Як політичний розкол у суспільстві змушує польські медіа воювати між собою.

9 січня 2016 року вулиці Варшави заповнили люди з прапорами й національною символікою. Опозиційний Комітет захисту демократії організував протест проти змін у законодавстві, які узалежнювали громадське мовлення від влади і робили його рупором пропаганди. Одним зі спікерів мітингу був заступник головного редактора Gazety Wyborczej Ярослав Курський. «Сьогодні вони прийшли по громадські медіа, завтра прийдуть по приватні, а далі — по громадянське суспільство!», — надривно виголошував він, обіцяючи підтримку свого видання журналістам, які втрачають роботу через відмову бути лояльними до влади. Свій виступ Курський завершив словами «не всі Курські є нездари!» (Nie wszyscy Kurscy są do kitu).

Це був натяк на його рідного брата, Яцека Курського, який очолив громадське телебачення Польщі й перетворив його на партійне, звільняючи нелояльних до влади журналістів. Опоненти називають його «бультер’єром Качинських».

Яцек і Ярослав Курські. Першого називають «бультер’єром Качинських» через перетворення громадського телебачення Польщі в рупор політичної пропаганди. Другий є фактичним керівником найвпливовішої опозиційної Газети Виборчої.

Історія братів Курських — метафоричне уособлення ситуації в польському суспільстві. Воно розділене світоглядною межею, й розмежування щорік масштабується: жарт про «польсько-польську війну» перестає бути смішним.

У 90-х і 2000-х медіа Польщі не лише творили інформаційний порядок денний, але й впроваджували соціальні норми, були майданчиками масштабних дискусій, де точились дебати про складні виклики. Поляки збудували якісне й на позір незаангажоване суспільне телерадіомовлення. Та останні кілька років усе змінили.

З однієї шинелі

Польський медіаландшафт значною мірою повторює ландшафт політичний. У публічному просторі поняття «правиця», «лівиця», «праві медіа», «ліві (ліберальні) медіа» вживаються без додаткових пояснень: цей поділ почав формуватися від самого початку історії польської журналістики.

Вона зародилась у часи, коли поляки не мали власної держави, а були розділені між імперіями. Журналісти тоді були носіями польськості та вважали своїм завданням транслювати й плекати національні культурні коди, тому формували єдиний ідеологічний фронт. Медіаландшафт почав сегментуватися після здобуття незалежності Польщі 1918 року: політичні партії й групи мали власні газети, які ідеологічно протистояли одна одній.

За часів комуністичного режиму всі медіа в Польщі були державними, а опозиційна преса існувала переважно в еміграції, наприклад, паризька Kultura, одне з найпотужніших опінієтворчих видань польською мовою всіх часів. В останні десятиліття Польської Народної Республіки антикомуністична опозиція заснувала низку підпільних газет, які знов виступали єдиним фронтом заради спільної мети — боротьби з комунізмом.

1989 року учасники легендарного Круглого столу — переговорів керівництва ПНР із профспілкою «Солідарність» — домовились про створення незалежної газети. Gazeta Wyborcza невдовзі стала найпопулярнішою й найвпливовішою в Польщі. Wyborcza була створена як друкований орган профспілки «Солідарність», тож елементи місійності й суб’єктивності в публікаціях, а також спроби впливати на політичні процеси були тут завжди. Її незмінний головний редактор та ідеолог, дисидент Адам Міхнік, завжди відзначався чіткою політичною позицією й ніколи не був нейтральним.

Паралельно розпочався процес роздержавлення польської преси. Більшість видань потрапила до рук політичних партій і стали засобом пропаганди. Показовим був приклад газети Express Wieczorny, що стала друкованим органом партії «Порозуміння Центр» (попередниці «Права і Справедливості», яка зараз при владі) та за кілька років занепала.

Деяким виданням пощастило більше. Журналісти лівоцентристського журналу Polityka викупили видання й зробили його одним із найуспішніших у Польщі. Коли ж перший демократичний прем’єр Польщі відмовився від урядової газети Rzeczpospolita, її головний редактор Даріуш Фікус зумів переформатувати видання, залучити іноземних інвесторів та перетворити його на другу після Wyborczej найвпливовішу газету країни.

На президентських виборах 1990 року Gazeta Wyborcza підтримала Тадеуша Мазовецького, Rzeczpospolita — Леха Валенсу. А за два роки розкол у медіа поглибився ще дужче. На тлі скандалу, спричиненого розкриттям списків таємних агентів комуністичних спецслужб, президент Валенса відправив у відставку уряд Яна Ольшевського. Тепер уже Wyborcza стала на бік Валенси, а Rzeczpospolita захищала прем’єра. Визначальними в цій ситуації були не особистості, а ставлення до люстрації, яку не надто схвалювала Wyborcza й палко заохочувала правоцентристська Rzeczpospolita. 1995 року Польщу очолив колишній діяч комуністичної партії Александр Квасневський, журналісти газети Rzeczpospolita, здавши номер, уночі друкували агітки проти новообраного президента, а вдень поширювали їх на мітингах. Міхнік, натомість, мав чудові стосунки з Квасневським.  

2002 року уряд Польщі планував обмежити можливості монополізувати інформаційне поле, заборонивши компаніям володіти водночас загальнонаціональною газетою та телеканалом. Видавець Gazety Wyborczej, медіахолдинг Agora, якраз планував купити канал Polsat, тому протистояв цій урядовій ініціативі. Відомий кінопродюсер Лев Ривін запропонував Адамові Міхніку заплатити 17 мільйонів доларів, аби залагодити справу. Міхнік записав цю розмову на диктофон, а за кілька місяців у Wyborczej вийшов матеріал Павела Смоленського «Закон за хабар, або Приходить Ривін до Міхніка», де був викладений зміст цієї розмови. Втім згодом Rzeczpospolita з’ясувала: не весь зміст. Частину сказаного Міхніком Смоленський приховав. Затримка публікації пояснювалась тим, що Міхнік не хотів, аби скандал зіпсув перспективи Польщі у переговорах про вступ до Євросоюзу. «Афера Ривіна» кинула тінь не лише на польську лівицю, яка була тоді при владі, а й  на видання та її редактора.

З кожними виборами дистанція між лівими і правими медіа в Польщі зростала. Коли держава вступила до НАТО та Євросоюзу, спільний порядок денний практично зник. Ліберальні та консервативні медіа включились у політичну боротьбу.

Якщо дистанція між лівими і правими зростала, то між медіа та політиками — навпаки. Праві політичні сили й медіа формують спільну групу інтересів. Громадські ж медіа Польщі (група телеканалів TVP, Polskie Radio, регіональні теле- і радіостанції) за часів правління «Права і Справедливості» фактично перетворились на державні. Все почалось із масових звільнень нелояльних журналістів і редакторів. Звільняли навіть тих, які працювали для закордонних іншомовних служб, зокрема українсько- та російськомовної.

Сьогодні порівняння польського громадського телебачення з кремлівськими телеканалами вже нікого не дивують: маніпуляції, які відбуваються в ефірі, витримані в найкращих традиціях російських пропагандистів. Польське громадське мовлення перетворилось на партійне.

Наприклад, тут часто без конкретних інформаційних приводів обговорюється тема біженців. Більшість матеріалів шаблонна: європейські еліти, що намагаються віддати Польщу на поталу нехристиянським чужинцям; ліберальна опозиція, яка на догоду німцям і французам хоче приймати біженців; ліберальні медіа, які фінансують іноземці і які відстоюють права біженців тощо. Вслід за цим, як правило, йде сюжет про те, як політики з «Права і Справедливості» борються з загрозою чужинської навали.

Відверта пропаганда впливає на рейтинги: 2017 року TVP втратив чверть аудиторії. Це найбільше падіння рейтингів в історії суспільного мовника. Разом із кількістю глядачів зменшується й виручка, проте громадські медіа не є бізнесом, тому боятись їм нема чого: поки вони виконують поставлені владою завдання, втрати від недоотриманої абонплати чи реклами перекриватимуться бюджетними дотаціями. У Раді національних медіа Польщі обговорюють виділення трьох мільярдів злотих (близько 20 мільярдів гривень) щороку починаючи з 2019-го.

Журналістика ідентичності

Хронічний розкол між лівими та правими — лише одна з причин теперішньої ситуації в польському медіапросторі.

У 90-х Польща прийняла некомуністичні медійні практики, попри поляризацію й сегментацію суспільства. Демократичні стандарти журналістики тут впроваджувались так само, як в Україні та інших посткомуністичних країнах: до Польщі приїжджали тренери та радники, засновувались неурядові організації, що фінансувались коштом закордонних інституцій.  У результаті медіа зберігали певний рівень внутрішнього плюралізму, а баланс думок, нейтральність, відокремлення фактів від коментарів та інші стандарти не піддавалися сумнівам.

Та зараз не лише в Польщі, а й в усьому західному світі співпричетна журналістика поступово бере верх у боротьбі з відстороненою. Непорушність ліберальних стандартів журналістики виявилось ілюзією. «Альтернативна», «суб’єктивна», «права» журналістика, яка раніше трактувалась як маргінальна, з перемогою Дональда Трампа на американських президентських виборах вийшла на перший план. Інтернет прискорив цей процес: друковані ЗМІ, радіо й телебачення, які кілька десятиліть тому користалися зі сакрального статусу й безмежної довіри аудиторії, опинились у царині змагання за «лайки», де рейтинг є головним мірилом успіху.

Ось і в Польщі праві медіа, що мають за кредо стовідсоткову суб’єктивність, стали нечувано популярними і впливовими. Своєрідним маніфестом ангажованої журналістики є текст «Декалог редактора» (українською читайте тут, який опублікував редактор і публіцист Павел Лісіцький. «Ідентичність це, мабуть, ключове слово для розуміння того, чим є, а швидше ким повинні бути сьогоднішні публіцисти. Більшість західних суспільств є спокійними лише на позір; через них фактично проходять фронти війни культур, війни захисників давньої традиції й прихильників дальшої емансипації. Останні володіють величезними фінансовими й політичними перевагами. Але цим перевагам не варто піддаватися. На ринку виграють ті медіа й ті публіцисти, які зможуть зробити висновки з війни культур і зможуть стати найважливішим голосом у формуванні середовищ», — йдеться у шостій «заповіді» декалогу. Цей пункт не лише визначає побудову національної ідентичності завданням польських медіа, він ще й трактує роботу в медіа як боротьбу проти спільного ворога. «Війна культур» не передбачає журналістських стандартів; ба, більше, стандарти вигадали ліволіберальні еліти, щоб зацементувати своє домінування. А отже, щоб перемогти ворога, потрібно забути про стандарти, взяти на озброєння суб’єктивність та агресію.

Тож праві медіа Польщі поводяться так, наче справді ведуть війну проти медіа ліберальних (які вони ототожнюють із ліберальними елітами) та їхніх редакторів. Якщо в Україні медіа, крім профільних, практично не критикують своїх конкурентів і взагалі не пишуть про них, то в Польщі журналісти й редактори з протиборчих таборів регулярно присвячують викривальні матеріали одні одним.

Ось, до прикладу, як тижневик wSIECI зображав головного редактора тижневика Newsweek Томаша Ліса у 2013-му році. Нацистська форма й підпис: «майже як Геббельс». Закривавлені руки й розп’яття — натяк на критику католицької церкви, яку дозволяв собі Newsweek. А ось як правий тижневик Do Rzeczy зобразив фінансові проблеми холдингу Agora, видавця Gazety Wyborczej.

 

Траншеї з тілами  

Вранці 10 квітня 2010 року неподалік російського Смоленська розбився літак, на борту якого була більшість тогочасної політичної еліти Польщі включно з президентським подружжям Марією і Лехом Качинськими. Всі 96 пасажирів загинули.  

У Польщі ця звістка мала ефект вибуху ядерної бомби. В багатьох містах люди збирались на площах для спільної молитви. До президентського палацу несли квіти. Країна занурилась у дев’ятиденну жалобу, кульмінацією якої став похорон президентського подружжя.

Це, втім, був не кінець історії. Від початку лунали застереження, що розслідування катастрофи має бути якомога прозорішим, аби уникнути спекуляцій. Адже постала низка суперечливих питань. Чи був літак цивільним, чи військовим, а отже, хто відповідальний за організацію візиту? Чому обрали саме цей маленький аеропорт у Смоленську? Чи професійно поводились пілоти? До того ж, експертиза не ідентифікувала всіх жертв: частину поспіхом поховали не під своїми іменами, і згодом довелось проводити ексгумацію. Росія ж відмовилась віддавати польським слідчим уламки літака.

Загиблі були переважно публічними людьми, й катастрофа мала величезний емоційний ефект. Але й тут відбувся розкол. Умовно кажучи, якщо ти віриш, що те, що сталося — змова тогочасного прем’єр-міністра Дональда Туска з росіянами, то голосуєш за «Право і справедливість», сповідуєш націоцентричні погляди та читаєш праві медіа. Якщо вважаєш, що це була аварія через недбалість пілотів і не віриш у змови, то належиш до ліволіберального табору.

Всі ці роки гарячі суперечки в польських медіа про Смоленську трагедію не вщухають. А окремі політики й журналісти навмисно роздмухують емоції на цю тему. «Сьогодні журналістика повинна бути емоційно заангажована. Журналіст, як колись письменник, повинен вдало зчитувати найважливіші суспільні емоції, повинен вміти їх виражати і називати», велить п’ята «заповідь» «Декалогу редактора» — «Не бійся емоцій».

Люди, знайомі з братами Курськими, розповідають, що їхні стосунки ніколи не були добрими, але останніми роками стали геть напружені: брати практично не спілкуються. Позаторік, коли померла їхня мати, сенаторка Анна Курська, Ярослав і Яцек вимушено перетинались на пам’ятних заходах. Але потім звична напруга повернулась.

Ідеологічні опоненти у Польщі слухають одне одного лише в часи найскладніших викликів. І, здається, аби припинити боротися між собою та стати єдиним фронтом, польським медіа щоразу потрібна велика біда та спільний ворог.  

 

Також із цього циклу: Всі за Яна // В усьому винні мігранти 

Матеріал створено в рамках проекту Львівського медіафоруму «Підтримка сталого демократичного розвитку через виховання нової генерації журналістів». За підтримки Вишеградського фонду (Visegrad Fund)

The publication is created in terms of Lviv Media Forum project “Support a Sustainable Democratic Development Through Cultivating New Generation of Journalists”. Supported by Visegrad Fund

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.