Людям на самоізоляції допомагає належність до спільнот. Не маєте спільноти? Тоді створіть.
П’ять років, а це майже все моє професійне життя, я працюю з текстами на фрилансі. На початку було непросто, але що далі, то впевненіше я почувалася: і фінансово, і професійно. Я працювала із загальноукраїнськими редакціями, почала писати до європейських видань, мала добрі стосунки з організаціями, які запрошували мене до цікавих проєктів.
Мені подобався стиль роботи і життя, який я для себе створила. Могла чергувати роботу над різними завданнями і завдяки цьому не стомлюватися. І була відносно спокійна, що мій дохід не залежить від одного-єдиного джерела. Не залежала й від нав’язаного графіка і могла працювати, звідки завгодно.
Коли порівнювала це з перспективою роботи в одній редакції, то розуміла: не хочу пов’язувати своє життя з одним офлайновим місцем роботи, навіть якщо воно має велику перевагу – спілкування.
Я мала навіть сміливість спокушати долю й на початку 2020 року планувала декілька некомерційних тривалих проєктів.
І от, здається, часи стабільності скінчилися. Протягом останніх двох тижнів я бачу, як ці нові, суцільно онлайнізовані умови роботи, б’ють по самозайнятих людях.
Справа не тільки в тому, що окремі редакції відчули падіння рекламних прибутків і припинили співпрацю з позаштатними авторами. Якраз через те, що ми, фрилансерки, працюємо з різними замовниками, не постраждаємо одразу. Нас не можна звільнити.
Але вимога самоізолюватися в тому місці, де ми опинилися на середину березня 2020-го, вдарила по всіх соціальних зв’язках, крім тих, що існують у наших квартирах.
Немає поїздок, немає зустрічей на інтерв’ю в кав’ярні, немає планів на подорожі та експедиції. В принципі з планами складається не найкраще. На горизонті більше не розвівається радісний прапорець Книжкового арсеналу чи Львівського медіафоруму, які дали б таку потрібну порцію зустрічей, розмов, обіймів, сміху – всього, чого люди, які працюють з дому, ніколи не мають забагато.
Фрилансери та фрилансерки й до карантину мали більші ризики вигоріти й стомитися, нам і раніше треба було виділяти більше ресурсу на організацію свого робочого часу і простору, ніж людям на «постійній роботі». Як можемо прочитати в результатах дослідження, яке провели Rory Peck Trust та ІМІ в листопаді 2018 року, 97% українських журналістів-фрилансерів відчували симптоми, що можуть свідчити про депресію (хоча це може свідчити й про те, що зростає сама обізнаність із симптомами). Але ми, як правило, самі обрали цей шлях, тож тут не нарікаю. Досліджень нинішнього психоемоційного стану позаштатників ще не зустрічала, але можу припустити, що симптоми, присутні і в нормальній ситуації, тільки «дозрівають» зараз, коли все, що нам лишається – це скролити чужі життя в соцмережах. І ще відеодзвінки. Ці останні насправді рятують. Але з ким зідзвонюватися фрилансерам?
Протягом останнього тижня я приєдналася до кількох вечірніх розмов у zoom (зокрема, ГО Інша Освіта, з якою я співпрацюю, організовує такі тематичні зуми). Декілька вечорів поспіль я по дві години мала зустрічі перед екраном із незнайомими людьми – ніколи б раніше я не обрала саме так провести вільний час.
Під час цих розмов я спостерігала за своїми відчуттями і за іншими людьми. І зрозуміла, як сильно ми потребуємо спільноти – щось дуже неочевидне для мене-інтровертки. В розмовах у перший тиждень карантину, навіть коли вони стосувалися конкретної професійної теми, я бачила, що люди хочуть найперше – виговоритися. Втішно було бачити, що інших турбують ті самі речі. Що станеться з нашою роботою? Зі світом? Чи варто вже садити більше картоплі? Як сильно ми відчуємо цю кризу? Чи залишаться культурні теми актуальні? Наскільки сильно ми перейдемо в режим виживання?
Я просто фізично відчула, яку величезну роль сьогодні грають спільноти. Коли ти можеш поговорити не тільки з різними та друзями, а – так, це її зоряний час! – зі своєю професійною бульбашкою. Коли люди готові не тільки постити, збирати лайки й неохоче відповідати на критичні коментарі, а поговорити, поділитися, послухати. Це дає полегкість.
Не має великого значення, що це буде за спільнота. Нехай і не професійна: якщо ви граєте в шахи, займаєтеся іншим спортом чи вирощуєте вдома цитрусові, поговорити з іншими любителями теж підійде. Чи приєднатися до розмови «на вільну тему» з командою медіа чи організації, з якою ви співпрацюєте. Ніхто не організовує таких розмов? Запропонуйте це.
Як пише Шеррі Теркл у добірці «Коронавірус остаточно змінить світ», ми можемо скористатися даним нам часом, аби переосмислити, як за допомогою наших ґаджетів ми можемо створювати кращі спільноти. Як розуміти сенс її слів на практиці? Маєте блог чи авторський канал – влаштуйте чат зі своєю аудиторією. Вмієте робити щось, чим можете поділитися? Запропонуйте це вашій аудиторії у якійсь із соцмереж – і ви побачите, як зросте ваше відчуття потрібності, сенсу, і можливо, щастя. Для когось це може стати джерелом прибутку.
Це дивний час. Ще в лютому ми читали популярних західних соціологів, на кшталт Паскаля Ґілена, й дивувалися, що ті з тексту в текст повторюють: творчим працівникам потрібно належати до інституцій, фрилансерство – це ілюзія незалежності, фрилансери мають об’єднуватися.
Слова про солідаризацію в цих текстах звучали приємно для нашого вуха, але нам здавалося: ну як же, ми ж можемо себе забезпечити, ми навчилися жити помірно і подорожувати бюджетно, є стільки грантів і пропозицій, ми пишемо тексти, читаємо тренінги. І головне – нам же так добре у своєму індивідуалізмі.
Здається, ми не хотіли зазирати на крок уперед, у можливу кризу. Процитую тут авторку розсилки The Professional Freelancer (яка в останньому листі просить про допомогу грошима чи хоча б репостом), ми «всі страждаємо у свій спосіб, але переживаємо це колективно».
Фрилансерам у медіа час подумати про дієвий онлайн-інструмент для об’єднання. Знайти стратегію дій на той випадок, коли справи підуть справді погано, але ще досить добре, аби лишатися в професії, можна тільки разом.
Photo by Kevin Maillefer on Unsplash
