирати з ними якісь кейси та обговорювати те, як не варто робити. Але продуктивної дискусії не виходило, бо з понад 50 студентів на потоці на пари приходило максимум 10, а з них говорило лише 3-4 людини. «Прогульники», звісно, відправляли мені на пошту домашні завдання, але часом вони писали дурниці, бо не мали відповідного бекграунду. Тож доводилось пояснювати їм заново. Почуваюсь демотивованою, бо витрачаю час і на підготовку до занять, і на процес викладання, але не отримую ту віддачу, на яку розраховувала. У наступному семестрі викладатиму медіабезпеку першокурсникам і в навчальному відділі мене переконують, що фідбек в цьому разі буде кращим.
Мені здається, неправильно покладати відповідальність за якість журналістської освіти лише на студентів. Потрібно також змінювати підходи університетів до навчання. Я б радила викладачам відходити від класичних лекцій під диктовку, оскільки зараз є чимало можливостей подати матеріал інакше. Щодо моєї дисципліни, то я б з її плану прибрала багато «води». Мене от здивувало, що в програмі досі розглядають «Становлення медіакритики в Україні та за кордоном» і «Медіакритика в Радянському союзі». Дисципліна має більше відповідати вимогам медіаринку.
Студенти, у яких я викладаю, мають базу журналістських знань та вже визначились, у якому напрямку хочуть розвиватись. На етиці розуміються гірше. Також вони не дуже вправні в критиці: просто описують те, що глядач може й сам побачити, а не аналізують, чому ось це погано, а це — добре. Можливо, вони бояться критикувати або відчувають, що не вистачає компетентності, аби говорити про якісь помилки. Можливо, вони взагалі не бачать ніяких порушень.
На мою думку, основне, що має формувати журналістська освіта, це непорушні принципи, яких варто дотримуватись в професії. Також вона дає кругозір і бекграунд, аби журналіст міг пояснити причинно-наслідкові зв’язки. Загалом, навчання на журфаці — це час, коли люди можуть усвідомити, чим вони саме хочуть займатись в медіа. Якщо говорити, наприклад, про мою дисципліну, то це можливість перекваліфікуватися в медіаексперта.
Вірю, що попри низькі зарплати та вплив медіавласників в Україні існує якісна журналістика, хоча, можливо, я ідеалістка. У будь-якому разі раджу студентам не здаватись тільки тому, що натрапили на недобросовісне медіа. Також поки вони вчаться в університеті, рекомендую їм брати від викладачів по максимуму, а не просто відбувати пари. Зокрема у практиків можна запитати про стажування та можливість опублікувати матеріали на їхній платформі.
Ольга Перехрест, головна редакторка видання «Куфер»
Ольга вже кілька років викладає «друковані медіа» в Школі журналістики Українського католицького університету, яку сама закінчила в 2015-му. Вона допомагає студентам пройти шлях від пітчингу ідей до друку власного журналу. Каже, в університеті мало що хотіла б змінити, однак не відмовилась би від більш нових комп’ютерів, на яких легше працювати над дизайном та версткою видань.
Коли стаєш викладачем, починаєш інакше сприймати навчальний процес. Хоча у вас одна програма, до кожного курсу маєш шукати індивідуальний підхід. Що зацікавило одних, інших залишить байдужими.
Хоча студенти вже дещо вміють, коли приходять до УКУ, але лише під час навчання усвідомлюють, що за створенням матеріалу та й загалом роботою видання стоїть безліч процесів та людей. Починають розуміють, що журналіст не існує сам по собі, а залежить часто від інших людей. Що створити матеріал — це не просто сісти і розписати свої думки. Що після публікації історія матеріалу не закінчується, а набирає нові обороти.
На початку курсу «Друковані медіа» ми з курсом чітко прописуємо концепцію видання: що, як і для кого ми пишемо, аби потім менше було непорозумінь в процесі. Хоча не завжди все виходить з першої спроби. Буває, студенти зберуть факти й влучні коментарі, але у них не вийшло викласти зрозумілу історію, бо перенасичили текст канцеляризмами. Часом студентам бракує бекграунду. Це було помітно, коли ми працювали над виданням про радянське минуле. Обміркувати, що робити з цією спадщиною зараз, як її використовувати у мистецтві, переосмислити життя в комуналці — для них спершу це було складно осягнути. Хоча врешті-решт вони впорались.
Гадаю, сенс в журналістській освіті таки є, хоча б тому, що за два роки в безпечних умовах можете спробувати себе в різних жанрах й форматах. У жодній редакції такий карт-бланш не видадуть. Ніхто не чекатиме, допоки в тебе щось вийде — результат потрібен вже зараз. До того ж, за цей час ти якраз можеш зрозуміти, чим справді хочеш займатися на медіаринку. Наприклад, хтось все життя марив писати тексти, якими зачитуватимуться мільйони, але у ході навчання зацікавлюється відеожурналістикою і згодом йде працювати на телебачення.
Студентам журфаку варто бути готовим до того, що вчитись доведеться навіть після захисту дипломного проєкту. У медіа постійно з’являються нові виклики, як от пошуки фінансування чи зміна поведінки аудиторії, та й взагалі може настати мить, коли хочеться змінити професію. Через останнє раджу студентам не перейматись, Це цілком нормально — не працювати журналістом все життя. Не варто йти до кінця, аби комусь щось довести.
Діана Дуцик, виконавча директорка ГО «Український інститут медіа та комунікації»
Діану можна назвати старожилкою Могилянської школи журналістики: вона викладає тут з дня її заснування. На той час у випускниці Інституту журналістики КНУ не було педагогічного досвіду, але до цього вона встигла пропрацювати не один рік кореспонденткою різних видань. Засновник Школи Сергій Квіт сказав Діані, що саме її журналістський досвід і потрібний студентам. Так вона стала вести предмет «Друковані ЗМІ», який згодом трансформувався в «Текст в епоху мультимедіа».
Мені знадобилось кілька років, щоб адаптувати той практичний досвід, який я мала в щоденній журналістській роботі, для занять в аудиторії. Було складно напрацювати свій стиль роботи із студентами. На той час не було ні підручників, ні посібників, на які я могла б опиратися, ні такої кількості онлайн-джерел, як є сьогодні. Якість тієї навчальної літератури, що була, мене не влаштовувала. Довелось все вибудовувати з нуля.
Вважаю, що систему оплати праці викладачів треба переглянути. Через невисоку зарплату вони мусять читати багато дисциплін одночасно (щоб набрати відповідну кількість годин) або підпрацьовувати ще десь. Відтак часу ні на креативний підхід до викладання, ні для саморозвитку немає зовсім.
У мене були студенти, які не знали і не цікавилися, що було 5-10 років тому. Але журналісту важливо знати про події недавнього минулого, без цих знань йому не вдасться написати, наприклад, якісну політичну аналітику, бо він не зможе оцінити контекст, зробити порівняльний аналіз і т.д. Окрім того, журналіст повинен цікавитися тим, що відбувається в країні. Правило відстежувати щодня всі новини має стати звичкою. Не всі студенти це розуміють.
Люди, які працюють в медіа, змушені постійно вчитися чомусь новому. Своїм студентам я теж раджу постійно займатись самоосвітою — інакше просто не вижити. Треба зважати на те, що технології безперервно розвиваються, конкуренція дуже висока, а ринок – складний.
На багатьох українських журфаках програми орієнтовані на філологів, а не на потреби медіаринку. Викладачів теж підбирають не з огляду на журналістський досвід, а за науковими званнями (бо є певні вимоги щодо кількості кандидатів наук, професорів, які має мати кафедра чи факультет). Відповідно й теоретичних дисциплін в програмі більше, ніж практичних. Звісно, професори можуть бути прекрасними теоретиками в своїй сфері, але вони не мають жодного стосунку до практичної журналістики. Думаю, варто міняти підходи до журналістської освіти, але тут потрібно дві речі: по-перше, бажання самих навчальних закладів, по-друге, зміна низки бюрократичних процедур (можливо, це навіть потребуватиме законодавчих змін).
У редакціях не завжди запитують про профільний диплом, але всі кандидати при працевлаштуванні проходять співбесіду, під час якої видно, освічена людина чи ні. А будь-яка вища освіта якраз про це. Вона дає базові знання з філософії, історії, економіки, культури, політології, знання української та іноземних мов. Без цього бекграунду немає професійного журналіста. Людина, яка не розуміє, як функціонують інститути влади в країні, не напише якісний матеріал про роботу парламенту. Людина, яка не має базових знань з економіки, не знатиме, з якого боку підійти до аналізу коливань курсу гривні. Те саме можна сказати й про інші сфери, не лише про медіа.
Photo by Skyla Design on Unsplash
