Навіщо журналісти засновують власні медіа.
Американський журналіст Філіп Сміт якось був зацікавився, що спонукає інших журналістів розпочинати власний медіабізнес. Він поспілкувався з експертами в цій галузі (що б це не означало), а також із людьми, які вже стали стартаперами у медіасфері або планують це зробити. І хоча Сміт говорив із журналістами-американцями та канадійцями, його висновки почасти мають сенс і для української медіаспільноти.
Отже, Сміт хотів з’ясувати, що мотивує людей ув’язуватися в авантюру власної справи. Та ще й у диджитал-світі, де конкуренція між медіа шалена.
Виявилося, що основних мотивів два: натхнення та відчай.
«Майже всі журналісти, яких я опитав, працювали до того у великих медіа, часто у традиційних друкованих або онлайн-виданнях. Усі вони жили серед новин і текстів. Дехто з них не мають журналістської освіти чи не працювали у щоденному виданні, але всі розповіли за свою кар’єру безліч історій. Якщо існують медіастартапи, які заснували бізнесмени, а не журналісти, то я таких не зустрів», — каже Філіп. Чоловік просить написати йому, якщо комусь про такі стартапи відомо (здається, українці мають що сказати на цю тему).
Ретельно проаналізувавши, що йому наговорили респонденти-журналісти, Філіп виділив такі основні причини почати власний медіапроект:
Фрилансерський стиль життя фруструє. Журналісти просто стомлюються пропонувати і відстоювати ідеї текстів в умовах, коли грошей на оплату праці у редакцій стає все менше. А коли ідея ухвалена, стомлюються місяцями чекати, поки їм заплатять. «Я на власні очі бачив, що таке вигоряння від пітчингу, і це невесело», — каже Філіп. Не втратити глузд, однак, можна, якщо дотримуватися оцих тринадцяти заповідей для журналістів-фрилансерів.
Розчарувалися, бо все це — комерція. Інколи журналісти, працюючи у великих медіа, раптом помічають, що гроші важать більше, ніж сенси. І що оптимізувати тексти так, аби на них клікали, а блок реклами побачили стільки читачів, скільки видання пообіцяло рекламодавцям, стає самоціллю. Більшість журналістів, однак, обираючи свій фах, мріяли не про це.
Стомилися писати про все на світі. Багато журналістів мають визначені кілька тем, на які справді радо й охоче пишуть. Але коли в редакціях скорочення, а грошей катма, від писак хочуть текстів на всеможливі теми. «Коли я питав журналістів, навіщо їм починати власне медіа, дехто казав, що хоче писати саме те, що хоче, що вважає важливим і чому приділяли замало уваги», — розповідає Філіп. Репортерка ж Олеся Яремчук тим, хто хочуть писати репортажі, радить не розпорошуватися і шукати власне тематичне спрямування.
На ринку є вільна ніша. Наприклад, десь і справді бракує ЗМІ, які б висвітлювали локальні новини. Можливо, тому що видання, яке задовольняло потреби аудиторії раніше, закрилося. Або друкованих медіа достатньо, а онлайн-користувачі досі спраглі контенту.
А ще — у суспільному житті трапилося щось таке, після чого мовчати не можна. У США такою точкою для багатьох журналістів стало обрання Дональда Трампа президентом. Коли вони усвідомили, що важливі події відтепер можуть замовчувати, вирішили чинити цьому опір.
Якщо щось із перелічених причин резонує із вашим досвідом, Філ просить написати йому про це.
Після того, як журналісти надихнулися чи розчарувалися і створили власне медіа, на них чигають всякі ризики. Проблема не тільки в тім, що бізнес прогорить, а й у тім, що можна втратити репутацію. Якщо раніше людина працювала у серйозному друкованому виданні, а заснувала натомість онлайн-проект, комусь із її колег це може видатися ледь не пониженням у статусі. А якщо пишете, обстоюючи інтереси бізнесу чи політиків, то й поготів мусите бути уважними. Однак найбільший ризик протягом першого року власної справи стосується усе ж грошей.
Стартапери, з якими говорив Філіп, протягом першого року виживали так:
Заробляли гроші деінде. Могли працювати на колишніх своїх роботах на неповну зайнятість або ж підпрацьовували вечорами чи на вихідних. Для фрилансерів у цьому сенсі взагалі безкрай можливостей. До речі, багато занять, завдяки яким медіастартапери виживали і утримували свій бізнес, не стосувалися журналістики. Хм, чи це раптом було не айті?
Покладалися на заощадження. Деякі мудрі люди зрозуміли, що монетизувати проект одразу не вдасться, і просто накопичили грошей, які потім інвестували у свою мрію. Ще хтось наколядував тимчасових коштів у рідних та друзів.
Жили із кимось, хто фінансово підтримував. Декому пощастило мати поруч людину, яка продовжувала працювати на нормальній роботі, поки втілювалися ідеї медіастартапів. Якщо зарплатні цієї людини вистачає на двох, ура, ви врятовані.
У вас є інвестор. Ну а що, буває і таке.
Філіп умисно не згадує про краудфандинг, позаяк, на його думку, коли медіа тільки запустилося, про нього нічого не знають і репутація його ще не зміцніла, зібрати гроші з людей непросто. А також не згадує про гранти, бо свято вірить, що прибуткова журналістика можлива.
А висновок Смітів такий: журналістика завтрашнього дня — справа, якою опікуватимуться пасіонарії. Професіонали, яким не все одно.
