Документалістика в Україні набуває нових обертів. Події останніх років потребують додаткового осмислення, вважають кінематографісти. У той же час постає питання: що саме вважати документальними фільмами, а що — виключно журналістськими матеріалами.
Сценаристка та режисерка Марина Разбєжкіна вважає, що справжнє документальне кіно відрізняється від інших форматів підходом до реальності. А ось журналіст 1+1 Акім Галімов наголошує й на особливостях телевізійної мови. Розрізняти документалістику на телебаченні й класичне доккіно все ж таки варто, погоджуються і кінематографісти, і журналісти. І допомогти в цьому можуть наступні критерії.
Відмінність №1: Часова актуальність
Якщо класичне документальне кіно може готуватися роками, то телевізійне має бути актуальним до певних подій. Телебачення намагається гостро та активно реагувати на зміни і проблеми у суспільстві. Натомість кінематограф дозволяє темі «відлежатися» і змінити кут зору. Для класичного документального кіно важлива не стільки блискавичність реакції, скільки глибина розкриття теми. Телебачення ж має реагувати на запити і потреби аудиторії. А також більшою мірою зважати на інформаційне поле в країні.
Акім Галімов розповідає: цикл документальних фільмів на 1+1 «Зима, що нас змінила» мав високі перегляди у 2014 році. Адже тема Майдану була затребуваною та актуальною:
Тоді — все, що відбувалося на Майдані — було головною подією країни, тому будь-які якісні матеріали на цю тему апріорі мали добрий телеперегляд. Але хочу сказати, що на той момент ми не думали про показники, і це абсолютно щиро. Просто була моральна необхідність показати цей цикл. У звичайний час, звісно, до документальних фільмів ставляться з обережністю, але треба чітко розділяти телевізійні документальні фільми, які наразі є цілком затребуваним продуктом на великих каналах, і фестивальні документальні фільми, які розраховані на вузьку аудиторію
На різниці в часовій актуальності наголошує й українська режисерка Надія Парфан. Вона вважає, що телевізійні фільми робляться швидко. У авторському ж кіно все навпаки — що більше часу, то краща робота:
Режисер авторського кіно має уважно спостерігати за ситуацією, за героєм, конфліктом і зафіксувати певні зміни. Іноді на це йдуть роки. Я не знаю жодного гарного фільму, який був би зроблений «нашвидкоруч». Натомість журналістський репортаж втрачає свою актуальність, якщо не буде опублікований під інфопривід. А ось добрий фільм залишається цікавим за 5,10 і навіть 100 років — як документалістика Дзиґа Вертова
Відмінність №2: Спільна творчість
В класичному документальному кіно принциповою є участь глядача.
У телевізійному кіно має бути зрозуміло все що відбувається без картинки. У документальному ж навпаки
Так вважає режисер Віталій Манський. Телебачення вимагає чіткості та зрозумілості, автор має пояснити глядачеві все, що відбувається. Саме так досягається найкраще інформування аудиторії. Класичне ж документальне кіно потребує участі глядача, який задіює уяву, вводить власні інтерпретації та сприйняття.
Спільна творчість має бути також між персонажем і творцем, наголошує Надія Парфан:
Між автором і героєм необхідна певна хімія
Так процес взаємодії називає режисерка. Простіше кажучи, до свого героя автор має відчувати якісь почуття, мати з ним щось спільне й щось відмінне. А ось автор телевізійного кіно зобов’язаний працювати з будь-яким героєм, не дивлячись на власне сприйняття ситуації, адже найголовнішим в такому випадку є донесення інформації до аудиторії. Водночас оператор об’єднання BABYLON`13 Андрій Котляр вважає, що телевізійне документальне кіно набагато зрозуміліше глядачеві завдяки чіткій драматургії.
Важливо, що на телебаченні важлива логічна побудова матеріалу та конкретні герої. Так, все, що відбувається на екрані, має мати пояснення. Послідовність відіграє вирішальне значення в тому, чи зрозуміють глядачі суть фільму. Власні інтерпретації та уява тільки збивають процес отримання важливої інформації на телебаченні. Натомість, класичне документальне кіно має вільнішу форму. Дозволяється використовувати більше прийомів із зображенням і з документальним персонажем. А незалежність від каналу дає можливість розповісти історію глибше та з різних сторін.
На відмінностях у драматургії наголошує й український режисер Сергій Буковський:
Те, що ми сьогодні бачимо на телеекрані, є радше поєднанням репортерства і кіно, ніж власне кіно
Відмінність №3: Інша реальність
Відрізнити розширений журналістський сюжет від класичного кіно допоможе реальність. Точніше її багатошаровість. За Мариною Разбєжкіною, автори телевізійного фільму чи сюжету знімають тільки верхній шар реальності, а ось кінематографісти здатні розкрити інші рівні. Досягається це як завдяки більшій кількості часу, так і активної залученості в життя героя. Класичне документальне кіно — це часткове втручання в реальність, коли телевізійне — це її віддзеркалення. Режисер фільму має піти до кінця, розкрити в першу чергу героя, а не інформувати щодо певної проблеми аудиторію. Автор має не просто спостерігати за героєм, а проживати з ним життя, каже Марина Разбєжкіна. Отже, найбільша відмінність між телевізійним кіно та авторським полягає в різному підході до реальності.
Реальність в класичному документальному кіно завжди дещо суб’єктивна, адже потребує повного занурення у події з боку автора. Документальне кіно — це реальність, яка пропущена крізь творця, тому не може бути стовідсотково об’єктивною. Цю точку зору підтримує й Надія Парфан, зазначаючи, що емоції на екрані це завжди суб ‘єктивно:
Авторське кіно — це мистецтво. Воно покликане давати людині естетичне переживання. Ми дивимось кіно, щоб відчути сильні емоції, розширити межі повсякденного досвіду, пережити катарсис. А катарсис — це дуже суб’єктивно: і з точки зору створення, і з точки зору сприйняття
Не дивлячись на чисельні відмінності, межі між форматами все більше розмиваються. Наслідком цього процесу є дифузія жанрів та поява нових. До прикладу, телевізійний нарис — це поєднання суто кінематографічний прийомів з суто журналістськими, де художній образ мирно співіснує з логічно побудованою драматургією.
На досить умовному розділенні телевізійного й класичного документального кіно наголошує й режисер Олексій Радинський. Він вважає, що форма подачі матеріалу формується не виходячи з жанрів, а виходячи від редакційної політики телеканалу:
Все залежить від того, наскільки телебачення готове виходити за межі заскорузлих комерційних форматів
Проблему режисер вбачає в тому, що починаючи з 80-90-х років комерціалізація телебачення змусила піти з ефірного простору багато цікавих режисерів (наприклад, німецького кінематографіста Харуна Фарокі).
«Золота епоха документалістики» – так деякі режисери та оператори кажуть про неігрове кіно останніх років в Україні. Зараз перспективу вбачають як в класичних, так і в телевізійних форматах. Отже, як в естетичному задоволенні, так й в інформуванні аудиторії чи глибокому пізнанні характеру героя.
*Матеріал підготовлено за підтримки проекту USAID «У-Медіа», що виконує міжнародна організація «Інтерньюз»
