Як волонтерка і журналістка Оля Макар розповідає історії людей, яким допомагає.
«Я людина з руху “Молодь за мир”. Допомагаю бідним: бездомним, літнім, дітям, ромам, біженцям і пишу про це історії». Саме це Оля Макар розповіла би про себе незнайомій людині. За освітою вона — філологиня та журналістка, нині — аспірантка Могилянської школи журналістики: досліджує, як онлайн-ЗМІ висвітлюють ситуацію на Донбасі. Раніше Оля дописувала до різних українських видань як фрилансерка. Тепер, хоч і не займається журналістикою у класичному сенсі слова, багато працює з текстами: пише свої і допомагає писати іншим.
«Це так дивно — ось є ти, юна, активна, хочеш в житті чогось яскравого, великого і зі смислом. Навіть в Київ приїхала. Все попереду. І є Маша — жінка-алкоголічка, яка все втратила, навіть голос. Вона розказує про свою роботу в театрі, але зрозуміло: у неї вже все позаду. Ти даєш їй бутерброд, а вона несе його собакам», — згадує Оля в одній зі своїх фейсбук-історій про те, як уперше роздавала їжу бездомним людям. Це було 11 років тому, коли дівчина приєдналася до руху «Молодь за мир», частини спільноти святого Егідія. Більшість бездомних, із якими Оля познайомилася на початку свого волонтерства, вже померли — «на вулиці довго не живуть».
Як волонтерка Оля святкує з бездомними Новий рік, влаштовує для них різдвяні обіди та подарунки від Таємного Санти, організовує табори для ромських дітей.
Кожна людина, якій вона допомагає, має своє ім’я, обличчя та історію. Оля розповідає ці історії, щоб інші могли пережити її досвід бодай на словах: «Мені подобається писати про тих, кого я добре знаю. Коли бачиш людину в різних ситуаціях, вона виявляється складною, неоднозначною — так цікавіше. Якщо сам не знаєш, не розумієш когось, дуже важко пояснити цю людину іншим».
Оля Макар. Фото Інни Олексієнко.
Втім знати людину довго і знати добре — не одне й те саме. «Є бездомні, яких я знаю роками. Вони дуже цікаві особистості, але я досі їх не зрозуміла. Не знаю, що хотіла би про них розповісти, і не можу знайти óбрази, за допомогою яких це зробити», — каже Оля.
Якщо довго гортати Олину сторінку у фейсбуці, можна простежити, що про деяких людей вона писала більше, ніж один раз. Наприклад, про Льошу — залежного від алкоголю безхатька.
«Наш улюблений бездомний Льоша на два місяці зник, а вчора з’явився. “Допоможіть мені, я сам не даю ради”, — каже», — написала Оля у фейсбуку наприкінці 2017-го. Тоді вона й інші волонтери купили йому новий одяг, необхідні засоби гігієни, звозили в лікарню на флюорографію і влаштували на нічліг. На прощання Льоша сказав: «Ви допомогли мені згадати, що я все ще людина». Свій допис у фейсбуку Оля завершила проханням підтримати Льошу грошима, речами чи продуктами. «Раніше мені було страшно розповідати реальні історії про проблемних бездомних», — каже вона. Здавалося, що люди не відгукнуться на прохання допомогти людині, яка, наприклад, зловживає алкоголем: «Виявилося навпаки. Якщо говориш правду — люди не реагують погано».
Льоша та Оля. Фото Ксенії Гончарової.
Один із мотивів розповідати людські історії — попросити про допомогу. Інший — викликати емоцію. Головне — зрозуміти цей мотив, перш ніж братися до писання. «Всі частини тексту мають відповідати одній меті, інакше читач заплутується і текст не клеїться», — каже Оля. Вона пише тексти з різною метою, але однієї — похвалитися — уникає: «Якщо я розумію, що хочу щось написати, аби сказали: “Ой, Олю, ти така молодець”, мені стає перед собою соромно».
Перш ніж писати, треба визначитися, про що буде текст. Сформулювати відповідь краще за допомогою якогось дієслова: воно вказує на те, що саме відбувається в історії.
В тексті має бути конфлікт. «Треба розуміти, з ким або з чим людина, про яку пишеш, бореться. Боротьба може бути і внутрішньою, але герой має змінюватися протягом історії», — каже Оля. Головне ж для неї — писати з повагою: «Людина на вулиці — це не завжди головне, що можна про неї сказати. Вона щось відчуває і залишається такою ж особистістю, як і будь-хто з нас».
Оля додає, що в історіях важлива універсальність: коли ніби розповідаєш про одну людину, а насправді сказане якимось чином стосується всіх.
«Санітарка заходить у кімнату, де Льоша сидить на кушетці за шторкою, і кулею вилітає з криком: “Дєвочки! Там бомжа привезли, подивіться! Шо ж робити? Я вже сьогодні одного такого мила, я більше не буду!”. А потім нам: “Це ви його привезли? І нашо? Краще б залишили, де взяли!”. А потім ще: “Вони його привезли — вони хай і миють”», — написала Оля у травні 2018-го. Тоді вони з волонтерами спіткали Льошу п’яного в переході, викликали швидку і відвезли до лікарні.
Коли Оля почала волонтерити і розповідати про це у фейсбуку — наприклад, як допомагає ромам у Києві, — під дописами було багато негативних коментарів. На них вона завжди реагує, тому що «користувачі соцмереж охочіше читають обговорення, аніж пости. У коментарях більше екшену». Відповідати на негатив — значить дискутувати не тільки з автором коментаря, а й з усіма, хто має схожу думку, але не висловлює її. Попри негативні реакції, Оля й далі описувала свій досвід: із ким була, що робила, про що спілкувалася, як почувалася: «Ставлення людей почало поступово змінюватися. Багато з них стали захисниками ромів у фейсбук-суперечках».
«За три тижні, що Льоша в лікарні, у нього відмовили ноги, руки, а тепер і мозок: постійно говорить брєд. Одне й те саме, одне й те саме, нав’язливі ідеї, ніякої логіки, — написала Оля у червні 2018-го, коли разом з іншими волонтерками прийшла навідати Льошу до лікарні. — Знаєте, коли бачиш людину щотижня, святкуєш з нею Різдво, коли хвилюєшся за неї, вона стає тобі дорога. Навіть якщо це бездомний алкоголік. Навіть якщо в тебе серце з каменю чи бетону. Так стається, тут немає нічиєї заслуги, просто так є (і це, до речі, завжди лякає). І коли ця людина згасає, ти губишся — і це нормально, мабуть. І хочеться плакати від безсилля. Чи втекти. Він лежить там, кричить якийсь брєд на увесь коридор, і не зрозуміло, як бути».
Олі б хотілося, щоб журналісти розповідали не лише особисті історії бездомних людей, а й описували нюанси життя на вулиці та аналізували, як бездомним (не)намагається допомогти влада. «Щоб менше людей ставали безхатьками, треба говорити не про них самих, а про те, що виштовхує їх на вулицю», — каже Оля. Одна з таких причин — квартирні афери. Журналісти могли б їх розслідувати і розголошувати. Одного разу волонтери «Молодь за мир» разом із журналістами викрили аферистів і через суд повернули квартиру власнику, який би за інших обставин лишився на вулиці.
Історії бездомних людей знайти нескладно: «Приходиш на вокзал і кожен другий готовий щось таке розповісти», — каже Оля.
Бездомні на Олиному весіллі. Фото Лізи Хмелевської.
Час від часу Оля разом із рухом «Молодь за мир» проводить Майстерні інтерв’ю (наступна така розпочнеться наприкінці березня). Мета майстерні — «через журналістику наблизити молодих людей до бідних». Учасники спочатку слухають кілька теоретичних занять про інтерв’ювання та основи фотографії, потім їдуть в ромське поселення, будинок престарілих чи до бездомних, записують із ними інтерв’ю і редагують його спільно з редакторами. Публікують ці матеріали на Peace Blog.
«Редактор — це як лікар: всі б хотіли обійтися без нього. Але ніхто не може», — так починається один із дописів в іншому Олиному проекті, інстаграм-сторінці під назвою «Human writes». Його Оля разом із колежанками заснувала у вересні 2018-го, щоб допомагати людям писати тексти. На цій сторінці розповідають, чому в текстах не треба вживати штампи, як писати про подорожі, і чому драма — це гірше, ніж конфлікт. А ще — безкоштовно аналізують і радять, як удосконалити тексти. Будь-хто може надіслати свій текст обсягом до 2200 знаків — саме такий максимальний обсяг допису в інстаграмі. Проаналізовані тексти авторки сторінки викладають у формі дописів, але авторів не називають, — ті можуть самі зголоситися в коментарях за бажання.
«Писати — наше природне право, і ми тут, щоб за нього боротися: з голосами “це нікому не треба”, зі страхами і своєю розхлябаністю», — ідеться в одному з перших записів блогу. До речі, якби Оля мусила створити білборд, вона б написала на ньому два слова: більше любити.
Льоша помер 25 червня 2018 року. За кілька днів Оля написала у фейсбуку:
«І от ми їдемо в таксі через Дніпро, плакати хочеться, але Аня каже: “Знаєш, якщо дві дівчини так спішать у лікарню, щоб знати, де його поховають, то може, він таки не програв? Якщо стільки людей хвилювалося, якщо стільки зараз співчуває, сумує? Може, все не так уже й погано закінчилось?”.
Ми їхали в лікарню з болем втрати, а поверталися з почуттям перемоги.
Бог любові перемагає смерть».
У нещодавньому своєму дописі про Льошу Оля не називає його повного імені. Але цю історію не можливо сплутати з будь-якою іншою.
Головне зображення Pierangelo Bettoni
