Легковажний погляд на 2020-й.
Коли озираюся на 2020 рік, то розумію одну річ. Добре, що я не була достатньо слухняною, щоб дотримуватися всіх карантинних порад і заборон. І що попри все, продовжувала працювати над важливими справами і майже дописала нову книжку.
Можете мене пожаліти, адже я не пережила цей пандемічний рік надто глибоко. І моє життя та життя моєї інформаційної бульбашки за дев’ять місяців пандемії виглядало так.
Стадія перша «Мамо, не йдіть до церкви»
На початку пандемії епічне пережиття краху минулого світу поєднувалося з хаотичними пошуками каналів home yoga на ютубі. На тлі – постійні підрахунки заробітків за минулий місяць, за поточний місяць і проєкції на майбутній. А поруч із цим постійний страх, що не вистачить заощаджень пережити кінець світу.
В цей час здавалося, мабуть, більшості, що ми можемо запанувати над вірусом, що завдяки жорсткому весняному карантину ми скрутимо йому шию, що головне – дотримуватися логічних, раціональних і простих заходів. Мити руки, носити маску, не бувати в людних місцях. Тому на Великдень ми просили рідних: лишіться вдома, це ж так просто.
Навесні я мала період робочого затишшя. Не їздила у відрядження, не працювала над новими репортажами (частково тому, що налякані люди відмовлялися від зустрічі; частково – бо хотіла дотримуватися порад і контактувати з якомога меншою кількістю людей). І жила в якомусь очікуванні, що щось проясниться.
А потім мені подзвонили з редакції і замовили текст. І запропонували надіслати захисний костюм. Костюма так і не вислали, але оплатили респіратор класу захисту «жовтий» (здається, десь посередині цього року я сягнула такої стадії пандемічної поінформованості, що могла назвати з пам’яті, який має бути клас захисту респіратора, але до кінця року це вже забулося). Пам’ятаю, як впродовж кількох годин спостерігала за роботою групи людей, і коли ми зробили перерву на каву і зняли маски, раптом усі заусміхалися одні одним.
Стадія друга «Виявляється, в селі немає карантину!»
Ближче до літа стало зрозуміло, що пандемія також і інформаційна. І що більше ти читаєш про нові випадки захворювання, то тривожніше тобі жити, бо змінити в цій ситуації можеш мало.
Тут інша редакція запропонувала зробити репортаж із села, до якого треба було дістатися власним транспортом – громадський тоді не ходив. Я знайшла фотографа з авто, він погодився на всі умови – як людина, що заробляла, зокрема, на фотографуванні подій у місті, на той момент він теж панічно рахував минулі й теперішні заробітки та хапався за соломинки гонорарів). І ми поїхали.
Вже в першу хвилину в селі ми близько познайомилися з десятком-другим людей – вони буквально обступили нас і почали говорити, говорити, говорити. І тоді ми зрозуміли, що носити маски в цій ситуації – справа сумнівна й відтоді вдягали їх тільки, заходячи до магазину. Бачити село, яке живе нормальним весняним життям під час нервової напруги в місті (медіа саме взялися публікувати списки місць, де дозволено бігати), було радісно і легко. Але пригадую і постійне почуття провини: ми можемо привезти в це місце вірус, можемо когось заразити. Ці думки ми тихо і вдячно проковтнули в той момент, коли нас запросили до хати на каву з пляцками.
Пізніше, влітку, для одного проєкту ми з колежанкою поїхали в село знімати старі хати. На другому інтерв’ю похопилися – це ж коронавірус, а ми тут ходимо з візитами до пенсіонерів. Думали-гадали про відповідальність і вирішили: окей, припинимо, зачекаємо. Було літо, ми чекали. І ходили в гори, бо на Боржаві та в Горганах вірусом не пахло.
Вже на цьому етапі я припинила читати аналітичні матеріали про коронавірус – і за всю осінь прочитала їх аж цілий нуль.
Стадія третя «Ну що, летимо до Стамбула?»
Восени зростала статистика хворих. Усі розуміли, що влітку була коротка перерва, гірше буде восени. Але разом із тим пандемія перетворилася з виклика на рутину. Тому, коли були доступні квитки у вільний закордон, їх належало купувати без роздумів. Усе частіше ми згадували фразу чи то Мадонни, чи то Мусоліні про те, що краще рік тигрицею (тигром?), ніж сто років вівцею.
Нас можна вважати безвідповідальними, але й цьому є пояснення. На цьому етапі вже в моєму оточенні були люди, що перехворіли, захворів і мій чоловік. Він відбув трагікомічну епопею з тестом, коли результат аналізу йому так ніколи й не прийшов (загубили? забули зробити тест? – поліклініка вистрелювала різними версіями водночас). Ілюзії контролю зникали. Зникало примарне відчуття, ніби хтось знає, що робити.
Хотілося просто жити звичним життям. На цьому етапі ідея радити старшим не йти до церкви на Різдво вже не здається такою правильною, як на Великдень.
Про що я думаю в грудні
Озираюся назад і розумію, що добре, що я не підвісила всі справи, не скасувала життя. Не була достатньо слухняною, щоби коритися дурним заборонам: не ходити до парків навесні і не їздити через усю Україну туди й назад влітку та восени. В моїх подорожах змінилася хіба одна деталь – я почала купувати квитки у купейні вагони. Але це пов’язано вже з іншою темою – заробітків.
Попри те, що на початку року ми боялися, що пандемія ось уже зараз вдарить по заробітках передусім фрилансерів, зі мною та моїми знайомими цього не сталося у 2020-му. В цей рік мої заробітки лишилися на прийнятному рівні, щоби жити, їздити Україною і купити дешеві квитки в доступний закордон. Заробітки навіть трохи виросли, якщо порівняти з минулим роком.
Певно, саме час почати тривожитися, що ми сильно відчуємо удар пандемії по наших кишенях у наступні роки.
2020 рік ми починали звично – будували плани. А вже в березні про них забували й говорили про те, що світ ніколи не буде іншим. Зате в грудні знову почуваємося в сякій-такій нормі. І хоч наприкінці цього року часом я почуваюся як у зимовий робочий день, який ще затемна починаєш у Франківську, а закінчуєш у Києві, дивишся з вікна купе на вокзальний перон і від утоми не можеш згадати, яка це станція, я не проти цієї втоми, бо в ній немає жодної несподіванки. Це звичний стан справ і можна починати будувати плани на 2021-й.
Головне зображення sippakorn yamkasikorn
