Як розповідати про класичну музику так, щоб вас слухали і не спали під твори Шопена.

Щоп’ятниці о 16 годині я виходжу в ефір і починаю його фразою: «Друзі і подруги, це Музичний Ба Бах про класичну музику і її творців». Іноді мені здається, що саме після цього речення, або й навіть після інтро, кілька слухачів чи слухачок точно вимкнуть радіо. Звично вважати, що класична музика – це нудно і не на щодень, а розповіді про неї викликають асоціації із програмами про оперу на Українському радіо у 90-их або ж куди гірше – про якісь радянські програми про Чайковського та Шостаковича. Але «Ба Бах» точно інакший. 

«Ба Бах» не про ідеальну музику від людей, які померли дуже давно, а про музику, яку можна і варто любити, але не за її величність (а погодьтеся, що класичну музику у наших ЗМІ часто називають ледь не чимось геніальним та елітарним), а за почуття та емоції, які вона може викликати. Щоб емоції з’явилися, потрібно пояснювати за яких умов і для чого твір був написаний.

Я часто кажу, що «Музичний Ба Бах» це як розмова з ліпшим другом за чаркою рому. Звісно, якщо не п’єте міцний алкоголь, можете обрати для себе щось інше. Мені ж підходить саме ром, адже він, як класика: коли п’єш, спершу трохи різкий і терпкий, а потім смак розкривається, і тобі добре й смачно. 

Ольга Беца

Бути чуваком – не соромно

Коли я вирішила вести програму про класичну музику на радіо «Єден», то усвідомлювала, що її не слухатимуть масово. Також розуміла, що навряд чи мені вдасться здобути багатотисячну авдиторію, тому прагнула зберегти ту, що є і не відлякати її. Чому я кажу – не відлякати? Багато хто пам’ятає, як історія музики подана у підручнику: ті, хто писав музику у 18-19 століттях – пишно та охайно вбрані дивляться зі своїх портретів. На перший погляд, це ідеальні красиві чоловіки, які писали ідеальну музику. Щоразу, коли розповідаю про когось з них, намагаюся зрозуміти, яким він був, що на нього впливало, і тоді музика мені звучить по-справжньому, тоді я можу про неї розповісти цінне. 

Ті, хто пишуть музику зараз, живуть десь поруч. Хтось з них вживає алкоголь на вечірках, аби забути сумне, хтось їсть багато шоколаду перед сном, хтось боїться дантистів чи їздити в ліфті. Люди, які писали музику 200 років тому, були такими ж. Кожен з емоціями, страхами, пристрастями та життєвими історіями, і майже завжди ці історії невеселі. Ми не знаємо, що вони переживали, коли бачили політичні чи соціальні негаразди у своїй країні; чи коли їхні рідні гинули від хвороб, які в ті часи не можливо було вилікувати. А ще вони так само вживали алкоголь на тодішніх вечірках і робили необдумані вчинки. 

Ось цю схожість я й хотіла показати, тому в ефірі дозволяю собі називати Шостаковича, Мендельсона і багатьох інших – чуваками. Не завжди, звісно, але коли мені набридає говорити слова «автор» та «композитор», можу дозволити собі вжити й лексему «чувак». Також я намагаюся наблизити різні історії з їхніх життів до своїх слухачів і слухачок. Так само говорю про музику: важливо розповісти не тільки те, що я чую під час прослуховування (зізнаюся, що інколи доводиться вживати чимало музичних термінів, які не завжди вдається пояснити простими словами, хоч я дуже стараюся), а й розказати, що я відчуваю. І тоді у того, хто слухає складеться пазл, бо він вже знає, що композитор мав почуття, проблеми, жив у тих чи інших політичних і соціальних умовах, переживав їх. Знає, як його музику сприймали сучасники.

Мені пишуть під час ефіру і діляться тим, що відчувають, коли слухають твори; що подобається, а що – ні. Одна слухачка надіслала відео, як її діти танцюють під класику, коли слухають «Ба Бах». 

Іноді я роблю програми циклами. Наприклад, десять програм про авангардистів, об’єднані циклом #цетакожмузика, чи сім ефірів про класику у книгах, в рекламі, іграх, фільмах Стенлі Кубрика та інших медійних продуктах. Цей цикл так і називався – #класикавсюди. Робити програми циклами виявилося дуже ефективним. Завдяки цьому я можу упродовж місяця чи навіть двох говорити про різну музику й авторів, але насправді – про одну тему. Це показує масштаб. 

Чесність – найцінніше

Програма існує два роки – це близько 80 ефірів. За цей час я зрозуміла, що найважливіше правило – бути чесною в ефірі. Звісно, найкрутіше вести ефір про ту музику, яка вам подобається чи про того композитора, історія якого вас захоплює. Але насправді не вся музика «ваша». Тому чесність – це найцінніше. І якщо ми слухаємо те, що мені не до смаку – я обов’язково про це скажу, і поясню чому. Це буде свідчити не про якість того чи іншого твору й автора, а виключно про мою смакову реакцію у конкретний момент. Слухачі відчувають чесність. 

Хоч програма й називається «Музичний Ба Бах» (за назву, до речі, вдячна своєму другу Івану Дюлаю), музика Баха звучить у ній вкрай рідко. Зізнаюся, я не знаю, що розповісти про настільки відомого автора. Така ж ситуація з Моцартом і ще кількома композиторами. Натомість я розумію, що можу розповідати про Ксенакіса, Кейджа, Лігеті, Ноно, Шеффера. До речі, ефір про Яніса Ксенакіса був відкритим: усі охочі могли прийти в студію радіо, я пригощала їх ромом. Це новий досвід взаємодії зі слухачами, він наближає до них, ви можете одразу бачиш їхні реакції на музику, чи ваші слова. 

Мені важливо створювати контент, який може формувати музичний смак, однак іноді здається, що я просто розповідаю історії, які шукаю в книжках та наукових статтях, і вмикаю музику.

Трохи порад наостанок

Отож у мене є три важливі правила, які допомагають зберігати увагу слухачів і робити роботу добре:

  • Бути чесною з собою і слухачами. Хоч я і вмикаю в ефірі музичні твори, але ж розповідаю історію музики. А історія – це не про дати, а про людей. Важливо говорити так, щоб слухач розумів, що цей композитор, який жив 200 чи 300 років тому, був реальним, і музика його – теж про реальність та людей.
  • Говорити так, ніби це розмова з найліпшим другом за чаркою рому. Так, я вже згадувала про це, але іноді треба й повторювати. Ефір – не лекція з історії музики, тому варто вживати лише ті слова, значення яких самі добре розумієте, а як ні, то пояснювати для себе і слухачів. Говорити без патетики на кшталт: «це найвеличніший в історії автор». Це штучно і нікому не потрібно. Важливо говорити так, щоб самим не було соромно чути те, що кажете у своїх навушниках. Мені іноді було соромно, але я це пережила.
  • Дослухатися до думки слухачів, але пам’ятати, що це ваша програма. У ній ви – диригент, і ви вирішуєте. Коли я робила цикл програм про авангардистів, то були люди, які писали, що я хочу їхньої смерті. Один слухач казав, що вимкнув ефір про Дьордя Лігеті, бо це неможливо слухати. Але були й такі, для яких романтики Шуман чи Шопен звучали надзвичайно нудно, а Ксенакіс та Лігеті – якраз те, що треба. Люди різні, тому хтось обов’язково скаже, що авангардисти – це занадто й вимикне радіо. Це не привід перестати робити програми про авангардну музику. Я помітила, що ледь не кожен цикл «Ба Баха» має свою авдиторію. 

Замість підсумків

Не бійтеся говорити про класику, не бійтеся жартувати у програмі про серйозну музику, не бійтеся бути занудами, коли обираєте тему. Ніхто крім вас не знає краще своїх слухачів і їхніх музичних потреб. Повірте, ваші розповіді про класику точно будуть хотіти слухати, якщо ви будете хотіти про неї розповідати. 

Закінчую ефір я традиційною фразою: «Доброї музики вам у вуха! Почуємося!».

 

Головне зображення Kevin McCutcheon з Unsplash

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.