Макаронний монстр псує плани, і це спіткає всіх.

Тетяна Гонченко працювала на редакторських посадах із 18 років. Спочатку це були сайти та газети в Дніпрі. Згодом вона три роки очолювала запорізький сайт 061.ua. Тепер Тетяна живе в Києві та працює на фрилансі. На запрошення MediaLab вона проаналізувала свій редакторський досвід, стосунки із власником видання, журналістами та рекламним відділом та мотивацію переїхати зрештою до Києва.

В незалежних ЗМІ головне — завоювати авторитет у засновника. У Запоріжжі я була редакторкою одного зі сайтів мережі CitySites — 061.ua. Це цілком комерційний проект, тому власнику здебільшого все одно, що публікувати, аби це приносило гроші. Він дав мені повний карт-бланш, але хотів побачити результат.

Я швидко зрозуміла: щоб робити незалежне медіа та впливати на рекламну політику, треба продемонструвати засновнику, що імідж непідкупного та якісного ЗМІ в довготривалій перспективі економічно вигідніший за поодиноке розміщення джинси. Для цього треба було гарувати, але результат був того вартий.

Якось вплив на нашу редакцію хотів купити місцевий бізнесмен. Він вийшов на засновника, запропонував хороші гроші. Сума була співставна з тією, яку на той час заробляв сайт на всій опублікованій рекламі. Засновник попросив мене сходити на переговори. Ми зустрілись із представником бізнесмена за кавою, де той сказав приблизно таке: «Нам у сайті все подобається, ми нічого не хочемо змінювати і впливати на редакційну свободу теж не будемо. Але у нас є список людей, яких треба “мочити” і яких хвалити. Ти будеш кілька разів на тиждень приходити до нас в офіс і отримувати інструкції, про кого як писати».

Звісно ж, я відмовилась так працювати. «Купівля» не відбулась, і власник із цим погодився. Чому? Бо він розумів, що інакше я та мої журналісти звільнимося того ж дня. Зберегти нашу команду на той момент для нього було фінансово вигідніше, ніж отримати гроші від бізнесмена. Наша робота помітно підвищувала відвідуваність, ми відповідали за контент своїми іменами, і це повільно, але постійно підвищувало прибутки від звичайної реклами. Чи вдалося б зберегти незалежність сайту, якби ми працювали абияк і не приносили видимого результату? Впевнена, що ні. 

Мої три роки роботи на 061.ua — це безперервна війна з рекламним відділом. По один бік барикад була команда з редакторки та трьох журналістів. По інший — втричі більша кількість менеджерів, зарплата яких напряму залежала від кількості розміщеної реклами. Відповідно, якість їх не хвилювала, і це було по-людськи зрозуміло.

Перший рік був найтяжчим. Менеджери не розуміли, чому я не хочу публікувати джинсу, за яку їм обіцяли заплатити живі гроші. Це не вкладалось у їхню парадигму світосприйняття — вони вважали, що це моя дурнувата примха чи вередливість. Ми скандалили, кричали одне на одного, по черзі дзвонили засновнику сайту, я знімала вже поставлені матеріали, вони на мене жалілись і всіма способами намагались проштовхнути на сайті те, чого би там не мало бути.

Через рік, коли відвідуваність суттєво зросла, сайт став упізнаваним і під час «холодних дзвінків» комерційні фірми перестали питати менеджерів «Що це у вас за такий сайт?», їхнє ставлення змінилося. Вони побачили, що кількість комерційної реклами зростає, відчули авторитет і наше спілкування потеплішало. Без суперечок та скандалів не обходилося до самого кінця, але вони принаймні зрозуміли мою мотивацію.

Мої стосунки з журналістами були сповнені факапів та непорозумінь. Одна з журналісток добре писала і була відповідальною, але працювала рівно до 17 години, закривала ноутбук, і до ранку її ніхто не чув. У новинному регіональному ЗМІ неможливо собі таке дозволити. На запитання: «Чи могла б ти інколи ставити новини і ввечері?» вона відповідала: «Я б із радістю, але у мене немає часу — треба займатися рукоділлям».

З іншим журналістом усе складалося чудово, кілька місяців я була ним страшенно задоволена. В якийсь момент я опублікувала інтерв’ю з мамою ґея, а він обурився: «Ми тепер пропагуємо підарасів?». Після кількох бурхливих дискусій про гомофобію та сексизм він звільнився, гримнувши дверима. А наступного дня влаштувався працювати в прес-службу «Опозиційного блоку», добивши мене остаточно.

Пригадую також двох практиканток. Спершу вони були сповнені ентузіазму, отримали багато завдань, а потім просто щезли і перестали виходити на зв’язок. Повернулись через кілька місяців, щоб отримати позначки про проходження практики.

Ще один журналіст міг сказати: «Я не пішов на запланований захід, бо не приїхала маршрутка», хоча йшлось про звичайну міську маршрутку зі спального району, яка ходить що десять хвилин.

Я зрозуміла, наскільки боляче відпускати найкращу журналістку в Київ. І як сумно прощатися з одним із найкращих журналістів, який просто вирішив піти в іншу сферу.

І головне усвідомлення: наймаючи людину на роботу, ти ніколи не передбачиш, з якими її тарганами познайомишся. Жодні перевірки «на березі» не допомагають: сюрпризи можуть початися раптово, після кількох місяців вдалої співпраці.

Не завжди все залежить від тебе, навіть якщо ти редактор. Якось керівництво вирішило найняти SMM-спеціалістів, які вели соцмережі усіх сайтів нашої мережі. Вони вирішили, що найкраща стратегія — постити скрізь картинки в стилі «Однокласників» із примітивним сексистським гумором.

Виходило так: ми пишемо статті про толерантність, рівність та відповідаємо за імідж сайту своїми іменами. А в цей час в офіційному пабліку нашого ресурсу з’являються смішні картинки про жіночу логіку та інша дурня. Одного разу SMM-ники привітали підписників з днем російського військового флоту.

Ми в редакції колективно відгрібали від читачів за те, на що не впливали. Зрештою зі скандалами забрали в SMM-ників фейсбук-сторінку і далі вели її безкоштовно силами редакції, аби тільки там не було такого трешу.

Невдачі — це нормально. Мій улюблений факап — про макаронного монстра. Якось у центрі Запоріжжя відбулася хресна хода. Один із інтернет-користувачів узяв її фото з дрону та прифотошопив замість ікони макаронного монстра. Ми не помітили і опублікували це фото. Більше того — знімок з макаронним монстром узяв навіть сайт єпархії.

Іншим разом я опублікувала міні-розслідування про те, що медведчуківській організації «Союз жінок України» місто безкоштовно виділило приміщення. Поки ми розганяли цю зраду по всьому фейсбуку, з’ясувалося, що це інша організація, але з ідентичною назвою.

Без факапів не буває, але щоб тебе поважали, треба не боятися перепрошувати. Не просто видаляти неправдиве повідомлення, а писати окрему публікацію, визнаючи свою помилку.

Мені є чим пишатися. Керівництво дозволяло нам креативити і взагалі не впливало на редакційну політику на вибір тем, тому ми розважались, як могли.

Якось ми пояснювали на апельсинах, чому конкурс на управління багатоповерхівками схожий на фіктивний.

Коли в Запоріжжі зносили Леніна, ми кілька діб поспіль вели веселу текстову трансляцію і зібрали цілий банк відвідуваності.

Трохи висміюючи одноманітну регіональну стрічку новин, ми писали «Що точно відбудеться протягом наступного року в Запоріжжі».

Текст про те, що пишуть запорізькі вчителі в соцмережах, прогримів на всю країну — з усіма вчителями в Україні провели «виховні бесіди», а декілька героїв матеріалу згодом у школах вже не працювали.

Наше опитування «Хто винен у війні на Донбасі» зібрало майже півмільйону переглядів та викликало бурхливу дискусію в соцмережах по всій країні.

А ще ми протягом трьох місяців стежили за відкриттям ресторану грузинської їжі, щоб описати зсередини, як відкрити бізнес в Запоріжжі.

У регіонах немає в кого вчитися. Одна з причин, чому я пішла з сайту, в який три роки вкладала всі свої сили, час та душу, — бажання розвиватися. Тільки переїхавши до Києва, зрозуміла, що в мене ніколи не було справді крутого редактора. Весь мій досвід — це спроби, помилки та бажання робити хороший продукт. Але професійний погляд збоку потрібен усім.

Робота у регіональних інтернет-ЗМІ зазвичай виглядає так: є інвестор, який відкриває сайт. Він важко і довго шукає редактора та 2-3 журналістів в штат. При цьому справді хороші журналісти зазвичай або вже десь прилаштовані, або працюють віддалено на центральні ЗМІ і не хочуть нічого змінювати, або вже перебралися до Києва. Кадрова проблема в регіонах — великий біль і окрема тема для розмови.

Це призводить до того, що штат будь-якого онлайн-ЗМІ в регіоні складається з більш-менш однакових за рівнем двох-трьох журналістів. Когось із них випадковим чином призначають редактором. Озираючись, я бачу, як можна було працювати краще. Але це бачення сформувалося  завдяки співпраці з київськими редакторами, які здебільшого на голову вище регіональних.

Замість висновків. Налагодити роботу будь-якого колективу надзвичайно важко. Навіть коли йдеться про маленький регіональний сайт із трьома журналістами в штаті, є мільйон нюансів, які стануть на заваді планам. Завжди не вистачатиме ресурсів, техніки, несподівані палиці потраплятимуть у колеса, а помилки стануться зненацька. Успіх — це результат праці 24/7, дипломатії, переговорів. Більшість читачів, щоправда, все одно будуть незадоволені.

Тому я ніколи не скажу, що керувати країною, містом чи компанією — легко, що війну можна зупинити завтра, реформу медицини зробити за кілька місяців. Варто хоч трохи чимось покерувати і понести за це відповідальність, щоб зрозуміти, які це важкі багаторівневі процеси. І що завжди знайдеться «макаронний монстр», який все зіпсує.

Головне зображення Matt Haggerty

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.