І зрозуміла, що фотографії сильніші за слова.
П’ять років поспіль я була фотокореспонденткою у місцевому інтернет-виданні «Волинська правда» та знімала усе підряд: перерізання стрічок, фестивалі, сесії міської ради та черги за хлібом. Проте найбільше мене вразила робота під час прощання з загиблими воїнами, а їх було чимало.
Для мене історія фотографування похоронів розпочалася у лютому 2014 року, коли на Майдані вбили шістьох хлопців із 35-ї сотні «Волинська січ». 21-річного Василя Мойсея вирішили поховати на Меморіалі вічної Слави в Луцьку. Далі був обстріл під Волновахою, під час якого загинуло 17 бійців 51-ї окремої механізованої бригади, бої за Іловайськ. Труни заполонили моє рідне місто.
Під час похоронів люди на фотографа реагують по-різному — хтось ніяковіє, хтось сердиться, а хтось ставиться з розумінням до ситуації і поступається місцем. Родичам покійних під час похоронів у більшості випадків байдуже до фотографа.
Насправді, не люди реагують на фотографа, а фотограф реагує на людей і те, що відбувається довкола. Зрозуміло, що потрібно зробити вдалий кадр і водночас важко стримати сльози. Дуже важко працювати, коли ховають бійців, котрих ідентифікували пізніше, через що їхні труни цинкові й займають величезну площу. Одного разу таких трун було чотири, але вони зайняли весь простір у церкві, залишивши лише вузенькі проходи — неможливо було пройти так, щоб не торкнутися плечем чи ліктем.
Спочатку я намагалася запам’ятовувати імена та прізвища загиблих, потім — хоча б їхні історії: один стрибнув на гранату, щоб закрити своїм тілом побратимів, інший знищив ворожий танк. Раніше я думала, що таке траплялося лише в Другу світову війну. Домовин було так багато, що я збилася з ліку і зрозуміла, що найкраща шана для воїнів — це розповісти про їхні подвиги через фоторепортажі та спогади їхніх близьких. Тому на певний період я стала похоронною журналісткою і напрацювала низку своєрідних правил, якими хочу поділитися.
Як одягатися
Для фотокореспондента зйомка похорону може бути просто роботою, одним пунктом із списку завдань на день, але для учасників церемонія є емоційно важкою подією, обрамленою традиціями. Краще одягтися відповідно до ситуації. Темний одяг не буде привертати увагу, не буде суперечити настрою події, не буде викликати обурення у членів сім’ї чи друзів загиблих. Відповідно, ваша присутність та робота не будуть викликати невдоволених перешіптувань.
Взуття має бути зручним, бо вам доведеться чимало рухатися, а іноді навіть бігти попереду похоронної процесії, щоб зробити вдалі кадри. Оберіть взуття без підборів. Несподівано важливий елемент взуття для роботи під час похоронів — це набійки. Перевірте, щоб вони були поліуретановими, тоді ви будете безшумними у церкві. Металеві набійки жахливо цокають, привертають увагу й осудливі погляди.
Одяг теж має бути зручним, плюс — не дуже довгим чи коротким. Порада для жінок — краще одягнути штани, бо, роблячи фото, доведеться чимало присідати, щоб знайти влучний кадр.
У православних храмах жінки традиційно надягають хустки чи шалі, проте цей елемент суттєво заважає під час зйомки. Ви будете відволікатися, щоб його поправити, думати, як його скинути і чи поміститься він у сумку з камери, а вдалі кадри промайнуть. Деякими церковними правилами доведеться знехтувати.
Якщо ви фотокореспондент, то ваш зовнішній вигляд на похоронах — це компроміс між емоціям, правилами та роботою.
Забобони та церковні правила
Ви можете сповідувати будь-яку релігію, не вірити у забобони і вважати церковні правила формальністю, але краще їх знати. Дотримуючись їх, ви зможете не образити емоційно виснажених, і тому вразливих, учасників церемонії. На вас й так будуть дивитися скоса, бо ви з камерою, тому краще, щоб ваша поведінка не дуже суперечила звичаям.
- Не вітайтеся голосно у церкві чи під час похорону — найкраще кивнути головою, щоб не заважати церемонії.
- Поганим знаком вважається проходити перед похоронною процесією, тому не робіть так — краще обійдіть траурну ходу деінде.
- Пам’ятайте про схему похорону — вона однакова, окрім панахиди за священиками та дітьми. Це ритуальне дійство закінчується читанням молитви «Вічна пам’ять» та проповіддю. Якщо ви не лише фотографуєте, але й пишете про похорон, то щось із проповіді може знадобитися для статті.
Ракурс
Прийти завчасно на місце зйомки, щоб вивчити його — гарна звичка для роботи у будь-якій тематиці. Однак для похоронів це особливо актуально. Після початку ритуалу ви не зможете роздивитися храм і побачити важливі для передачі історії деталі, не поспілкуєтеся з церковними працівниками, які можуть підказати, як пройти на хори. Хори розташовані на значній висоті і саме звідти можна сфотографувати загальні плани. Сходи туди, зазвичай, старі вузькі й хиткі, тому краще пам’ятайте про зручний одяг і взуття.
Зверніть увагу на клумби. Якщо на вулиці чи площі, якою буде рухатися похоронна процесія, є високі клумби із широкими бордюрами, то використайте їх, щоб зробити загальний кадр.
Що фотографувати, а що — ні
Хтось може сказати, «а навіщо узагалі фотографувати цей жах», мовляв, навіщо ятрити душу собі та родичам загиблих. Але не фотографувати неможливо. Такі фото показують об’єктивну реальність із війною, загиблими та людським горем. Фотографії загиблих воїнів — це нагадування про те, яку страшну ціну Україна платить за свою свободу та незалежність.
Фотографіями можна передати більше, ніж заголовком «На Донбасі загинув ще один воїн ЗСУ». Замість стандартних слів чи статистики краще показати обличчя. Не лише обличчя загиблих, але й тих людей, які прийшли попрощатися та вшанувати пам’ять.
Добре, якщо вдасться через фотографії передати урочисту атмосферу ритуалу. Для цього можна сфотографувати портрет загиблого чи загиблої із чорною стрічкою, родичів, вертикальні промені світла, які проникають крізь високі вікна храму, ту кількість людей, які прийшли попрощатися. Фотографуйте деталі, а їх буде чимало: ордени та відзнаки захисника, які будуть виставлені на окремих подушках, свічки, людей, які їх тримають чи ставлять, людей, які хрестяться, людей, які на колінах віддають останню шану.
Будьте уважні. На щастя, ми не часто буваємо на похоронах, а коли буваємо, то в такому стані, в якому байдуже до всіх важливих дрібниць чи особливостей церемонії. Тому будьте уважні, щоб не пропустити квітів, які кидатимуть перед траурною ходою, чи першої жменьки землі, яка впаде на труну. Це виразні моменти.
Уникайте фотографувати обличчя загиблого великим планом, чи показувати понівечені тіла загиблих людей. Є багато більш гуманних способів показати трагічність історії. Репортерка Інформаційного агентства Волинські Новини Вікторія Семенюк розмірковує: «Справді, похорони фотографувати дуже важливо. Особливо, коли це стосується загиблих бійців. Передусім, фото із похорону — це документальне фото, яке показує, як це було. Свого часу довелось відфотографувати велику кількість таких сумних церемоній. На мою думку, не варто у таких випадках соромитись показувати емоції на світлинах — адже це теж частина історії. Фото, зроблені під час похорону полеглого бійця, змальовують сум та трагедію війни. А ось від крупних планів, фото обличчя покійників, я вважаю, потрібно відмовитися, адже мета таких репортажів не сенсація, а масштаб трагедії, остання шана загиблому».
Фотографуйте без спалаху. Спалах гучно клацає, привертає увагу і відволікає від похорону. Виняток — якщо ви фотографуєте у маленькій і темній церкві. У такому разі доречно зробити кілька кадрів, а решту зняти на вулиці чи кладовищі, де є більше світла.
N.В.
На похорон потрібно взяти з собою невелику пляшку води, нашатир і свою звичну аптечку. У церквах горять свічки, тому кисню там мало, виходьте на свіже повітря, щоб уникнути запаморочення, допомагайте іншим людям, яким раптово стало погано. Мені доводилося надавати першу медичну допомогу ще до приїзду швидкої допомоги.
Що у такій роботі найстрашніше?
Те, що до цього звикаєш. До десятого чи дванадцятого похорону починаєш ставитися як до рутини, адже вже знаєш, що фотографувати та де стояти. А після двадцятого похорону приходиш у редакцію і кажеш, що більше не підеш таке фотографувати, бо їде дах.
Фотографувати похорони — надзвичайно важко, бо емоції переповнюють, але через чотири роки після мого останнього фоторепортажу із похоронів за потреби я б знову взялася за цю справу.
Photo by Annie Spratt on Unsplash
