Щоб не зробити постраждалим гірше. 

Сара Велівер пішла з журналістики і працює у відділі дитячої та сімейної служби штату Юта. Її непокоїть те, як журналісти розповідають про насильство над дітьми: зайві подробиці подій, пом’якшена мова, неправильні терміни. Все це може призвести до повторної травматизації жертв. Сара створила посібник для журналістів на цю тему, а в статті пояснила свої основні тези. 

У 2018 році моя кар’єра журналістки закінчилася. Тоді я почала працювати комунікаційною менеджеркою у відділі справ дітей та сім’ї штату Юта. Інформаційне висвітлення випадків жорстокого поводження з дітьми стало частиною мого щоденного життя. Я швидко занурилася у систему захисту дітей, вона мене хвилювала.

Вже впродовж місяця роботи на цій посаді я зіткнулася з першими для мене повідомленнями про дітей-жертв сексуального насильства. Оголошення в пресі мені дуже запам’яталося.  

Ім’я жертви не вказували, але це не мало значення. Вік дитини, стать, ім’я злочинця, його вік, місто, у якому вони проживають, інформація про те, що злочинець був сусідом жертви, все це було оприлюднено. Опираючись на ці факти, я з’ясувала точну адресу менш як за десять хвилин. Дивує і жахає, як швидко та просто будь-хто може знайти будинок жертви, дізнатися її ім’я, навіть у якій школі вона вчиться.

Чим більше історій я читала, тим більше занепокоєння у мене викликала ця ситуація. Я зауважувала зайві подробиці та сумнівні висловлювання. Деякі випадки взагалі суперечили новинній політиці, якої я дотримувалася як журналістка. Колегам це теж здавалося неправильним, але дискомфорт від опису сексуального насильства над дітьми не був вагомою причиною щоб змінити підхід.  

Більшість посібників для репортерів, які я знайшла, розповідали про практику відповідального інтерв’ю, ті, в яких йшлося про роботу з жертвами нападів чи зґвалтувань зосереджувалися на дорослих. Мені було важливо сформулювати методи того, як розповідати про насильство над дітьми у новинах, запропонувати не тільки розмірковування про те, що журналісти все неправильно пишуть, а й рішення.  

Після того, як я вивчила різні дослідження вторинної віктимізації та висвітлення новин про насильство над дітьми, які проводили з участю адвокатів, соціальних працівників та журналістів, я створила посібник. Ось декілька ключових обґрунтованих тез для журналістів. 

Щоразу, коли журналісти публікують новини про насильство, вони поширюють історію чиєїсь травми. Факт залишається фактом, навіть при праві громадськості знати про такі інциденти.

Журналісти мають розуміти, що саме дійсно важливо розповісти для громадської безпеки, для того, щоб спільнота була поінформована і могла діяти. Їм ж належить усвідомлювати, що частина інформації буде шкідливою і повторно травмуватиме жертву. Є відмінність між виваженим висвітленням і гучним сенсаційним розголосом про травматичні події.

Це не означає, що потрібно пом’якшувати мову чи применшувати важкість подій. Натомість потрібно уникати евфемізмів, використовувати медичні та юридичні терміни.

Наприклад, не називати зґвалтування сексуальними стосунками.

Якщо жертва не досягла віку сексуальної згоди, це потрібно відобразити в історії. Простий спосіб не пропустити це знати закони. Сара розповідає про закони штату Юта, згідно з якими дитина до тринадцяти років юридично не може давати згоду. У статтях 155-156 Кримінального кодексу України йдеться про відповідальність за статеві зносини з особами, які не досягли шістнадцятирічного віку, чи розбещення осіб, які не досягли шістнадцятирічного віку.

З огляду на закони чи суть подій деякі заголовки і формулювання можуть бути некоректними.  

Зґвалтування це не сексуальні стосунки, а повторне сексуальне насильство не є пригодою. Від того, як ЗМІ це називають, залежить і те, як жертви чи потенційні жертви це сприймають. Діти та підлітки мають розуміти різницю між стосунками і зґвалтуванням, між турботою від батьків і увагою від потенційних кривдників. Вони мають знати, як називається те, що з ними роблять. На сайті національної неприбуткової організації Darkness to Light є стаття з поясненням, що саме є тривожними маячками в увазі дорослого до дитини.  

Новини впливають на те, як сприймається жорстоке поводження з дітьми. Однаково чи інформацію подають офіційні джерела, чи вона стає загальнодоступною через медіа. Те, що подається через ЗМІ набуває більшого розголосу, ніж те, що відбувається у залах суду. Тому ЗМІ відповідальні за матеріали, які розміщують.  

Дослідження показали, що сенсаційні фрагментарні історії про насильство можуть спрощувати проблему, відволікати від складних соціально-економічних обставин, які її породжують (бідність, безробіття, наркозалежність). Висвітлення інциденту як «трагічного нещастя, яке має жахливого винуватця», не призведе до впровадження запобіжних заходів, не покаже масштабу і всіх наслідків, а тільки викличе осуд та емоційні реакції у читачів. 

 

Не чекайте випадків насильства над дітьми, щоб говорити про нього. Знайдіть організації, які захищають дітей, поговоріть з адвокатами та державними службами, які можуть дати достовірну інформацію про такі злочини у вашому районі. Розповідайте про це у публічних звітах для медіа, щоб новини про насильство не залишалися без контексту. 

Попередження насильства над дітьми – це зусилля спільноти. Місцеві ЗМІ та медіа мають допомагати у розв’язанні проблеми, а не вести до її загострення.

 

Повну версію посібника Сари можна завантажити за посиланням.

Сарі можна писати [email protected]

Оригінальна стаття A journalist’s guide on what to write — and what not to — when covering child abuse

Photo by Daniel Tafjord on Unsplash

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.