Як писати про економіку, а не переказувати погляди економістів.

«Діло буде» — так називався наш минулорічний матеріал про те, коли закінчиться чорна смуга в житті українських ділових медій. І саме з видання під назвою Delo.ua нещодавно звільнилась частина команди, не зрозумівши намірів та мотивів нового інвестора. Здається, чорна смуга триває. Тим часом Сергій Рачинський, автор проекту «Вісткар», ставить під сумнів саме поняття «ділової журналістики» та пропонує писати про людей та їхню взаємодію.

Думаєте, ви не пишете про економіку? Перечитайте свої тексти ще раз. Якщо ви пишете про людей, які намагаються покращити своє життя або вплинути на життя інших, знайте: саме це і є економіка. Знаєте вислів, що будь-яка розмова є, кінець-кінцем, розмовою про гроші?

Звідки ж тоді взялася окрема «ділова журналістика», темою якою оголосили економіку? Річ у тім, що економіка — це те, що відбувається з нами всіма. Люди завжди прагнули з’ясувати, що саме відбувається, і спробувати передбачити майбутнє. Колись для цього звертались до астрологів, потім шукали відповідей у священних книгах. Тепер про стан речей і майбутнє ми дізнаємось у експертів. Саме точку зору експертів-економістів викладають у медіях журналісти «ділових» видань.

Економісти трактують події згідно з тією версією економічної теорії, яка їм ближче. Версій кілька, отже, їхні адепти конкурують за увагу публіки. В першу чергу тієї, що має гроші і владу і здатна заплатити за пояснення і прогноз.

Кожен відрізок історії має свою версію економічної теорії, яку сучасники називають мейнстримом. Свого часу мейнстримні економісти вважали, що світ, створений Богом, не може не бути досконалим, а отже, метою людства є підтримання рівноваги й забезпечення незмінності порядку речей. Синонімом «вищої» рівноваги згодом стала рівновага ринкова, яку слід підтримувати за будь-яку ціну. Відлуння культури рівноваги і стабільності ми відчуваємо й нині в промовах політиків. Рівновага вимагала планування і створення політичних директив.

Одна з новіших версій економічного мейнстриму стверджує, що на заміну «політикам» приходять «технократи». Економісти вивчають не реальне життя, а будують математичні моделі, де діє не людина, а теж модель — гомо економікус. Народжені в такий спосіб моделі приймаються чи відкидаються в залежності від їхньої «реалістичності», тобто здатності передбачити події в майбутньому.

Ваших батьків учили зовсім іншої системи поглядів, яка називалась науковим комунізмом і базувалась на теорії, відомій як марксизм. Вона жива й нині: тариф на газ український уряд розраховує, керуючись марксистською «трудовою теорією вартості».

Журналістам пропонують вивчити ту економічну теорію, яку визнано мейнстримом. Ці знання начебто дозволять уникнути прикрих помилок, коректно змалювати процеси, які відбуваються в суспільстві, і виявити брехню — один із головних інструментів політиків.

Та попри постійну зміну економічних теорій, люди живуть і діють. Їхня діяльність підпорядкована об’єктивним закономірностям, які не створюються в кабінетах. Ці закономрності є наслідками процесів, які називають ринковими.

Ринок — стихійне явище. Він виникає там, де люди намагаються жити поруч. Для цього їм досить довго не потрібні ні економісти, ні політики.

Закони ринку ніхто не писав, але їхню дію можна виявити, якщо спостерігати за діяльністю людей. Саме це — одне з головних завдань журналістики. Спостереження потрібно систематизувати й аналізувати, щоб зробити коректні висновки для аудиторії.

Навіть якщо ви ніколи не слухали тренінгів для економічних журналістів і не тримали в руках підручник на кшталт культового Economics, ви маєте все необхідне, щоб не загубитись у питаннях оплати праці, охорони здоров’я чи освіти. Все це питання економічні, бо стосуються діяльності людей.

Аксіоми, необхідні для розуміння цих сфер, давно сформульовані. Їх багато разів намагались спростувати, та щоразу марно. Людство покладається на них протягом багатьох поколінь. Комусь вони відомі як заповіді, комусь — як етичні норми. Люди також відкрили фундаментальні закони економіки, які неможливо заперечити, бо вони — як закони природи.

Фундаментальні закони економіки, на відміну від законів природи, можна порушувати й ігнорувати, але їх неможливо змінити. Навіть двома третинами голосів від конституційного складу парламенту. В суспільстві, де визнають існування фундаментальних законів і поважають їх, люди живуть заможніше й безпечніше.

Ось головні аксіоми, які стануть у нагоді кожен раз, коли ви шукаєте економічну природу будь-яких подій, явищ чи процесів, з’ясовуєте, хто за що платить і хто отримує вигоду.

Найважливіша аксіома, з якої виведені всі інші — аксіома самоприналежності людини. Людина народжується вільною і належить собі повністю. Людині належать її тіло, її думки, її слова. Люди відмовляються від агресії щодо інших людей, бо поважають їхнє право на себе. Насильство допускається тільки для захисту від агресії.

А ось сім головних законів, на яких базується економіка. Насправді законів більше, і їх постійно відкривають, але цих буде достатньо, щоб почуватися впевнено.

Виробництво — не ціль. Головне — споживання. Виробництво — це засіб. Уряд, який постійно говорить про створення «нових робочих місць», ігнорує цей закон, перетворюючи виробництво на мету. Уряд звітує про те, скільки «вироблено» і «поставлено». Підприємець зацікавлений у тому, щоб виробляти те, що добре продається.

Все має свою ціну. Якщо вам щось пропонують задарма, це значить, що за це заплатив хтось інший. Державні ґранти, субсидії, соціальна допомога — все це гроші, раніше отримані від людей у формі податків. Мейнстримні економісти міняють місцями причину й наслідки, говорячи про податки. Саме тому ділові медіа пишуть, що держава збирає податки, щоб фінансувати з них витрати на суспільні блага. А не навпаки — монополізує послуги, які існували і без держави, щоб мати підстави для збирання податків, які витрачаються на розсуд чиновників.

Цінність люди визначають на власний розсуд. Не існує справедливої, чесної чи іншої «об’єктивної» ціни. Ціна завжди суб’єктивна і постійно змінюється в залежності від ситуації на ринку. Одне й те саме благо — товар чи послугу — різні люди в різних умовах оцінюють по-різному. Ціна виникає в момент, коли продавець і покупець домовляються. Ціна народжується на ринку. Призначена в державному кабінеті «ціна» на газ не є ціною — немає жодної домовленості, а споживач не має вибору. Ринкові ціни — важливий інструмент економічного зворотного зв’язку, а втручання держави у формі регулювання цін порушує цей зв’язок. Ціни на вільному ринку падають унаслідок конкуренції, тоді як монополія веде до зростання цін.

Інфляція — це не зростання цін. Зростання цін — лише один із помітних проявів, наслідок процесу, який називається інфляцією — штучного збільшення кількості грошей в обігу. Інфляція унеможливлює накопичення, деформує економічні розрахунки і знищує купівельну спроможність грошей. Інфляція — додатковий податок, який виникає через державну монополію на гроші і поширюється на всіх.

Гроші не є багатством. Цінність грошей полягає у їхній купівельній спроможності і здатності сприяти обміну товарами. Багатство людини визначається доступом до товарів і послуг, які вона цінує. Країна не багатіє, якщо збільшується кількість грошей в обігу. Коли держава розподіляє серед людей більше грошей, ці люди не стають заможнішими, а навпаки — бідніють і вони, і ті, хто заробляють свої гроші. Так діє інфляція.

Зарплатня визначається продуктивністю праці. Підприємства наймають працівників, поки їхня продуктивність вища за розмір зарплати. Конкуренція працівників сприяє підвищенню зарплатні. Підвищення «мінімальної» зарплатні урядом підвищує рівень безробіття, бо штучно виводить зарплату низькокваліфікованих працівників вище за рівень їхньої продуктивності.

Праця не створює цінності. Праця одних людей створює товари і послуги, цінність яких залежить від корисності, яка є результатом суб’єктивної оцінки інших людей. Праця заради зайнятості не має сенсу. Цінність речі не залежить від докладених зусиль чи кількості праці, витраченої на її виробництво.

Це не вичерпний перелік закономірностей. Тут, наприклад, жодного слова не сказано про підприємництво — рушійну силу економіки. Але, якщо використовувати у журналістиці ці закони, логічно мислити та будувати причинно-наслідкові зв’язки, для вас не залишиться закритих економічних тем.

Головне зображення Markus Spiske 

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.