На цьогорічному BookForum співзасновниця The Ukrainians, головна редакторка «Reporters.» і викладачка Школи журналістики УКУ Марічка Паплаускайте презентує збірку репортажів «Бог дивовижних людей та інших грішників», видану у «Човні». Серед героїв Маріччиної книжки — колись підпільний священик; довічно ув’язнений за декілька убивств чоловік; троє жінок, чиї діти хворі на невиліковні генетичні хвороби; учений, який два роки провів у полоні бойовиків. Усіх їх, на думку авторки, пов’язує віра в дива та невипадковості. А також у те, що навіть найгірші обставини — не безнадійні. Ми поговорили з Марічкою про те, чому вона взялася шукати історій про віру і яке нове запитання поставила перед нею ця книжка. 

Коли я була маленькою, мама навчила мене кількох молитов. Я знала, що, коли страшно, можна помолитися, і страх відступить. Це спрацьовувало завжди, аж поки я не виросла і не замислилася про те, як це, власне, працює. Відтоді молитва втратила свою силу, а я — спокій: хотілося віднайти те дитяче відчуття, що у світі є вища сила, до якої завжди можна звернутися по підтримку. 

Тоді я жила в Миколаєві — місті здебільшого нерелігійному. А коли переїхала до Львова та ще й вступила в Український католицький університет, опинилася в середовищі, де могла зустріти людей, які щиро вірили в Бога. Гаразд, — міркувала я, — їм вдається вірити. Але як? І чи це робить їх щасливішими? Чи дає їм віра відчуття врівноваженості та внутрішнього спокою, якого я шукаю? У своєму житті я не раз помічала — хоча, можливо, сама це вигадала — знаки й підказки. Було цікаво, звідки вони беруться. Хто підказує і навіщо? Він мене кудись веде? Куди? І хто це взагалі такий? Колись сказала владиці Борисові Ґудзяку, тоді ще ректору УКУ: «Владико, я би дуже хотіла повірити, але не можу». Спочатку мені хотілося зрозуміти. 

Так зародилася книжка. Тоді, звичайно, ні про яку книжку не йшлося, — я просто хотіла написати текст. Спочатку один, потім — серію. Це мали бути тексти про сучасних молодих людей і їхні стосунки з Богом. Мені здавалося, що зараз сучасний світ сформував нову формулу цих стоунків: коли Бог виступає не так грізним і строгим батьком, якого треба боятися, а більше другом, із яким можна поділитися переживаннями. Хотіла підтвердити чи спростувати це припущення. 

Марічка Паплаускайте. Фото Данила Павлова

Два літа тому розповіла про свою ідею Ігореві Балинському, тодішньому керівникові Школи журналістики УКУ. Він порадив написати цикл текстів і не публікувати їх у медіа, а зібрати докупи й видати книжку. Подумала, що занурення у тему аж так зможе стати шансом знайти відповіді на запитання, які мене саму бентежать. 

«В пошуках істинної віри» — така була перша робоча назва книжки. Але Бог у моїх героїв виявився різний — деякі й поготів його заперечували. Єдиним спільним знаменником для всіх історій і героїв виявилася віра в невипадковості, віра в те, що навіть життєві драми, втрати і помилки є частиною більшого плану. Тому пізніше всі історії об’єднала інша робоча назва «Так мало статися».

«Чоловік, який став для неї дорогим, часто бував у їхньому монастирі, хоч наодинці вони майже ніколи не залишалися. Одного разу сиділи поруч у гостьовій кімнаті монастиря й незручно мовчали. “Сестро, — раптом заговорив, нервово похитуючи ногою, — здається, я у вас підзакохався”. Розгубилася. Боялася образити, бо не відчувала приязні, більшої за легку симпатію. Втім, щоб підтримати, лагідно мовила: “Не хвилюйтеся. Ви мені теж симпатичні. То нормально”».

Уривок із репортажу Марічки Паплаускайте «Августина»

Якби я писала ці тексти для онлайн-видань, а не для книжки, вони були б інакшими. Менш глибокими, мабуть. Коли готуєш репортаж для медіа, маєш зазвичай конкретну тему і мало часу. Мусиш говорити з героєм прицільно і писати швидко. У цьому ж випадку я зустрічалася з героями зрідка два, а частіше — від трьох до п’яти разів, була з ними поруч по кілька днів і розпитувала не про щось конкретне, а про них і про їхнє життя загалом. Це зрештою допомогло описувати й реконструювати події з їхнього життя так, ніби я була очевидцем.

Репортаж — це пошук людини в людині. Занурення в досвід, який за інших обставин ми не могли б або й не хотіли би пережити самі. Переказуючи свої часто драматичні історії, більшість героїв у певний момент плакали. Я близько до серця приймаю емоції інших, співпереживаю, плачу разом із ними і — хоч як дивно це може прозвучати — мені подобається співпереживати. Хоч один із моїх героїв і вважає, що це спосіб утекти від власних життєвих перипетій. 

«Мене били довго й жорстоко, змінюючи один одного. Якби це була якась корисна справа, і ці істоти були б людьми, я сказав би, що працювали вони відповідально і з насолодою. Крутили «російську рулетку», приставляючи дуло до голови, брудно лаялися, вкладали в руки гранати та кричали, щоб я визнав їх своїми. Хвалькувато верещали, що прийшов нарешті «русский мир». Гарчали, що я — ворог і «укроповский» ідеолог. Що підготував армію учнів, котрі стали тепер під синьо-жовті прапори ворогів «республіки». Говорили, що катуватимуть довго й болюче, доки не зупиниться моє серце».

Уривок із репортажу Марічки Паплаускайте «Боржник любові»

Думаю, що репортаж можна вважати вдалим, якщо за словами зчитуються додаткові сенси. Якщо до пласкої картинки описаної реальності додана міжрядкова глибина. До своїх текстів я ставлюся прискіпливо — боялася навіть перечитувати фінальну верстку. Розумію різницю між тим, що замислювала, і тим, що втілила. Але розумію також, що втілене — це мій максимум на сьогодні. Вважатиму, що книжка вдалася, якщо слова передадуть емоції героїв і якщо читачі теж переживатимуть ці емоції. Простіше кажучи — якщо репортажі  з книжки зможуть когось зворушити.  

Перетворюючи записи розмов у розшифровки, а розшифровки — у тексти, я знову і знову співпереживаю героям. Навіть коли ці емоції важкі, бажання їх описати і передати іншим пересилює. Щоразу, сідаючи писати текст, я відчуваю внутрійшній гул, таке собі «бзззз» — ніби всередині працює двигунчик. Це відчуття детально описала продюсерка і сценаристка Шонда Раймс у своєму TED-виступі — воно виникає тоді, коли займаєшся своєю, справді улюбленою справою. 

«У 27 матиме два дипломи про вищу освіту, золотаве волосся ледь не до п’ят і вроджене співчуття до людей. «Невдаха», — казатимуть про неї однолітки з маленького Новоград-Волинського. А вона, вдивовижу для решти й самої себе, заховає у шухляду диплом фінансистки та відкладе амбіції журналістки. Натомість знайде покликання у роботі з людьми із розумовою неповносправністю. “Немає сенсу конкурувати з усім світом, — вирішить. — Хтось завжди буде кращим від тебе”».

Уривок із репортажу Марічки Паплаускайте «Привіт, Боже!»

Беручись за книжку, я мала звичайну людську потребу зрозуміти, на чому побудований світ, і отримати внутрішню певність, що все не дарма і що всі ми живемо заради чогось. Було страшно, що беруся за тему, більшу за мене і за мої можливості. Було важко суміщати писання книжки з усіма іншими робочими та особистими обов’язками. 

Якби була можливість ще раз поговорити з кимось із героїв, я би поговорила з Ігорем Козловським. І думаю, такі нагоди ще матиму. Це був, мабуть, найскладніший з моїх героїв. Поряд із ним почувалася некомпетентною і тому мені важко було будувати розмову.  Коли треба було домовитися про зустріч, могла ходити довкола телефону пів дня і не наважувалася подзвонити. Зрештою, нам вдалося налагодити контакт після того, як я йому в цьому зізналася. Та все ж під час наших бесід так і не спитала його прямо, чи вірить він у Бога. 

Доказів існування Бога у книжці немає. Немає також формули «роби таке-то — і повіриш». Але завдяки історіям людей, сповненим збігами, несподіванками і дивами, я впевнилася, що сила, яку шукала, починаючи роботу над книжкою, існує. Лишилося з’ясувати, куди і навіщо вона нас веде.

Головне зображення Evie Shaffer

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.