І корисно не лише для містян і ЖЕКів, але й для журналістів.

Коли прориває трубу у центрі міста, як це нещодавно сталося в Києві, або цілі населені пункти залишаються без тепла, як це зараз відбувається у Новояворівську та Новому Роздолі, журналісти жваво потирають руки. Адже надзвичайні події у комунальній галузі зазвичай викликають у них більше зацікавленості та азарту, ніж та ж сама “комуналка”, але без аварій, а отже – без виру емоцій затоплених чи замерзлих громадян.

Насправді ж досліджувати, чому рве труби, а містяни мерзнуть, не менш захопливо, ніж розслідувати корупцію в оборонній галузі або судовій сфері. А інформація та досвід, які отримуєш, поки пишеш про заміну проходження опалювального сезону або асфальтування доріг, стане у пригоді і при написанні статей на іншу, не комунальну тематику.

З комуналкою я познайомилася 15 років тому, коли щойно прийшла у журналістику. Насправді я мріяла писати про медицину, але редактор вирішив, що рубрика «Прозора влада» – саме те, що допоможе мені розкрити власний журналістський потенціал. У цій рубриці виходили статті, написані за скаргами містян – на дахи, що протікають; на дороги, які ніяк не відремонтують; на затоплені під`їзди.

Або на сміття, яке не прибирають. Скарг на переповнені баки надходило настільки багато, що одного разу я не витрималася і запропонувала оголосити конкурс на найбільший смітник міста під назвою «Мітла для начальника ЖЕКу». Містяни надсилали на редакційну пошту фото смітників або телефонували та повідомляли адресу, куди їхав редакційний фотограф. «Наймальовничіше» фото тижня ми друкували в газеті, вказуючи адресу та відповідальний за територію ЖЕК. Через декілька тижнів фотографи почали нарікати, що їх знають в обличчя чи не всі бомжі міста, а в редакції зібралася більш ніж достатня кількість фотодоказів того, що сміття вивозять, м’яко кажучи, з перебоями. Фото найбільшого смітника (купа заввишки майже зо два поверхи) мої колеги пред`явили на нараді, яку начальник управління житлового господарства міськради проводив із керівниками ЖЕКів. Разом із фото на нараду принесли мітлу, яку мали вручити керівнику ЖЕКу-переможця конкурсу. Мітлу «переможець» взяти відмовився, а сам конкурс проіснував ще близько місяця. Щоправда, вже без походів у міськраду.

З цієї історії я зробила два висновки. Перший – про благоустрій міста писати варто, бо про нього читатимуть, особливо якщо йдеться про сміття проблеми. Другий – до комунальної тематики можна підходити з гумором.

Натомість наступний висновок був схожий на холодний душ. Тоді саме вийшла моя стаття про багатоповерхівку, мешканців якої буквально заїдали комарі. У підвалі стояла вода, яка потрапила туди внаслідок проблем з дощовою каналізацією у дворі. Поєднання води і тепла створило комфортні умови для комах: їх розвелося стільки, що вони долітати аж до дев’ятого поверху. Звернення мешканців до міськради виявилися марними, тож вони звернулися до редакції.

Я поспілкувалася з мешканцями, зібрала коментарі комунальників про те, чому тече вода та скільки ще тектиме, написала статтю і її надрукували. А за тиждень-два я випадково зустріла мешканця «комариного» будинку.

«Ну як?» – питає. «Стаття вийшла», – кажу. А він несамовито так: «Ну і що, що вийшла? Вода тече!».

І ось тут я зрозуміла, що від мене чекали не статті, а ліквідації водойми у підвалі. Напевно, я мала за руку привести майстрів, які відкачали би воду та зробити так, аби вона більше у підвал не потрапляла. Або сама відкачати. Та ще й комарів потруїти.

Тож третій мій висновок такий: певна частина аудиторії досі свято вірить, що журналіст – це могутня сила, яка не лише статті пише, а й дахи та підвали лагодить. А якщо ні – то навіщо ці журналісти взагалі здалися? 

Після газети я продовжила займатися комуналкою на радіо. Радіо також було комунальним, тобто цілковито підпорядковувалося міській раді. У цьому були переваги.

Вони полягали у більш вільному доступі до посадовців міської ради, а також у можливості відвідувати наради, на які журналістів не-комунальних ЗМІ зазвичай не запрошували. Моїми улюбленими (без іронії) стали ті, які заступник міського голови проводив з керівниками теплопостачальних підприємств під час опалювального сезону. Звідти я приносила новини про те, що опалювальний сезон у місті проходить стабільно, а городян просять сплатити мільйонні борги, які, до речі, накопичилися протягом не одного року.

Оскільки на нарадах і, головне, поза ними говорили не лише про борги та тиск на газорозподільних станціях (виявляється, це дуже важливий параметр), я з часом засвоїла багато корисних та цікавих речей. Наприклад, чим теплокомуненерго відрізняється від обленерго (підказка: це зовсім різні структури), що таке двоставковий тариф на опалення і за що його так люблять теплопостачальні організації, звідки взялася різниця у тарифах і чому це погано, як виглядають попередньо ізольовані труби та навіщо потрібні індивідуальні теплові пункти. А також про те, що іноді ситуація з опаленням міста мало не висіла на волосині.

Посадові особи про такі ситуації говорили неохоче і на диктофон жваво рапортували про те, що міська влада робить усе від неї залежне, аби городяни не відчули дискомфорту. Натомість із того, що вони іноді погоджувалися розповісти не під запис, я зробила четвертий висновок: за рівнем заплутаності ситуація в комуналці на місцевому та державному рівнях — це майже  детектив. Або роман про придворні інтриги, скажімо, часів Людовика XIV.

Зрештою, багато з того, що я дізналась під час роботи у якості «комунального» журналіста – а писати, звісно, доводилося не лише про тепло, – стало мені у пригоді, коли я почала працювати вже не на комунальних ЗМІ. Власне, це і є останній п’ятий висновок: нецікавих та нудних тем не буває, хоча те, що лежить на поверхні, зазвичай інтригує менше, ніж те, що криється у глибині. 

 

Photo by Kyle Glenn on Unsplash

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.