Почніть зі ста слів про маршрутку у стилі Стефаника.
Колись давно, сидячи за облізлою партою у не менш облізлій аудиторії з бюстом Франка на почесному місці, я уважно слухала курс «Як написати бестселер», який ще не мав модної назви і продуманої реклами у соцмережах, бо тоді ще не було тих самих соцмереж. Я слухала уважно. Все записувала. Навіть підкреслювала червоною ручкою те, що мені здавалось надважливим. Та в коротких списках Букера, не кажучи вже про Нобеля, — хоча кому я очі замилюю: хоча б десятого місця у списку читацьких симпатій «Гадяцького вісника», я свого імені так і не знайшла. А як вже геть справедливо, то прослуханий курс не те що не допоміг мені видати книжку року, він мені не допоміг навіть написати перший рядок!
І вже потім, багато років опісля, балакаючи за умовною кавою з нашим тодішнім лектором, з яким довелося потім не один кубометр паперу списати у місцевій газеті, я наважилась спитати, чи хоч когось колись вдалось навчити писати? Не виводити каліграфічно букви, а так писати, щоб хотілося читати під ковдрою з ліхтариком, щоб не кидали на третьому абзаці і не проскролювали якомога швидше, до веселеньких фотографій. Відповідь я пам’ятаю досі: «Письменники ніколи не здадуть свою ексклюзивність! Тому, приймімо офіційну позицію — ні, навчитись писати не можна». Ну так, авжеж, непоборний аргумент у боротьбі з анти-філологами: писати — це не ремесло, його не навчитись на ніяких студіях, не те що якусь хімію чи там математику! Це вже про високі матерії та небесні сфери, як у тих давніх, пам’ятаєте: «Не я пишу, а пише мною!»
Та це офіційна позиція. Така з флером ексклюзивності, як і личить правдивим рабам муз. А неофіційна: можна і це успішно роблять на численних літературних студіях, школах та курсах. Найголовніше, чого там вчать — окрім як повикреслювати з тексту прикметники, структурувати абзаци і уникати довгих складних речень, як оце — це те, що писати — це така ж робота, як й усі інші. Ніякої ексклюзивності, забудьте, пегас полетів собі геть! І в цій роботі так само важливі послідовність, систематичність, ґрунтовна освіта, сотні перечитаних підручників і тисячі просто книжок (погані книжки, до речі, такі самі добрі вчителі, як і ті талановиті, а подекуди навіть кращі). А ще — випадок! Так, адже на біологів вчилися мільйони, тисячам щось там пліснявіло у чашках Петрі і тільки один Флемінг випадково накалатав з неї пеніцилін. Зрештою, я трохи плутаюся у термінології, бо у гуманітаріїв це називається «натхнення», на відсутність якого можна списати усі протермінові дедлайни.
Ось ця містична матерія — натхнення — часто стає між письменником і омріяною нагородою «Книжка року». Чекаючи натхнення можна розгубити навик: забути про земне, як от режим роботи чи план розділів, надмірно поклавшись на ефемерну музу. На літературних студіях добряче промивають мізки від оцього «пише мною» і вчать покладатися на себе. В одного з моїх викладачів (не літературної творчості, а просто теорії літератури) була коронна фраза, яка б могла послужити кредо якомусь бліц-курсові «Як написати роман за 100 днів»: «Перш ніж казати, що не пишеться, сядьте і напишіть дві сторінки». І це, бачить бог, найкраща порада, яку мені коли-небудь давали!
Як ми загалом вчимося чогось? Дивимось, як хтось вправніший і досвідченіший це робить. Танцює, співає, малює, ліпить дзбанки — не важливо. Ми дивимося і намагаємося повторювати. З часом нам це навіть вдається. Я не пропоную сісти і дивитись, як клацає на клавіатурі Ієн Мак’юен чи Стівен Кінґ. Я пропоную ретельно вчитуватися у те, що і як вони пишуть. Деструктурувати письмо і зрозуміти, чим воно особливе і як це авторові вдалося. Часто на заняттях я бавлюся із студентами-філологами у гру: написати сто слів про, скажімо, маршрутку у стилі Франка чи Стефаника, на кого кому пощастить. Спробуйте і ви, адже зрозуміти, як функціонує той чи інший текст, побачити його внутрішні правила — це вже перший крок до найважливішого — вибудовування власного стилю, який можна виробити тільки поламавши усі попередньо вивчені правила.
От візьмімо сто письменників всіх і часів і народів (чи як називаються такі топ-листи?): вас вчили писати коротко і зрозуміло — скажіть це Прусту і Джойсу; вас вчили писати тільки про те, що ви добре знаєте — особливо цінна порада тим, хто пише антиутопії чи фантастику; вас вчили не починати з прямої мови — як прикро, що Вірджинія Вулф, пишучи До маяка, про це не знала; вас вчили не писати від першої особи у теперішньому часі — а от Кармен Марія Мачадо за це отримала нагороду National Book Award! І так можна продовжувати без кінця-краю: висновок один – ламайте правила, бо їх для цього і придумали!
А от те, для кого ви пишете — варто пам’ятати! Понад те, варто навіть поставити собі фото-нагадування, щоб, чого доброго, до підлітків не заговорити у стилі раннього Стефаника! Можна навіть давати на рів’ю свої опуси різношерстим фокус-групам і вдячно записувати усі коментарі, щоб потім, гірко над ними поплакавши, писати влучніше і зрозуміліше. Або й не слухати жодних зауважень, а то уявіть собі, якби Бенвіль повикреслював зі свого золотоносного Моря усі численні розлогі і пишномовні означення!
Головне зображення Toa Heftiba
