Що таке вигорання у журналістиці і як з цим жити.
Інститут масової інформації дослідив емоційний стан українських журналістів-фрилансерів. 97% відчували симптоми, що можуть свідчити про депресію. Це може бути однією зі стадій емоційного вигорання, яке поширене не лише серед фрилансерів, а й серед штатних працівників у медіа. Розповідаємо, чому журналісти вигорають і як із цим боротися.
Я не вигоріла, просто втомилася
Аліна* працює у новинах на телебаченні й пише репортажі. Її основна тема ― російсько-українська війна. Дівчина каже, що вигорання не має, але все ж пригадує про кілька складних моментів.
«Робота в новинах узагалі виснажує, але особливим періодом був Майдан. Щогодинні включення, холод, нерегулярний раціон, відсутність сну. Коли почалися розстріли, моя найдовша зміна тривала 28 годин».
Аліна жила за Києвом, тож навіть лишалася ночувати в редакції каналу ― купила теплі шкарпетки і зубну пасту. Водночас продовжувала навчатися в університеті.
У Небесній Сотні було двоє знайомих дівчини ― коли проносили їхні труни, вона зрозуміла, що сили остаточно її покинули: «Я тільки те й робила, що спала ― мені буквально не хотілося рухатися».
На Майдані Аліна вперше почула про емоційне вигорання, але симптомів у себе не помітила. Лише зараз, через п’ять років, розуміє: з нею щось було не так. А тоді здавалося, що просто втомилася.
Йти з журналістики вона не збиралася, адже мріяла про цю професію все життя. Але й вихідних чи відпустку Аліна не взяла ― після Майдану почалася анексія Криму й війна. Спершу Аліна знімала сюжети про поранених бійців, зниклих безвісти, жінок, яких не брали до війська. Та згодом зрозуміла, що так може мало змінити ― і поїхала в перше відрядження на фронт.
«Складно прийти до тями після інтерв’ю з мамами загиблих бійців ― я досі не знаю, що їм говорити, і повертаюся з таких зустрічей з відчуттям порожнечі всередині. А на фронті дуже довго не було страху ― аж до третього року».
У 2017 році Аліна мала найстрашніше в житті відрядження. За дев’ять днів у зоні АТО вона бачила смерть цивільних, військових, потрапляла під обстріли. Найгірший спогад ― пакети з тілами однієї родини. Домашній пес їх обнюхував, а потім вив і мочився. Після тієї поїздки Аліні хотілося кілька днів мовчки лежати в кімнаті і щоб ніхто не займав.
«У мене не було відпустки три з половиною роки ― навіть поїздки за кордон були на тренінги про війну та журналістику. Того року я звільнилася, бо зрозуміла, що більше не можу. Мені просто хотілося спати цілий місяць».
Але після пари тижнів, проведених вдома, стало зрозуміло, що це ― не банальна втома і вона не зникає. Зараз вона має нову роботу і встановила нові правила: не брати на себе все, делегувати частину обов’язків і усвідомити, що всіх не врятуєш. Тож Аліна дозволяє собі відмовитися від морально складних матеріалів, а зйомки на похоронах загиблих бійців для неї віднині ― табу. Найкращий спосіб перезавантажитися ― узяти рюкзак і поїхати за кордон. З психологами Аліна не працювала.
Каже, що допомагає розуміння: якщо не розклеїлися ті, кому гірше, то й вона не має права. Що має підтримку від колег і тих, кого зустріла на війні. Що допомагаючи іншим, отримує втричі більше.
«Єдине, що мені так і не вдалось зробити ― це зменшити об’єми роботи, хоча я і обіцяла собі. Я ― трудоголік».
Що таке вигорання?
Те, що описує Аліна, схоже на перші стадії емоційного вигорання. Психотерапевт Володимир Станчишин каже, що один з перших індикаторів ― збій систем організму від перенапруження. Наприклад, біль у м’язах, навіть коли не було фізичних навантажень. «Організм виснажений, бо інформація про стрес постійно циркулює мозком і він не має часу відпочити. У цей період психіка збуджена, а тіло не встигає за нею ― звідси відмова вставати зранку з ліжка і нестача фізичних сил».
Уперше термін «емоційне вигорання» використав у 1974 році американський психіатр Герберт Фрейденбергер, щоб описати тяжку стадію емоційного виснаження. Психотерапевтка Тетяна Конрад каже, що у зоні ризику — всі, хто працює з людьми.
Раз на місяць Тетяна збирає в Києві групу журналістів і журналісток для психотерапії. Переважно приходять ті, хто працюють з соціально значимими темами ― наприклад, війна, інвалідність, окупація Криму, невиліковно хворі, сироти чи мешканці геріатричних центрів. Але постраждати може кожен і кожна, незалежно від теми ― у журналістиці постійно є емоційна й фізична напруга, рішення треба приймати у потоці інформації.
Перші семінари Тетяна почала проводити у 2014 році ― тоді під час робити у складі психологічної кризової служби Майдану вона зауважила, що росте рівень тривоги, а люди, що працюють з інформацією, вигорають. Тенденція до розвитку вигорання поширена серед медійників і зараз.
Тетяна Конрад вбачає проблему і в темах, з якими доводиться працювати, і у відсутності курсів психологічної допомоги. Журналісти не знають, як ставити запитання, щоб не зробити боляче героєві і собі, як відмежуватися від тексту, не перебирати на себе травму, у редакціях немає культури роботи з психотерапевтами.
Чим закінчується порятунок світу
«З цими людьми не розмовляв ніхто. І навряд чи колись поговорить. І ти для них щось середнє між психологом і просто сусідом. […] Але ти, звісно, несеш відповідальність за цю людину. Ти намагаєшся не нашкодити. І завжди зізнаєшся «Я не знаю, як спрацює мій текст», але запевняєш, що як би там не було, ти не зрадиш. […] Якщо хтось, хто пише тексти про людей, скаже вам, що знає, як жити з цим – не вірте йому», ― це уривок з посту журналістки Маргарити Тулуп у фейсбуку.
У LB.ua вона писала про тяжко хворих, які не мають грошей на лікування, реабілітаційні центри для наркозалежних, кисневу підтримку у лікарнях, пацієнтів психоневрологічного диспансеру і насильство над дітьми.
Володимир Станчишин переконує, що будь-яка психічно нормальна людина хоче «врятувати світ», коли робить те, що їй до вподоби. Але на карту поставлено більше, ніж просто хороший результат, тож робота напружена: «Спершу все добре: тіло має багато ресурсів, проекти цікаві, результат приносить задоволення. Але “порятунок світу” має ціну ― якщо дбати про все і всіх, єдина людина, про яку перестаєш дбати ― це ти сам».
Через півроку Маргарита напише: «Доволі мило посміхаєшся, стоїчно витримуєш бридкий запах, намагаєшся не забути історії всіх людей, записуєш їхні прізвища. Тримаєшся. Згадуєш усі сюжети колег і хайпові пости на тему “бідолашним хворим не дають хліба”. Бачиш таке, у порівнянні з чим абсолютно нічого не має сенсу. Ні хліб, ні одяг, ні-чо-го. Тримаєшся. А потім сідаєш, блядь, в метро. І ридаєш».
Це ― ознаки перевтоми мозку, перший етап емоційного вигорання. Є три види втоми: фізична (нестача сну або вихідних), когнітивна (треба прийняти забагато рішень) і емоційна (постійний контакт з людьми й емпатія). Психотерапевтка Наталія Байкалова каже, що саме на цьому етапі треба робити перерву в роботі, хоча на ньому виявити проблему буває складно, адже емоційних ознак ще немає: «На першій стадії вигорання відпочинок уже не приносить відчуття свіжості, виникають проблеми зі сном ― або довго не можеш заснути, або провалюєшся у нездоровий сон, розвивається анемія без видимих на те причин, сил іти на роботу немає».
Сама Маргарита каже, що життя поза роботою фактично не мала, тож з часом відчула апатію до того, що робить, почала прискіпуватися до своїх текстів, постійно хотіла спати, не могла писати. Коли вона зрозуміла, що це не лінь чи втома, взяла відпустку на місяць. Розпізнати емоційне вигорання допоміг уже психотерапевт.
Якщо вчасно не зупинитися, хронічна втома спричинює деперсоналізацію ― людина втрачає здатність підлаштовуватися під обставини і колег. У колективі стає більше конфліктів. Саме на цій стадії можна почути від редактора «протягом двох годин зроби, не чекатиму», «піди пофотографуй», «де відео?». Зникає емпатія, у голосі з’являється різкість, категоричність, фрази нагадують накази.
Наступний етап ― дегуманізація. Людина втомлюється від контактів і обмежує спілкування: не хоче йти на зустріч з друзями, вигадує відмовки, щоб лишитися вдома, не відповідає на дзвінки та повідомлення. Скорочується коло близьких людей, а не колег ― роботу не кинеш, а друзів можна. Зникають джерела радості та вражень ― алкоголь на самоті і серіал ввечері стають типовими. Володимир Станчишин пояснює, що це захисна реакція психіки ― вона будь-якою ціною намагається обмежити ресурси, які треба витратити на спілкування.
Тетяна Байкалова каже: якщо на стадії дегуманізації не звернутися по допомогу до психотерапевта, розвивається психосоматика. Нервова система настільки виснажена й напружена, що усе тіло дає збій: й імунітет, і гормони, виділяється багато дофаміну (мотивація), але фактично зникає серотонін (задоволення мотивації) ― людина провалюється у депресію, розвиваються хронічні хвороби. Володимир Станчишин розповідає, що в цей час людина ненавидить усіх навколо і себе, не бачить виходу з ситуації, знецінює колишні досягнення, почувається ніби в пастці, думає про суїцид. Іноді з цього стану повернутися неможливо ― або ж повністю змінити життя й піти в іншу професію.
Щоб не допустити повторення вигорання, Маргарита Тулуп змінила підхід до роботи: перестала сварити себе за відпочинок, почала більше спати, відмежовуватися від героїв, навчилася говорити «ні», коли не має сил. Маргарита припускає: «Певною мірою жарти про редакторський алкоголізм ― ознака того, що вигорання сприймають як частину роботи. Але для того, щоб урятувати інших, треба передусім врятувати себе. Найважливіше ― усвідомити, що потрібна психологічна допомога і не боятися піти до психотерапевта».
Як допомогти собі
«Не рятуйте світ: єдина людина, яку можна врятувати ― це ти сам», ― радить Володимир Станчишин. Але що робити, якщо вигорання все-таки почалося?
Головна порада ― піти до психотерапевта і відпочити. На перших стадіях вигорання можна позбутися за 6-8 тижнів, але якщо зволікати, лікування може затягнутися на рік без роботи. У п’ятій редакції збірнику з психічних розладів вDSM-5 емоційне вигорання визначили як окремий розлад. Якщо в Україні цей збірник приймуть на офіційному рівні, емоційне вигорання розглядатимуть як медичну проблему ― працівникам оформлятимуть лікарняний від 3 тижнів до 1 року.
Ефективність психотерапії залежить від стосунків фахівця і клієнта. Трапляється, що люди просто не можуть порозумітися ― у цьому немає нічого страшного і треба шукати далі «свого» спеціаліста. Також важить вид психотерапії. Наприклад, когнітивно-поведінкова психотерапія працює з думками й емоціями, визначає мотивацію трудоголіків ― завдяки ній можна розібратися, нащо ж треба той порятунок світу: наприклад, щоб довести батькам, що можеш усе.
Володимир Станчишин радить усім не забувати про психогігієну: робити для себе маленькі приємці речі. До цієї категорії можна віднести що завгодно, що приносить задоволення ― книги, прогулянка на свіжому повітрі, обійми, секс, ранкова кава.
Якщо відчувається втома, треба викликати нові враження і стрепенутися ― поїхати в подорож чи піти на гучну вечірку. Саме так у 2018 році зробила Platfor.ma. Головний редактор Юрій Марченко помітив, що редакція втомилася і влаштував експеримент: редакція на цілий січень пішла у відпустку. У результаті повернулися до роботи свіжими, з новими силами й досвідом, адже вільний від роботи час вивчали щось нове.
Важливо мати графік роботи й відпочинку ― це допоможе правильно розраховувати сили. Якщо відпочинок здається марнуванням часу, можна складати списки: наприклад, купити молоко, полити квіти, прогулятися ввечері. Мозок бачитиме галочки біля виконаних пунктів і заспокоїться. У колективі важливо розподіляти відповідальність, висловлювати емоції (навіть негативні щодо низької зарплатні, наприклад) і хоча б поговорити на перекурі про те, що хвилює. А ще прийняти, що ми не всесильні.
Наталія Байкалова вважає, що не вигоріти допомагає фізична активність. Під час помірного навантаження виділяються ендорфіни й серотонін (так звані «гормони щастя»), покращується кровообіг, а отже клітини отримують більше кисню і можуть «не втомлюватися». Таким шляхом пішла Наталія Судакова, колишня редакторка «Української правди». На попередній роботі вона відчувала, що перестала рости, робота стала монотонною і зранку хотілося чого завгодно тільки не сідати за комп’ютер. Наталя шукала цікавіші теми, обговорювала недоліки роботи в колективі й підвищення зарплати, але все одно не розвивалася.
«Робота у журналістиці ― це і є все життя», ― розповідає Наталя. Але все ж вона почала проходити онлайн-курси, записалася на журналістські школи, знайомилася з людьми з різних сфер ― врешті це допомогло знайти вихід. Наталя радить працювати не для того, щоб «рятувати світ», а передусім тому, що це приносить задоволення. А також ― говорити з редактором про те, що тривожить, адже всі редактори були свого часу журналістами і зрозуміють.
Ознаки, за якими можна розпізнати вигорання в колеги:
- спить менше, ніж раніше
- п’є більше, ніж зазвичай кави чи алкоголю, частіше курить
- помиляється частіше, ніж зазвичай
- стає цинічним, агресивним, іде на конфлікти
* ім’я героїні змінене.
Photo by Kristopher Roller on Unsplash
