Чого журналісти навчилися від своїх наставників і за що перед ними ніяковіють.
Журналістику часто називають ремеслом. Ремеслá ж традиційно навчаються не з книжок або лекцій, а передусім переймаючи практичний досвід майстрів. Факультети та школи журналістики не дають цього ефекту, як і редакції-конвеєри, де журналісти відразу включаються в роботу й навчаються (або ні) на власних помилках без допомоги й контролю ментора. Що дають молодим журналістам наставники? За що учні залишаються вдячними вчителям за багато років, коли самі стають успішними в професії? MediaLab попросив п’ятьох медійників розповісти про людей, які їх навчали. Виявилось, що не всі ці вчителі — фізичні.
Наставники зі шкільної парти
Зі своєю наставницею Гаяне Авакян познайомилась у десять років на уроці російської мови. Єлизавета Гончарова працювала вчителькою в Артемівську (зараз — Бахмуті). Тепер Єлизавета — кореспондентка «Українського тижня», авторка багатьох репортажів про життя прифронтового Донбасу, а Гаяне — менторка Агенції розвитку локальних медій «Або». Обидві — переможниці конкурсу художнього репортажу «Самовидець».
Вчителька запросила Гаяне до редакції шкільної газети «Дважды два». «Я, п’ятикласниця, заявилася туди і сказала, що буду головною редакторкою, — розповідає Гаяне. — Мрія збереглась і здійснилась за десять років, у тому числі завдяки Єлизаветі». Вчителька давала дівчині читати книжки та слухати музику, вони обмінювались думками й урешті стали подругами. Згодом, ще студенткою, Гаяне Авакян очолила онлайн-видання 06274.com.ua. Коли навесні 2014 року російські бойовики захопили Артемівськ, писала про ці події, знімала та публікувала відео.
Зараз вона вчить журналістів інших регіональних видань організовувати редакційні процеси, шукати новини та писати їх людською мовою. А також, за словами Гаяне, далі вчиться в колег із агенції «Або», які мають різний досвід і підходи до медіаменеджменту й журналістики. «Кожен із них певною мірою мене наставляє, — розповідає менторка. — Інколи це виглядає як довга спокійна бесіда з кальяном після тренінгу, іноді як холівар у робочому чаті. Часто ми кажемо одне одному “так, але ні” або чуємо у відповідь на свої аргументи “ви нічого не розумієте”. Але часто також висловлюємо або чуємо на свою адресу слова підтримки та захоплення. Це мотивує залишатись у цій професії».
Як і Гаяне, кіно- й театральний критик Дмитро Десятерик, який працює в газеті «День», познайомився зі своєю першою наставницею Валентиною Бушуєвою ще у школі — вона була його вчителькою з російської мови та літератури. «Вона, здається, була єдиною вчителькою, з якою у класу був повний контакт і порозуміння, яку ми поважали й любили», — згадує Дмитро. Якщо вчителька навчила його любити писати, читати та розвинула добрий літературний смак, то другий наставник — викладач курсу театральної критики Київського національного університету театру, кіно й телебачення Юрій Богдашевський — скерував у тематику, в якій Дмитро Десятерик працює дотепер.
Студенти Богдашевського писали театрознавчі роботи, а потім, зібравшись, читали їх одне одному та розбирали разом. «Це був простий і дієвий метод, завдяки якому я навчився аргументувати свою думку, вибудовувати текст, розуміти, як починати й закінчувати аналіз твору мистецтва, — каже Дмитро. — Попри те, що естетичні та мистецькі вподобання викладача мені були неблизькі, творча автономія, яку він давав студентам, спрацювала добре».
Перші редактори
Економічний журналіст Андрія Яніцький, який донедавна працював в LB.ua, а зараз очолює Центр удосконалення економічної журналістики при Київській школі економіки, своїми першими ґуру називає керівників севастопольських гуртків журналістики Світлану Скрипниченко та Сергія Копейкіна. «Хтось із друзів розповів про гурток із газетної журналістики, де викладала пані Світлана, та про молодіжну редакцію місцевого телеканалу, де був наставником пан Сергій. Спочатку це було просто навчання, згодом стало більше схоже на журналістську роботу. Я почав писати для молодіжної газети “Ліцеїст” і робити підліткові програми для місцевого телебачення», — розповідає Андрій. Наставниця вчила його фантазувати й експериментувати у професії, а наставник уперше розповів про новини та різницю між фактами й коментарями. А ще показав, що телебачення — не магія, а злагоджена командна робота. Світлана Скрипниченко ще тоді, коли концепція навчання впродовж усього життя не була широко відомою, вражала учня тим, що постійно вивчала щось нове. Сергій Копейкін запам’ятався почуттям гумору й тим, що брав за навчання гроші, хоч і символічні: послуга повинна мати свою ціну. Зараз Андрій шкодує, що втратив зв’язок із наставниками й багато років із ними не спілкувався.
Катерину Шаповал привела в ділову журналістику десять років тому Катерина Глазкова, яка тоді була заступницею головного редактора журналу «Фокус». Головне, що допомогло новачці навчитись — безперестанна комунікація з редакторкою. «Ми весь час обговорювали хід моєї роботи. Те, як я збираю інформацію, що саме варто дізнатись, яким чином будувати текст, якою має бути його головна ідея», — розповідає Катерина Шаповал. Коли робота заходила у глухий кут, розмова з редакторкою завжди допомагала. Це могли бути не конкретні поради, а запитання, уточнення, завдяки яким ставало зрозумілим, куди потрібно рухатись.
«Зараз я намагаюсь працювати з журналістами за тими ж принципами, за якими працювала зі мною Катерина Глазкова. Не дуже вдається, бо це вимагає багато енергії, — каже Катерина Шаповал. — Та якщо журналіст лише починає свою кар’єру, постійна комунікація з редактором — єдиний спосіб чогось навчитись». 2011 року вона прийшла до журналу Forbes Ukraine і побачила іншу школу журналістики та роботи з текстами. Зокрема й інший підхід до фактчекінгу: кожен факт, навіть загальновідомий, потрібно було перевірити у двох-трьох додаткових джерелах. «А головне — система цінностей: максимальна незаангажованість і правдивість, прагнення відтворити події максимально близько до того, як вони відбувались. На першому місці — інтереси читача, а не будь-чиї інші. Носієм цього всього був головний редактор Володимир Федорін», — згадує Катерина. За її словами, редактор заохочував її та всю команду Forbes постійно розвиватись, займатись самоосвітою, експериментувати з форматами. Катерина рада, що «Новое время», де вона тепер працює, сповідує ті самі цінності.
Те, що не забувається
Володимира Федоріна називає своїм учителем і Олена Шкарпова з VoxUkraine, яка працювала у Forbes до 2014 року. «Ми всі вчились від нього. Критичного мислення та недовіри до всіх і всього. Перевірки фактів у кількох джерелах — він завжди питав, звідки та чи інша інформація. Вміння викласти матеріал цікаво, зрозуміло, повно, гарною мовою, структуровано та у формі історії», — каже вона. На думку Олени, вміння писати історії — це те, чого досі бракує багатьом українським журналістам.
Ще «зелена» в економічній журналістиці, Олена навчалась основ професії у редакторів Яни Мойсеєнкової та Євгена Дубогриза з «Контрактів». А згодом переймала досвід комунікації, побудови стосунків із колегами та аудиторією в керівника VoxUkraine Бориса Давиденка.
Із перших років роботи в діловій журналістиці в пам’яті Олени Шкарпової закарбувалися дві фрази. Перша — «це що за хрін з гори?» Так говорили про будь-яку високопоставлену особу, яка вимагала до себе особливого ставлення. Друга — «якщо хтось когось назвав жовтим земляним хробаком, це ще не привід так і писати». Цю настанову вона застосувала, коли писала про конфлікт Ігоря Коломойського з Віктором Пінчуком. У розмові з журналісткою Коломойський назвав конкурента непристойними словами. «Я не стала цього писати, бо моя мета — не принизити людей, а розповісти історію, — розповідає Олена. — Коломойський на це образився й вимагав, щоб я процитувала його дослівно. Я цього не зробила й не шкодую про це».
Катерина Шаповал згадує, як Володимир Федорін забороняв журналістам використовувати в текстах слово «експерт». Адже часто цим словом прикривають людину, яка насправді не має стосунку до теми, але готова коментувати, наприклад, заради публічності. Або й взагалі — вигадану автором.
Гаяне Авакян каже, що соромно перед наставницею їй було двічі. «Вперше — коли не здала вчасно матеріал. Тепер дедлайн для мене — святе! Вдруге — коли провалила конкурс на журфак в університеті. Тоді це було для мене найбільшим особистим провалом, а потім життя все розставило по місцях», — розповідає вона. Вони з Єлизаветою Гончаровою дотепер товаришують, хоч і працювали якийсь час у конкурентних виданнях. А збірку Єлизаветиних текстів «Десь поруч війна» Гаяне називає найкращими репортажами «про нас і нашу боротьбу».
«Кожен мій текст, написаний грамотною російською, — знак пошани вчительці, — говорить Дмитро Десятерик. — Та й тексти, написані українською, — це пошана їй, бо Валентина Бушуєва навчила мене писати твори». Театральну критику, якої вчив його Юрій Богдашевський, Дмитро покинув досить швидко по завершенні університету, переключившись на кіно. «Чи соромно мені за це перед наставником? Інколи мені ніяково, що я не підтримую наш театр. Але мені потрібно рухатись далі, а наш театр чомусь цього не робить. Та й кіно оперує багато в чому тими ж засобами», — говорить він.
З кіна й книжок
Своїми «не фізичними» наставниками Дмитро Десятерик називає французького культуролога й філософа Ролана Барта та кінорежисера й кінокритика Жана-Люка Ґодара. Барт навчив його чітко й ретельно розбирати твір мистецтва: «Вирізняти простір героя й самого героя в цьому просторі. Що він робить, як взаємодіє з іншими персонажами. Буквально, з математичною точністю і зрозумілістю Барт показав, як аналізувати твори. Це універсальна методологія — він застосовував її до літератури, а вона придатна і для театральних вистав, і для кінофільмів, і для інсталяцій актуального мистецтва».
Ґодар, за словами Дмитра Десятерика, гостро й парадоксально мислить як кінокритик, тож допоміг розвинути власний аналітичний інструментарій. А фільми французького режисера — «свого роду елегантний будинок, де всі комунікації виведені назовні й перетворені на естетичні елементи, й ти не тільки насолоджуєшся твором, але й розумієш, як він працює». Мудрість Ґодара сформульована в його афоризмах про кіно. Наприклад, що монтаж — це континент. «Монтаж — це і є в певному сенсі кіно. Часто важливіше, як кіно змонтоване, ніж те, як воно зняте», — пояснює Дмитро.
Головне зображення Natalka Dmitrova
