Ілля Лозовський — редактор відділу Democracy Lab міжнародного видання Foreign Policy. Він емігрував до Америки ще під час розпаду СРСР. Працював у правозахисній організації Freedom House. Писав для Global Public Square CNN. Співпрацював з виданням The New Republic. В Україну журналіст приїхав, аби підготувати серію матеріалів про зміни останніх років. Протягом кількох тижнів Ілля їздив українські містами і досліджував, зокрема, проблеми децентралізації, реформи і малий бізнес.
В інтерв’ю MediaLab журналіст розповів про те, чим Україна цікава американській аудиторії, кому взагалі потрібна міжнародка, коли люди втрачають критичне мислення і чому об’єктивність — це складно.
Democracy Lab, де я працюю редактором, пише про демократизацію в її різних проявах. Проект розпочався після Арабської весни і тоді ми писали лише про тамтешні процеси. Нічого доброго з демократією, щоправда, не вийшло. Нині ми не обмежуємо себе територіально. Пишемо про країни по всьому світу, якщо там відбуваються цікаві політичні процеси, зокрема демократизація.
У цьому плані Україна є дуже цікавою державою. Тут багато чого змінюється — по-різному, але змінюється. Я тут уже вдруге, їжджу і досліджую децентралізацію, малий бізнес, сферу ІТ, політику. Міста обираю зовсім різні: Київ, Ірпінь, Біла Церква, село Сквир, Львів. Хотів поїхати в Одесу і Харків, але цього разу не вдалося. Формувати маршрут допомагають знайомі з України, зокрема громадські активісти, з якими я познайомився під час роботи у правозахисній організації Freedom House.
Нещодавно ми презентували великий проект про Туніс. Через п’ять років після тамтешньої революції вирішили описати тамтешні зміни і реформи. Займалися цим двоє-троє журналісти, які живуть у Тунісі. Вийшло 13 статей про права жінок, бізнес, екологію, місцеву політику та інше. Власне, в Україні я хочу реалізувати маленьку версію такого проекту — хоча б п’ять-шість текстів. Щоправда, я один і не місцевий, тож не можу охопити і зрозуміти абсолютно все, що тут відбувається. Особливо, коли йдеться про політику, яку багато людей називають болотом.
Кому потрібна міжнародка
Всі цікавляться тим, що відбувається в їхньому місті чи районі. Зовнішня політика зачіпає значно менше людей. Важко писати про міжнародні процеси так, щоб це захоплювало. Треба писати про людей. Читачі люблять живі історії, а ми можемо розповісти через них про процеси.
Те, що відбувається в Україні — реформи, політичні зміни, корупція — це специфічна українська історія. Однак вона насправді має багато схожого до нашої. А людям подобається порівнювати своє з чужим. Я не проводжу прямі паралелі. Але люди відчувають, що порівнювати можна і є універсальні проблеми. Ми багато пишемо про Венесуелу, Бірму. У Польщі та Угорщині з’явилися нові політичні сили — виникло купа питань про стан демократії. Багато писали про Єгипет. Інколи — про Росію, хоча про демократизацію там говорити складно. У Бразилії нещодавно оголосили імпічмент президенту, ми теж про це говорили. Словом, це країни, де щось змінюється.
Аудиторія Foreign Policy доволі специфічна. Це освічені читачі, які орієнтуються процесах. Словом, їх важко назвати середньостатистичними. Тому ми довіряємо їм і дозволяємо собі писати те, що їх безпосередньо не стосується. Бо знаємо, що це їх зачепить.
Моїм найуспішнішим текстом було інтерв’ю з російським журналістом, який приїхав висвітлювати американські вибори. Вийшов матеріал про те, як Дональд Трамп виглядає з точки зору ліберального російського журналіста. Це інтерв’ю викликало жвавий інтерес, бо тема Росії і Трампа зараз є обговорюваною і актуальною.
Люди читають те, з чим згодні
Журналісти — це люди. А усі люди мають власні погляди. Неможливо не мати жодної думки. Але журналісти мають бути відкритими до різних концепцій і розповідати історії чесно. Скажімо, в Україні я роблю все можливе, щоб описати побачене й почуте правдиво. І я працюю у виданні Democracy Lab, я за демократію і за реформи, тому, відповідно, від цієї позиції залежить навіть мій вибір героїв.
Я впевнений, що моя позиція впливає на те, як я подаю інформацію. І все, що я можу зробити — говорити про це чесно. Я сподіваюсь, що читачі зрозуміють мою позицію і довірятимуть тому, що я пишу.
В епоху соцмереж люди читають джерела, з якими вони згодні. А не просто знайомі. Всі хочуть, щоб прочитане укріплювало і підтримувало їхні власні цінності та погляди. Якщо я ліберал, то більшість моїх друзів у соцмережах теж такі. Вони публікують відповідні статті — я лайкаю, роблю репости. Так це працює. У результаті я взагалі не зіштовхуюсь із протилежною думкою. І це погано. Тому я навмисно додаю в друзі експертів, з якими я не згоден. Читати розумних людей, які мають іншу позицію, потрібно і правильно. В інакшому випадку ти втрачаєш здатність критично мислити.
Для американців і українців пропаганда різна
Під поняттям пропаганди українці та американці розуміють різне. Для українців пропаганда може бути як негативною, так і позитивною. Скажімо, пропаганда нацистів, фашистів — це погана пропаганда. А ваша власна — хороша. Нещодавно я був на зустрічі, де обговорювали радянську пропаганду. Із залу прозвучало запитання: чому ми не займаємося своєю пропагандою? Для мене це було незвично і навіть смішно. Тому що для американців пропаганда — це виключно негативне явище. Англійською ви знайдете лише негативні конотації цього поняття.
Правда і пропаганда мають протилежні значення. Пропаганда завжди є маніпуляцією. І трактувати її саме так більш чесно. Якщо Україна хоче показати, що вона — не Росія, а країна з іншими цінностями, демократією і свободою слова, то має мати інший підхід. І якщо українська армія скоїла злочин, то про це обов’язково треба писати. Так з’являється можливість реформувати систему. Одна із основних проблем Росії в тому, що реформи майже неможливі, бо про це ніхто не пише. І люди елементарно не володіють інформацією. Для самої Росії це нічим хорошим не закінчиться. Суспільство набагато сильніше там, де є критична преса.
Що робити журналісту
Журналістська робота — допомагати тим, хто є жертвами і докучати тим, хто багатий і могутній.
Як журналіст я маю писати про проблеми і давати слово тим, хто не має політичного впливу. А ще давати виклик тим, хто має владу. Це той позитивний вплив, на який здатен журналіст. Але це не може бути всією місією. Робота журналіста не полягає в тому, щоб постійно атакувати систему. Інколи треба будувати, а не тільки руйнувати. Можливо, дехто зі мною не погодиться, але я очікую, що мені доведеться боротися з цим все життя.
Коли я приїхав до України, я міг писати про все погане, що тут є: життя бідних людей, корупція, незакінчена війна, незацікавлення президента в реформах. Відповідно, праворадикальні руху стають більш популярними.Так, можливо це правда і про це, очевидно, треба говорити. Але я хочу показати іншу сторону української історії — більш позитивну. Тому мене легко звинувачувати в тому, що я упереджений і необ’єктивний. Я дійсно фокусуюсь на більш позитивних речах. Утім намагаюся розповісти історію про зміни. І думаю, що це важлива історія. Це частина правди, я не брешу.
Журналістика працює для суспільства. І в якомусь сенсі це як газ, електрика. Це те, що потрібно суспільству і має надаватися без якихось ринкових моментів. У нас є BBC, яке існує за рахунок податків. Є NPR — National Public Radio. Можливо, саме така модель фінансування працюватиме в майбутньому. Очевидно, якщо держава виділятиме кошти для медіа, вони будуть залежні від політики. Можливо, варто створити якусь інституцію, що не залежатиме від короткострокових політичних питань. Щось на кшталт Верховного Суду, який має бути ізольованим від поганих впливів і політики загалом. Але я підозрюю, що в Україні це зараз неможливо. Тут занадто напружена атмосфера зараз. Хоча я оптиміст, і вірю, що за 20-30 років Україну буде не впізнати.
Фото надав Ілля Лозовський
