Чому досвід важливіший, ніж цифри в паспорті.
Ідеального віку для роботи в українських медіа не існує: старші 35 років чують «ви нам не підходите за цінностями», а молодші — «ти така молода, що ти можеш знати?». Фрилансерка Ліко Толорая, журналістка Lustrum Світлана Моренець та співзасновниця StopFake Ольга Юркова не раз стикались з тим, що працедавці, колеги чи експерти, не довідавшись про їхній досвід, навішували на них ярлики «застара» або «замолода». Вони розповіли MediaLab, як ейджизм вплинув на їхні рішення та що може зробити кожен з нас, аби поменшало дискримінації в медіа.
«Мабуть, шукають когось молодшого»
Ліко Толорая розпочала журналістську кар’єру в 34 роки. До цього вона періодично писала статті, але у вільний від основної роботи час. До змін підштовхнула редакторка одного регіонального онлайн-видання, яка запропонувала їй робити для них розслідування. Далі до співпраці почали запрошувати знайомі редактори з інших видань. Здавалось б, усе чудово, допоки Ліко не спробувала самостійно влаштуватись до редакції.
«Десь впродовж двох років я відправляла резюме на різні вакансії, але до працевлаштування справа так і не доходила. У певну мить роботодавці навіть перестали відповідати. Мене це дивувало, оскільки писала лише тим, кому максимально підходила за вказаними критеріями в оголошенні, — розповідає вона. — Вже згодом від кількох знайомих почула одну і ту ж фразу — “мабуть, шукають когось молодшого”. То був шок, оскільки ніколи не надавала значення цифрам в паспорті. Та й виходить нелогічно: я прийшла в журналістику свідомо, почуваюсь проактивною, моє резюме стає більш виразним, а шансів влаштуватись після 35 років на роботу до редакції все менше».
Звісно, в Україні з ейджизмом стикаються не лише медійники, Як показують результати соціологічного дослідження агенції Info Sapiens, «застарий вік» — найчастіша причина дискримінації на роботі в Україні (так вважають 54% респондентів). Щоправда, дуже рідко в якій вакансії пишуть «шукаємо працівника до 35 років», оскільки це заборонено законодавством. Якщо роботодавець порушує цю вимогу, він має сплатити штраф у розмірі десяти «мінімалок» (ч.3 стаття 241 Закону України «Про рекламу»). Тому, зараз працедавці або просто ігнорують резюме «застарих» кандидатів, як у випадку з Ліко, або шукають нейтральні відмовки.
Зневірившись, вона припинила відправляти резюме. Каже, не бачить в цьому сенсу, допоки в країні не перестануть дискримінувати за віком. Проте ейджизм не відвернув її від журналістики, а підштовхнув шукати інші способи заробітку в медіа.
«Наразі я співпрацюю з кількома організаціями як фрилансерка й беру участь у міжнародних грантових програмах. До речі, у західному журналістському середовищі не переймаюсь через свій вік. Навпаки — почуваюсь дівчиськом, у якого ще все попереду, — каже Ліко. — До того ж, завдяки цій ситуації я зрозуміла, що хочу створити власний медіапроєкт, який би відповідав сучасним стандартам, та заробляти на своїй справі. Знання та досвід для цього вже є».
Час від часу Ліко пропонують роботу знайомі: двічі звали очолити пресцентри, ще двічі — стати редакторкою новостворених сайтів. Але медійниця сумнівається, чи зацікавилися б вони її резюме, якби не знали її до цього.
…але й молодшим теж несолодко
49% респондентів, що взяли участь у дослідженні Info Sapiens, вважають: роботодавці схильні брати на роботу молодих людей, навіть з невеликим досвідом. Тим не менш, для 21-річної Світлани Моренець, яка працює в журналістиці вже чотири роки, молодість стала проблемою.
«Я не вказую в резюме свій вік і намагаюся до останнього не згадувати про нього під час співбесіди. Зіткнулася з тим, що молодих журналістів, які паралельно навчаються в університеті, нерідко сприймають як здатних лише сидіти на стрічці новин, — каже Світлана. — Коли розповідаю потенційним працедавцям про свої досягнення, то вони реагують добре. Але згодом все ж з’являється запитання “А скільки тобі років?”, і коли співрозмовники чують “21”, то вираз їхніх обличь ніби говорить “Куди ти прешся?”».
Проте до Світлани ставились упереджено не лише під час працевлаштування, а й на самій роботі.
«Коли мені було 19, я проходила оплачуване півторамісячне стажування від Media Development Foundation у проєкті журналістських розслідувань. Це був мій перший досвід у розслідувальній журналістиці. Деякі члени команди ставились до мене, як до дитини, однак інші навіть називали колегою. Але переважно доводилося бігати за ними й допитуватися, щоб мою роботу глянули, щось порадили або взагалі звернули на мене увагу».
Ще одна проблема, яка може постати перед «замолодими» медійниками, — знецінення їхньої роботи і загалом їх самих як працівників. Подібний негативний досвід пережила Світлана, коли працювала журналісткою-розслідувачкою на одному приватному телеканалі. Каже, редактор не сприймав її серйозно, хоча вона робила більшу частину роботи: брала інтерв’ю, писала сценарії, збирала інформацію, проводила приховану зйомку тощо.
«Якщо ми разом з редактором разом їздили на зйомки, то я була секретаркою, яка писала йому текст і тихенько сиділа. За неповні три місяці, які пропрацювала на телеканалі, я жодного разу так і не з’явилась у кадрі. За цей час наша команда випустила лише два сюжети, які я допомагала робити, але мою частину праці він видав за свою. Це відбилось на зарплаті, яку нам видавали на гонорарній основі, — розповідає Світлана. — Звісно, обговорювала цю ситуацію з редактором. Але, напевне, ми не зійшлись характерами, бо він абсолютно нічого не чув, переходив на крик і казав: “Я редактор, я знаю, що я роблю”».
Невдовзі Світлана звільнилась, бо вже кілька місяців команді не видавали зарплати. Після цього вона більше не працювала ні на телебаченні, ні в розслідуваннях.
Ейджизм не оминув і Ольгу Юркову, яка прийшла в журналістику в 21 рік. Нерідко її дискримінували за віком не лише колеги, а й люди, у яких вона брала коментарі.
«Одного разу я телефонувала фахівцю, аби він розповів про причини подорожчання яєць, а натомість почула хамські та ейджистські висловлювання. Подібне ще було, коли у перший рік роботи хотіла взяти коментар у міліції про резонансну справу, — розповідає вона. — Але треба розуміти, що завжди будуть люди, які намагатимуться вплинути на вас психологічно, щоб уникнути незручних для себе запитань і ситуацій. Це частина журналістської роботи, на яку треба навчитися професійно реагувати».
У тому, що не варто зважати на оцінки людей, Ольга остаточно переконалась, коли в 25 років очолила регіональний ньюзрум і почала впроваджувати зміни в редакції.
«В обличчя мені нічого зневажливого не говорили, але знала, що казали поза очі. Прикро, бо це були слова, ніяк не пов’язані з моїм професіоналізмом. Хоча напочатку я була дещо радикальною у заявах і діях та не вміла подати себе — думаю, це частково спричинило такі оцінки».
Вислухати, а потім робити висновки
В українському суспільстві є думка, що люди з віком втрачають здатність генерувати класні ідеї та освоювати нові навички. Згідно з дослідженням агенції Info Sapiens, більшість опитаних з різних вікових груп вважають, що розквіт творчих здібностей припадає на 30-39 років. А 71% респондентів 18-29 років переконані: креативність притаманна саме їхнім одноліткам.
Звісно, буває так, що деякі працівники старшого віку не прагнуть пристосовуватися до вимог професії, що змінюються, та освоювати нове. На співбесіду до Ольги Юркової нерідко приходили подібні претенденти на посаду. Дехто бажав писати, як було прийнято за радянських часів, і відмовлявся змінювати стиль. Хтось вимагав тримати у штаті набірника текстів, а коли ж чув «редакція не може собі дозволити та й не бачить в цьому сенсу», то обурювався, що на ньому хочуть зекономити чи обдурити.
Але й траплялись інші.
«Одного разу взяла на роботу випускового редактора, якому було під 50. Раніше він керував своїм сайтом, але згодом вирішив працевлаштуватися до нас. Інші редактори потім дякували мені, — каже Ольга. — Тож власникам медіа варто зважати не на вік, а на професійність людини і на те, як вона розуміє задачі видання».
Світлана Моренець вважає, що під час співбесід працедавці мають оцінювати портфоліо і вміння кандидата, а не загальний стаж роботи.
«Інколи натрапляла на цікаві вакансії, але не могла на них податися через вимогу “мінімум п’ять років стажу”, хоча за іншими параметрами підходила. Прикро, адже журналіст з кількома роками стажу може писати кращі тексти, ніж той, хто працює в медіа понад п’ять років».
Як відстояти своє місце на ринку праці, незважаючи на ейджизм
«Не бійтесь проситись до редакції, навіть якщо у вас зовсім немає досвіду», — радить Світлана Моренець молодим журналістам, які ще навчаються в університеті. За її словами, багато студентів планують вперше працевлаштовуватись після випуску, бо очікують, що тоді їх, з дипломом і «більш-менш дорослих», сприйматимуть серйозніше і точно візьмуть на роботу. Але насправді вони програватимуть у конкурентній гонці більш сміливим одноліткам, які під час навчання підпрацьовували та проходили стажування.
«Побачили обмеження щодо віку в оголошенні про вакансію? Подайте скаргу електронною поштою або звичайним листом до Держпродспоживслужби (її територіальних органів), Уповноваженого з прав людини, — рекомендує юристка ГО “Трудові ініціативи” Інна Кудінська. — Для цього зробить скріншот такої реклами або ж сфотографуйте її, зафіксувавши точне місце її розміщення та дату».
А ось що можна зробити, за словами правознавиці, якщо ви впевнені, що вас не беруть на роботу саме через вік:
1. Звернутися зі скаргою до державних органів, органів місцевого самоврядування та їхніх посадових осіб, Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини та/або до суду в порядку, визначеному законом (ст.14 Закону України «Про засади запобігання та протидії дискримінації в Україні»).
2. Подати заяву працедавцю, аби той письмово обґрунтував відмову. Згідно із Законом України «Про звернення громадян», роботодавець зобов’язаний відповісти. Якщо у його відповіді міститимуться факти дискримінації, то варто звернутись до суду, а також до Уповноваженого з прав людини.
Якщо в електронній переписці роботодавець зазначив, що не бере вас на певну посаду через ваш вік, то обов’язково збережіть це повідомлення. Воно стане ще одним доказом на вашу користь.
3. Надати розголосу цій ситуації. Публікація в медіа або ж навіть на сторінці в фейсбуці може серйозно вплинути на репутацію компанії. До того ж, проблема стане суспільною і може підштовхнути внести зміни до законодавства.
Для чого це потрібно?
«Довести факт дискримінації — наразі це тягар позивача (тобто тієї особи, якій відмовили в працевлаштуванні). А от роботодавець не зобов’язаний надавати докази, які пояснюють причину відмови. Він може виграти справу, просто заперечуючи аргументи позивача, — каже Інна Кудінська. — Одна справа — вакансія, де вказано «потрібні працівники до 35 років». Інша — коли жодних схожих вимог немає, тож навести факти дискримінації куди складніше. Через ці труднощі більшість людей не поспішає до суду.
Тому, добре було б взяти приклад із західних країн — перекласти факт доказування на роботодавця. Це не означає, що позовів про дискримінацію значно побільшає. Позивачу у будь-якому разі потрібно підготуватися. Проте він має не довести, а просто навести конкретні факти, які безпосередньо свідчать про те, що відбулась дискримінація. А от відповідач зобов’язаний довести, що жодної дискримінації чи упередженого ставлення при працевлаштуванні не було. Щодо відмови — що вона була обґрунтованою та не мала в основі дискримінацію. Якщо позивач наводить переконливі факти, які відповідач ніяк не може спростувати, тоді справу вирішують на користь позивача».
Що можуть зробити медіа?
«Коректно висвітлюйте проблему ейджизму, не поширюйте стереотипи, які хтось ретранслює, пояснюйте аудиторії, що насправді значення має не вік, а професійний рівень», — каже виконавча директорка ГО «Український інститут медіа та комунікації» Діана Дуцик. Ольга Юркова ще рекомендує медійникам більше розповідати про позитивні рольові моделі старших фахівців, які успішно працюють на найсучасніших позиціях, а також — молодих і успішних.
Урізноманітнюйте віковий склад редакції, щоб старші могли навчати молодших і навпаки. Авторка цього матеріалу кілька років пліч-о-пліч писала з 59-річним колегою про креативні індустрії. Він підказував їй, що можна поліпшити в тексті та як реагувати у конфліктних ситуаціях, а вона допомагала йому верстати матеріали у WordPress та розбиратись з різними програмами. У кожного покоління є свої сильні сторони, тож чому б не об’єднати зусилля, як герої Енн Гетевей та Роберта де Ніро з фільму «Стажер»?
Головне зображення Eyasu Etsub
