Навіщо потрібне медіа про країни, які конфліктують.
Увага медій прикута до зони збройного конфлікту, поки там лунають вибухи і ллється кров. Щойно конфлікт пригасає, журналісти втрачають до нього інтерес. І дарма — адже саме тоді настає час для найважливіших історій. Так каже Моніка Еллена, італійська журналістка, яка працює у Тбілісі. Вона робила матеріали для The Financial Times, ABC News та La Repubblica, була місіонеркою та представницею Організації Об’єднаних Націй у справах біженців. До Грузії Моніка приїхала, покинувши роботу в Bloomberg News, бо мріяла розповідати історії про людей і країни, що пережили конфлікт. На Lviv Media Forum 2019 Моніка розповіла нам про те, як працює проект мультимедійних історій Chai Khana.
Чайхана — це місце, де зустрічаються, п’ють чай і спілкуються. Таку назву обрали для створеного 2015 року в Тбілісі видання, яке повинне було стати місцем віртуальної зустрічі трьох південнокавказьких націй: Грузії, Азербайджану та Вірменії.
Ці країни мають багато спільного — кордони, річки, нерозв’язані конфлікти (у Грузії — Абхазія й Південна Осетія, в Азербайджану й Вірменії — Нагірний Карабах). Однак видання, яке б висвітлювало події не лише в окремих країнах, а в регіоні загалом, до появи Сhai Khana не існувало.
Ще одна причина, з якої такий ресурс був потрібен — незалученість жінок у південнокавказькій журналістиці. «Ми відчували потребу наділити силою жінок в усьому регіоні, — говорить Моніка Еллена. — Дуже багато молодих репортерок, фотографинь і відеографинь хотіли висвітлювати теми, про які мало говорять. Але вони просто не мали де публікуватись. Жінка на Кавказі може здобути журналістську освіту, але їй важко витримати тиск упередженого суспільства». Чимало журналісток, охочих дописувати для Сhai Khana, Моніка знайшла серед студенток школи журналістики у Тбілісі, де була викладачкою.
Моніка Еллена. Фото Надії Миколаєнко
Тепер у команді Сhai Khana десятеро жінок — редакторок, менеджерок і журналісток. Окрім редакційної роботи, вони проводять офлайнові події — виставки, кінопокази тощо.
Редакція працює з сотнею позаштатних авторів і авторок, із них близько сорока дописують регулярно. Вони живуть у всіх куточках Грузії, Вірменії та Азербайджану, зокрема й у зонах конфліктів. «Ніхто краще за мешканців Нагірного Карабаху не розуміє, як комунікувати з військовими в цьому регіоні», — пояснює Моніка. Для позаштатників, які працюють у гарячих точках, проводять спеціальне навчання. Журналісти Сhai Khana ретельно добирають слова — наприклад, не вживають означення «сепаратисти».
Сhai Khana — не новинне видання. Головний формат, із яким тут працюють — мультимедійна історія з сильною візуальною складовою. Окрім фото й відео, експериментують із анімацією та мальованими ілюстраціями.
Кожнi два місяці редакція обирає нову загальну тему для матеріалів. Це може бути еміграція, міленіали, гендерні стереотипи, жінки-миротворці, радянське минуле, збройні конфлікти тощо. «Ми намагаємось у всіх матеріалах використовувати концептуальні фото та інші елементи, які стосуються обраної теми», — каже Моніка. Кожна з мультимедійних історій, створених у межах обраної теми, відповідає загальній ідеї видання.
Кожен матеріал доступний на сайті п’ятьма мовами: грузинською, вірменською, азербайджанською, англійською та російською. «Ми хочемо бути настільки інклюзивними, наскільки це можливо, — каже Моніка. — Хочемо, щоб, наприклад, азербайджанці могли прочитати історії з Вірменії, про яку мало знають через конфлікт».
Сhai khana має ґрантове фінансування й не співпрацює з вірменською, азербайджанською та грузинською владою. Моніка припускає, що «направду якісні і чесні репортажі» видання можуть дратувати політиків, але редакція ще не зазнавала прямого тиску. Натомість можливий тиск на авторів, особливо тих, що пишуть на дражливі теми, пов’язані з замороженими конфліктами. Іноді бувають проблеми з дозволами на знімання. «Наприклад, коли ми хочемо зняти дітей у школах. Для цього ми завжди звертаємось по дозвіл, і наші запити часто розглядають дуже довго», — наводить приклад Моніка Еллена.
Навесні 2016 року, невдовзі після того, коли в Нагірному Карабаху відновилося збройне протистояння, Моніка приїхала на передову з групою журналістів і журналісток. «Було цікаво спостерігати різницю у спілкуванні, — каже вона. — Запитання від чоловіків, яких була більшість, і жінок відрізнялись, бачення проблем — теж». Не менш важлива проблема — те, як жінок зображають у журналістських матеріалах. Їх, наприклад, рідко представляють як діячок, бійців або офіцерок, хоча вони також служать у збройних силах. Коли ж говорять про жінок і дітей, депортованих із зони конфлікту, зображають їх лише як жертв. Chai Khana намагається шукати історії успіху та жінок, які є агентками змін — наприклад, про те, як стартап про проблеми жінок виграв п’ятнадцять нагород. Говорячи про ґендерну рівність, її намагаються презентувати як рівність не лише для жінок, а й для чоловіків.
Метою Chai Khana не є розв’язання проблем кавказького регіону. Журналісти озвучують, актуалізують ці проблеми й таким чином закликають місцеву владу й світову спільноту їх розв’язувати. «Наш вплив — це визнання і на локальному, і на міжнародному рівні, — каже Моніка. — Читачі хвалять нас за те, що ми висвітлюємо історії, про які не говорять інші». Наприклад, про молодих футболісток у Грузії та Азербайджані.
Моніка працювала в різних гарячих точках і знає, що розв’язання конфліктів — це тривалий шлях. А журналістика може допомогти тим, хто йде цим шляхом, принаймні, почати говорити про проблему.
Головне зображення Mukul Wadhwa
