Як я писала про ромів.
На ринку зграйка циганських хлопців безтурботно походжають туди-сюди.
– Може маєте пару гривень, тьотя? – звертається до мене один з малих. Водночас інший смикає мене за руку і голосно каже:
– Привіт! А то тьотя–то журналістка. Вона нам цукерки з книжками привозила.
Пауза. Малі дивляться на мене здивованим поглядом. Один веде далі:
– То ходіть з нами, – Махає довгим рукавом з–під якого прозирає тоненька дитяча рука.
Перше моє знайомство з ромською громадою відбулось тоді, коли написала документальний репортаж про дрогобицького рома Артура Локатуша.
Я стала однією з переможниць програми документальних репортажів «Справжня країна» від «The Ukrainians», тож мій матеріал про Артура набула чималого розголосу, про нього дізналось багато читачів. У хлопця дуже складна та драматична історія. Він народився із дитячим церебральним паралічем. Заробляє тим, що вантажить квіти та інший крам на квітковому ринку. Працює там усі сім днів. Кілька разів Артура сильно били на вулиці за те, що він ром. Певний час він вживав наркотики, але йому вдалось вилікуватись від залежності.
Артур Локатуш
Артур часто одягає кольорові костюми та кожного дня приносить квітку жінці, яку любить. З цього вийшла сильна історія, яка, до речі, змінила ставлення до Артура мешканців міста. Це радше була особиста і конкретна історія одного ромського хлопця, так званого, «гаджо», проте не всієї громади.
А почалося все так: якось я прийшла на ринок, де працює Артур, і сказала йому: «Привіт, Артуре. Хочу написати про тебе репортаж». Думала, що він відповість мені, аби я забиралась звідси, ну бо, мовляв, це приватна історія. Навіть була готова до якоїсь негативної реакції. Натомість Артур з радістю погодився стати моїм репортажним героєм. Майже кожного дня я приходила стежити за тим, як відбувається його звичний робочий день, намагалася це все зафіксувати у тексті.
Після цієї історії мені захотілось продовжувати писати про ромів. Мій наступний репортаж з’явився на сайті Reporters.
Працювати з усією ромською громадою було складніше, оскільки ромське поселення у Дрогобичі знаходиться у віддаленому районі міста. Потрапити туди дуже непросто. Потрібно було налагодити контакт з кимось із тих, хто має авторитет, себто з бароном. Згодом виявилось, що у барона немає мобільного телефону — він ним майже не користується, бо каже, що це «зло». Довелося шукати інші шляхи комунікації. Мені допоміг директор дрогобицької організації «Інститут розвитку міста» Володимир Кондзьолка. Це чи не єдиний працівник мерії, який мав дуже хороші стосунки з попереднім, уже покійним бароном громади. Пан Володимир зумів сконтактувати мене із заступником ромської громади в Дрогобичі Русланом Макулою, а також з баронесою Вікторією. Вона має свою громадську організацію та намагається допомогти дрогобицьким ромам із оформленням документів.
Пригадую, як ми їхали через усе місто до ромського поселення старенькою білою жигулькою Руслана. З чотирьох сторін авта затемнені вікна. З порепаної магнітоли на всю гучність звучить музика, а двері під час руху відчиняються. Тоді я трохи нервувала. Проте ми швидко приїхали до ромського поселення і мене одразу запросили в дім барона. Суголосся малих циганчат та жінок, які метушились у ромському покої, великі зелені вазони в кімнаті, кольорові килими наче в Індії, змушували мене витягнути камеру. Барон наказав всім присутнім в домі чемно сісти на канапу і приготуватись до фотографії. На монохромному знімку дорослі та діти пильно вдивляються в об’єктив. Позаду них велетенська картина, на якій зображений Мойсей. Коли виходила з дому, хтось з ромів мене запитав:
– Так звідки ви до нас приїхали? Здалека певно, нє?
– Я з Дрогобича.
– Ааа, так чого ви зразу не казали. Так ви наша ж. Ну будемо раді вам.
Це ніби дало мені щасливий квиток.
Далі мені хотілось більше чути голоси ромських жінок, а тому я налагодила контакт із баронесою Вікторією. З нею ми вкотре їздили до ромського поселення, але цього разу не до барона в гості, а до найбідніших ромів. Вікторія провела мене ромським табором, куди б за інших обставин сама я точно не змогла б потрапити. Була пізня осінь і холодна мжичка надокучливо залізала під комір куртки. Сутеніло. Ми йшли вузькою стежиною, де поруч бовваніли старі халабуди-крихітні картонні коробки з яких вибігали босі діти із засмальцьованими ногами у великих розтягнутих светрах. Жінки та чоловіки трохи наїжачено дивились на мене, але Вікторія ромською мовою весь час щось до них говорила. Напевно, запевняла, що все гаразд. І що я «своя». З її мови я розуміла тільки одне слово «журналістка». Мали із собою невеликі торби з фруктами та цукерками. І діти, і літні люди швидко їх спорожнили, як тільки я запропонувала їм пригощатись.
Важливо знайти надійний контакт чи конкретну особу, через яку згодом можна налагодити діалог з ромською громадою. Через складні історичні, політичні та економічні обставини роми — герметично закрита група. Проте подальше спілкування дуже залежить від особистого сприйняття один одного. Для мене це радше частина дружби, про яку хочеться розповісти і яку не хочеться розривати. Зрештою, документалістика — це передовсім довіра та емпатія. Лише так можуть вийти хороші справжні історії.
Ще одна частина мого знайомства відбулась з родиною Артура Локатуша, про якого вже згадувала вище. Родина Локатуш є іншою, бо мешкає окремо від ромської околиці. До них я навідувалась найчастіше. Недавно зустріла на ринку Артура, який плакав. В той день був похорон його мами. Я мала з собою фотоапарат, могли б вийти дуже сильні емоційні світлини. Однак Артур сказав, що не хоче, аби його бачили таким заплаканим і я, звісно, відклала фотоапарат. У нього залишилась лише тридцятип’ятирічна сестра Нарциса та її четверо дітей – Захар, Руслан, Марія, Фатіма.
Не знаю чи існує якась конкретна відповідь на запитання: «Як писати про ромів?». Передусім треба бути чесними з собою. Запитати себе чи справді вам цікава ця тема, люди, історія. Приймати іншого таким, який він є, – значить навчитись розуміти і чути себе. Інколи треба вміти говорити мовою свого співрозмовника. Не в буквальному сенсі, звісно. З ромами я не розмовляю ромською мовою, бо не знаю її. Водночас людина, яка пережила певні життєві потрясіння, особисті драми чи дитячі зранення – глибша, добріша, далекоглядна. В ромському домі смуток і доброта живуть поруч.
Не можу глобально змінити ситуацію складного ромського питання, бо вмію лише трохи писати та оповідати, а ще фотографувати. Проте маю нагоду подарувати їм свою присутність, момент спільного переживання, спілкування, слова. Часто в місті на ринку чи десь біля кнайпи ромські діти підходять до мене. Вони не просять у мене грошей. Ми просто говоримо про якісь дуже загальні і прості речі. Про справи у школі, вдома. Про те, що сьогодні будуть їсти на вечерю. Про сузір’я на небі і про мрії. Я ділюсь з ними своїми думками. Для них – це тиха і особлива радість розмови з «іншими».
Нещодавно в мене відбулась фотовиставка на Міжнародному фестивалі Бруно Шульца 2020 в Дрогобичі. Я не готувала її спеціально для цієї події, але у своєму архіві назбирала чимало фотографій ромів, з яких вийшла цілісна чорно-біла історія. Для ромів людина з фотоапаратом, яка приходить до них додому — це хтось міфічний, хтось не з їхнього світу. Для мене вони — ті, хто є поруч, але водночас ті, кого немає.
Головне зображення та фотографії у тексті Єви Райської
