У халаті Бога

Як польський репортер Павел Решка досліджував лікарні, вдаючи санітара і працюючи на швидкій.

Павел Решка — польський репортер, розслідувач та публіцист. Він працював у Косово, Руанді, Афганістані та на Донбасі. Коли був на сході України, навідав свого друга в одній із харківських лікарень. Умови у медичному закладі його вразили. Він завагався: чи то в Польщі система охорони краще працює, чи то просто стіни в лікарнях пофарбовані гарно. Виявилося, що друге.

Павел Решка пішов звичним для репортера шляхом. Він максимально наблизився до своїх героїв: одягнув їхній одяг, робив із ними їхню роботу та стикався з тими самими людськими та професійними, хоч і тимчасовими для нього, проблемами. Кілька місяців Павел провів у халаті санітара й спецформі парамедика та написав про це у диптиху «Малі боги». На обкладинках цих книг — силует людської голови: контури без очей, брів, носа, але з медичною маскою.

Перша книга вийшла у 2017 році. Це розповідь про Решку-санітара. Щоб влаштуватися на цю посаду у Польщі, потрібні резюме та документ про закінчення школи, будь-якої. Павел Решка приніс свідоцтво про закінчення початкової школи. «Я вирішив, що не слід порушувати закон. Треба просто брехати непомітно. У свідоцтві були хороші оцінки. Працівниця з відділу кадрів поглянула на них і запитала, як я так «скотився», — розповідає він.

Репортер свідомо обрав бути саме санітаром, адже це найнижча ланка у системі. Перша книга відповідає на запитання, чому лікарі часто стають безсердечними та перестають бачити у власних пацієнтах людей. Павел Решка у своєму коментарі польському «Новому тижню» сказав, що й самі пацієнти часто ставляться до санітарів не по-людськи: «Коли ти починаєш штовхати ліжко або візок, вони кричать “Вйо!”».

«Мені було цікаво, скільки часу потрібно, щоб я почав ставитися до людей як до шматка м’яса. Вийшло дуже швидко. За роботу отримуєш копійки, а навантаження колосальне. Тобі кажуть взяти аналіз у хворого і віднести у лабораторію, а ти розумієш, що цього просто не встигнеш. І хворий повинен чекати до наступного дня. Система задихається, нема людей, не вистачає коштів», — говорить Павел Решка.

Репортер провів у відділенні 20 чергувань. Потім його викрили. Але він так просто не здався і вирішив попрацювати на швидкій. Для цього треба було хоча би три роки навчатися у медичному виші. Оскільки у Павела такого досвіду не було, він просто підійшов до групи парамедиків і напросився їздити з ними. Працюючи у невідкладній допомозі, журналіст усвідомив багато нового, про що й розповів у «Малих богах-2». Ця частина не про лікарів, а на їхніх пацієнтів. Як парамедик Решка побачив хворих людей не лише у лікарні, але й у їхніх домівках. Він бачив, як живуть самотні люди, які викликають швидку, лиш би з кимось поговорити; як діти ховають власних батьків, бо їм соромно перед гостями; як родичі висувають парамедикам ірраціональні претензії. «Малі боги-2» розповідає, як помирають поляки.

«Я міг побачити, що відбувається за дверима гарно пофарбованих будинків. Я побачив, чим живе моя країна, чим вона хворіє. І, хочу сказати, це все дуже сумно. Я не знав, що в Польщі стільки самотності. Є багато старших людей, у яких нікого не залишилося. У швидкій ми знали точки у місті, звідки вони дзвонять. Знали, що вони просто хочуть поговорити. Ми їхали до них, усвідомлюючи, що хтось в цей час може помирати. Працюючи з парамедиками, я також помітив, що перед Різдвом більше викликів із проханням забрати маму. Є старші люди, які практично безпомічні, цілковито лежачі. Щоб не відчувати сорому перед гостями, діти телефонують і кажуть, що “мамі погано”. А мамі погано вже багато років», — каже Павел Решка.

Павло каже, що у роботі на швидкій дуже важливо і важко не давати оцінок. Якось його бригада приїхала на виклик, де у квартирі вже лежав бездиханний чоловік з ознаками інфаркту. «Це був шматок м’яса без шансів. Але ми надали йому допомогу, він почав дихати, а його серце битися. Ми сказали його дружині, що він живий, а вона: “Як живий? Навіщо?” — і почала лаятися. Я не знаю жодного алкоголю, який би дав мені такий кайф, як відчуття, що врятував комусь життя. А жінка питає навіщо. Чому?! А потім ми дізналися, що цей чоловік — злочинець, місцевий кримінальний авторитет. Він знущався над своєю дружиною 16 років. У них знову був конфлікт і він впав. Вона подумала, що чоловік помер і викликала парамедиків, тобто нас. А ми його врятували. Ось так», — розповідає Павел.

Польський репортер обрав лікарню не випадково. За його словами, що це місце близьке читачам: вони там вже бували, або ще побувають. Після публікації книги у 2017 році він отримав величезну кількість листів від лікарів, санітарів, хворих. Лікарі раділи книзі, адже вона показує, як вони насправді працюють. Павел каже, що польські медики часто бувають втомленими і злими, бо через малу зарплату змушені працювати на двох роботах. Після виходу книги спілка лікарів навіть купила кількасот примірників «Малих богів» та надіслала їх парламентарям.

За словами журналіста, медійники часто багато що пропускають. До прикладу, коли він робив радіорепортажі з Донбасу, одного разу забув вимкнути диктофон у машині. Коли прослуховував запис згодом, зрозумів, у якому знервованому стані був його водій. «Я тоді цієї нервозності не помітив, бо був занадто сконцентрованим на самому репортажі. На останнє моє запитання він навіть не відповів, просто кашляв», — каже репортер.