Навчать вас працювати з деталями, діалогами, сюжетними лініями.

Поради і практичні історії від досвідчених репортерів про те, як писати репортажі, минулого року команда видання Reporters. зібрала в онлайн-посібнику. Анну Соху надихнуло те, як автори пояснили основні репортажні прийоми на прикладі фільму Кристофера Нолана «Дюнкерк». І зараз вона зробила добірку фільмів, прийоми з яких можуть допомогти при написанні репортажів. 

Обережно, спойлери.

Марічка Паплаускайте, редакторка Reporters.

«Оповідь служниці» серіал, 2017

Робота з деталями. Головна героїня втікає з міста, де вона була ув’язнена, й потрапляє до закинутого приміщення. Вона мовчки ходить й розглядає, де знаходиться. Героїня бачить стіл, на ньому стоїть чашка, а над ним висять фотографії чоловіка та дитини. В цьому моменті немає закадрового голосу, але нам стає зрозуміло, що тут працювала якась жінка, що мала сім’ю. 

Режисер переводить кадр на жіночу туфлю, яка неохайно валяється поряд зі столом. Ми дивимось на неї і розуміємо, що жінку, яка тут працювала, силоміць витягали з робочого місця.

Далі героїня потрапляє до підвалу й бачить велику стіну зі слідами від куль, залиту кров’ю. Вона розуміє, що під цією стіною розстрілювали людей. Потім переводять кадр, й показують другу туфлю з цією самої пари. Вона так само недбало лежить під цією стіною. Зв’язуючи деталі, ми розуміємо, що жінку витягли з робочого місця, привели до підвалу й розстріляли. Фактично ми дізнаємось цілу історію, яку нам не розказують безпосередньо. В тексті це складно зробити, але цілком можливо, коли ми через якусь деталь розповідаємо не прямо, а опосередковано якусь історію. Є дві деталі — окремі туфлі, кожну з яких ми бачимо в окремій ситуації. Коли співставляємо ці факти, нам відкривається ціла історія. Класно, коли в тексті деталі працюють так само, коли за якоюсь дрібничкою ми розуміємо більшу історію.

«Дюнкерк» Кристофер Нолан, 2017 (цей приклад із посібника з репортажу від Reporters)

Цей приклад є найбільш канонічним, фільм охоплює майже усі прийоми, що зроблять репортаж кращим.

Динамічний початок. Стрічка починається вкрай динамічно: герой, ні імені, ні історії якого ми не знаємо, біжить через місто, яке обстрілюють. З першої хвилини ми співпереживаємо йому, і нам стає цікаво: хто це і що ж буде далі. Так само у тексті — починати варто із найцікавішого, найдинамічнішого моменту, який зачепить читача.

Паралельні сюжетні лінії. Фільм чітко поділений на «глави»: суходіл, вода, небо. Причому вони добре зачеплені одна за одну: ми бачимо героїв у морі, які з розпачем запитують: «Де ж та чортова авіація?», а вже в наступній сцені події розгортаються у небі. Оце перемикання уваги від сцени до сцени (а в текстовому варіанті з однієї історії до іншої, паралельної) може працювати і для створення потрібного темпу — що швидше ви перемикаєтеся між «кадрами» у драматичний момент, то більшу напругу створюєте для читача.

Нелінійна побудова композиції. Спершу нам здається, що історії хронологічні, але насправді ні — і це ми розуміємо насамкінець.

Значущі деталі. Цей фільм сповнений деталей: яскраві квіти в охопленому війною місті, теплий вовняний светр на хлопцеві з Англії, куди війна ще не дісталася, взуття, яке один з героїв зняв із загиблого військового. Усе це дає відчуття реальності подій, що розгортаються у нас перед очима. 

Влучні діалоги. Герої «Дюнкерку» говорять мало, але завжди вкрай доречно. 

— Молодці! — каже до військових, яких врятували з облоги, пересічний чоловік.

— Ми просто врятувалися… — відповідають ті.

— Цього уже достатньо.

Глибша тема, яка читається поміж рядків. За історією порятунку трьохсот тисяч солдатів під час Дюнкерської евакуації, яка відбулась під час Другої світової війни, ми зауважуємо глибшу тему — як війна змінює людей. Когось вона ламає: «На війні як на війні. Підлість і страх. Вони з нас усіх нелюдів роблять. Я переживу, але так неможливо», — говорить один із героїв. У комусь проявляє найліпші людські риси: «Я почекаю французів», — відповідає один з англійських командирів, який має можливість вибратися, але вирішує залишитися.

Розуміння внутрішньої мотивації героїв. Поки королівський флот реквізує приватні катери для евакуації солдатів, містер Доусон разом із сином і його товаришем самостійно вирушає до Дюнкерка. У дорозі вони наштовхуються на контуженого солдата на уламку корабля, але, попри небезпеку, не змінюють курсу. Чому вони роблять це? Зрештою ми дізнаємося, що інший син містера Доусона загинув у цій війні, а отже — ця ризикована авантюра для нього є можливістю врятувати синів інших. В хорошому репортажі питання мотивації героїв є важливою складовою.

Олеся Яремчук, репортерка The Ukrainians

«Два Папи», Фернанду Мейрелліш, 2019 

Фільм побудований на принципі діалогізму, який є визначальним у літературному репортажі. У стрічці розкривається образ двох персонажів — Папи Бенедикта XVI та кардинала Хорхе Маріо Бергольйо, якого ми згодом знатимемо як Папу Франциска. Через діалог — і у побутових сценах, і філософських роздумах — ми можемо почути глибокі й часом контраверсійні думки про сучасну церкву та віру. Як на мене, вміння будувати сюжет на протилежностях може бути корисним у написанні літературного репортажу. Додатковий бонус фільму — дві головні ролі виконують Ентоні Гопкінс і Джонатан Прайс.

«Шпигун», серіал 2019  

Французький серіал є для мене добрим прикладом побудови портретної історії. У ньому йдеться про ізраїльського розвідника Елі Коена (головну роль виконує Саша Барон Коен), якого служба Моссад у 1960-х відправила в Дамаск. Він настільки занурився у життя сирійських вищих чинів, що не лише зміг передати потрібну інформацію — йому навіть запропонували роль міністра оборони. У шести епізодах серіалу розкривається і персональна, і професійна історія головного героя, повна любові, трагізму, складних виборів. Фільм багатий на деталі, має динамічний розвиток подій. Ці методи можуть бути корисними для літературного репортажу.

«Співає Івано-Франківськтеплокомуненерго», документальне кіно Надії Парфан, 2019 рік

Приклад створення панорамної історії (не зосередженої на одному героєві чи героїні). Сюжет побудований на уривках, водночас дає певне уявлення про роботу сучасної комунальної служби в України. Стрічка легко показує знайомі кожному ситуації, тому профспілковий хор, у якому співають диспетчери, ремонтники, слюсарі, бухгалтери — викликає теплі емоції. Панорамний стиль можна використати у літературному репортажі, якщо в основі не одна глибока персоналізована історія, а мозаїка голосів та героїв.  

 

Ще фільми

«Безславні виродки», Квентін Тарантіно, 2009

Влучні діалоги. Режисер славиться вмінням писати цікаві діалоги й більшість сценаріїв до фільмів пише самостійно. Іноді здається, що герої у тарантинівському кіно тільки те й роблять, що говорять. Проте діалоги побудовані таким чином, що їх хочеться слухати. Герої розмовляють про гастрономічні вподобання, потаємні сенси пісень, комікси. Ці розмови розкривають характер героїв та зближують їх з глядачем. Часто Тарантіно користується прийомом зміни мізансцен, коли розмова триває, а декорації змінюються. Наприклад, герої їдуть на машині, потім піднімаються сходами, стоять біля дверей. Це можна робити й у тексті, описуючи переміщення героїв під час розмови.

Особливої уваги заслуговує 16-хвилинний діалог з якого починається фільм «Безславні виродки». Офіцер СС Ганс Ланда намагається зрозуміти місце знаходження однієї єврейської родини. Французький фермер, що переховує їх, намагається не видати таємницю. Довжелезний діалог між ними не виглядає затягнутим завдяки ефекту напруги. Його створює поведінка Ланди — він веде себе хазяйновито в будинку фермера, показує, що він тут має владу. Офіцер показово ввічливий, але згодом ми зрозуміємо, що це ілюзія. 

Під час розмови камера показує, що єврейська родина, про яку йде мова, знаходиться просто під підлогою. Напруга спадає, здається, що скоро можна буде видихнути, а родина залишиться непоміченою. Проте Ланда починає хизуватись своїм прізвиськом — мисливець на євреїв й розмірковує про сутність пацюків. Французький фермер розуміє, що перед ним справжній злодій. Офіцер контролював розмову з самого початку й знав, де ховаються євреї. Німецькі офіцери розстрілюють підлогу. Використовуючи напругу й настрої, Тарантіно майстерно створює діалог.

«Ножі наголо», Райан Джонсон, 2019

Значущі деталі. Фільм, що отримав премію «Оскар» за найкращий оригінальний сценарій, демонструє блискучу роботу над деталями. Тим паче жанр «детектив» це передбачає. Усі деталі фільму відповідають принципу: в тексті/фільмі немає бути нічого зайвого. Якщо з’являється якийсь артефакт чи опис, що не зіграє свою роль, його потрібно видаляти. 

Після великої родинної вечері голова сім’ї Харлан помирає. Старий дідусь мав багато дітей та онуків, тож усіх починає цікавити спадок. Крім цього ведеться розслідування й встановлюються причини смерті. У сюжеті фільму заховано багато деталей, розповідаємо про кілька з них.

Наприклад, «Ножі наголо» починається з панорами сімейного будинку та собак, що біжать. Додали їх у цю сцену не для атмосферності і не для динаміки кадру. Собаки будуть мати велике значення для сюжету, бо коли підозрювана у вбивстві доглядальниця Марта Кабрера вночі тікала з будинку, вони не зреагували на неї. Собаки звикли до Марти й любили її. А от коли до будинку пробирався онук Ренсом, якого пси не полюбляли, вони почали лаяти.

Під час допиту членів родини не було жодного зайвого слова. Усе сказане або характеризує сімейні стосунки, або зіграє свою роль далі. Так, Лінда, донька загиблого Харлана розповідає про секретну мову спілкування між нею та батьком. У фіналі фільму вона знаходить порожній на перший погляд лист від батька, потім підігріває його запальничкою й знаходить докази про зраду чоловіка. До Лінди цей лист знаходив її чоловік, коли обшукував кабінет Харлана. Проте він не знав, як його можна прочитати й подумав, що ніяких доказів немає.

«Втеча з Шоушенка», Френк Дарабонт, 1994

Глибша тема, яка читається поміж рядків. Фільм розповідає нам історію життя Енді Дюфрейна, який потрапляє до в’язниці за злочин, якого не скоював. На перший погляд здається, що це історія про втечу Енді, помсту й справедливість. Насправді ж, тут є глибша тема — як ув’язнення змінює людей. 

Призначення в’язниці — перевиховати особистість й підготувати її до повернення у звичне життя. Натомість, на прикладі Шоушенка ми бачимо зовсім інший ефект. Рутинний ритм руйнує особистість ув’язнених й викликає залежність від стін в‘язниці.

Нам показують історію старого Брукса, він виходить на свободу після кількох десятків років неволі. Коли Брукс повертається до реального світу, він попросту не може в ньому жити. В’язниця позбавила його індивідуальності. Старий пробує працювати в супермаркеті, проте зовсім не вписується в новий ритм й вчиняє самогубство. 

В’язниця прищеплює людям нові цінності, світогляд, моделі поведінки, правила. Вони забувають, як мріяти, забувають відчуття власної значущості. Коли вони повертаються до звичного життя, то вже не можуть змінитись. Проте завдяки ініціативі головного героя Дюфрейна Шоушенк змінюється й стає більш схожим на місце перевиховання. Так само й ваші репортажі через історію головного героя можуть транслювати глибші ідеї.

 

Знаєте про фільм, який допоможе зрозуміти репортажний жанр, заповнюйте анкету для наступної добірки.

 

Головне зображення Stephen Monterroso

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.