«Не бійтеся пауз в ефірі».
Як підготуватись до ефіру на радіо так, щоб гість не відволікався, а слухачі не вимикали вашу програму? Чи доречним є мовчання? А якщо так, як найкраще його обіграти? Про які поширені помилки пам’ятати, щоб не повторювати їх у власних розмовах? Ділимося порадами продюсерки Радіо Культура, ведучої програми «Права людини понад усе» та журналістки Ірини Славінської.
Напередодні інтерв’ю
Підготовка до кожного ефіру завжди залежить від теми та формату. Моя програма виходить наживо на Радіо Культура та Українському радіо раз на тиждень, і щотижня я готуюся по-різному — на це впливає гість, тема, новинний привід. Наприклад, якщо я обговорюю з експертами свіжі новини щодо певної теми, слід ретельно вивчити всі оновлення новин і різні точки зору щодо них. Хоча іноді замість новин при підготовці до розмови корисніше прочитати декілька книжок. Наприклад, наприкінці минулого року я розмовляла зі Станіславом Асєєвим, приводом став вихід його книжки «Світлий шлях». Підготовка до інтерв’ю зайняла в мене кілька тижнів: я прочитала новинку та освіжила в пам’яті текст його попередньої книжки «В ізоляції». Мій блокнот був списаний цитатами, з яких пізніше я склала план розмови, а потім — сформулювала список запитань.
Ірина Славінська. Авторка фото Ольга Закревська
Чи варто з набуттям досвіду дозволяти собі нехтувати підготовкою? Точні ні. Недбалість неможливо приховати. У тому, як ви формулюєте запитання, як апелюєте до контексту, завжди відчутно, чи ви «плаваєте» в темі. До цього аудиторія чутлива. В Українського радіо дуже уважні слухачі, тому отримати від них фідбек можна досить швидко — часто просто в прямому ефірі. Тому готуватися треба так, аби не було соромно перед своїми слухачами.
На користь ретельної підготовки наведу ще один аргумент — з часом ви самі стаєте експертом у певній темі. Наприклад, сьогодні я можу в базових темах чутливої до правозахисту журналістики щось порадити колегам. І я дуже ціную, коли вони звертаються по пораду. І остання причина добре та ретельно готуватися до ефірів — це допомагає економити час у майбутньому. Наприклад, якщо ви один раз уважно прочитаєте текст Стамбульської конвенції, то впевнено орієнтуватиметеся в її змісті… і зможете скоротити час підготовки до розмов про домашнє насильство.
Створення структури інтерв’ю важливіше за довгий перелік готових уже сформульованих запитань. Як на мене, кожна розмова потребує структури. Сценаристи кіно, створюючи образи, говорять про так звану «арку героя» — історію про зміни, які з ним відбулися. В інтерв’ю на радіо так само важливо провести співрозмовника певним шляхом — створити свою «арку». Наприклад, це може бути три акти: що сталось, які наслідки, як подібні ситуації регулюються в світі. Так, до кожного з цих блоків можна прописати запитання. Водночас наявність структури дозволить швидко прийняти рішення та зімпровізувати, якщо розмова змінить русло чи забракне часу до кінця ефіру. Я це жартома порівнюю з ракетою — зайві модулі можна відкинути вже в польоті. Та особливий пілотаж — провести розмову так, аби в ній була інтрига й щось детективне… аби в слухачів склалося враження, що вони щось дослідили разом із вами та відкрили для себе щось нове.
Називання. Часто колеги в мене запитують, як називати гостей — чи вживати фемінітиви, як говорити про представників і представниць різних національних громад і спільнот. Є золоте правило: ні слова про нас без нас. Тому для мене важливо, як людина сама себе називає. Водночас для балансування та самоперевірки я використовую знання, отримані на профільних тренінгах, у прочитаних книжках, а також кейси, розглянуті Комісією журналістської етики, Інститутом масової інформації, Детектором медіа та іншими профільними інституціями.
На практиці це означає, що я, до прикладу, вільно використовую фемінітиви — і не перепитую про них завчасно. За весь час тільки один раз у прямому ефірі гостя попросила її так не називати — і то я думаю, що це був радше інструмент для відволікання мене як ведучої.
У прямому ефірі
Спрямовуйте гостей. У якісь надзвичайні ситуації мені доводиться потрапляти рідко. Та їх і не повинно виникати, якщо до ефіру ви справді обговорили тему розмови. Якщо ж раптом гості кудись не туди попливли — поверніть їх до теми ефіру наступним запитанням. Так, у таких випадках можна й треба перебити, аби в ефірі не було каші. Наприклад, мій елегантний спосіб — дочекатися короткої паузи та вставити в неї щось типу «Це дуже цікава тема, гідна окремого ефіру, та пропоную наразі повернутися до розмови про…» і далі поставити вже нормальне запитання.
Інколи самі ведучі збиваються, особливо якщо тема дуже зачіпає особисті почуття чи цінності. Тому я рекомендую і початківцям, і практикам брати в ефір опорні, завчасно підготовлені тексти. Це можуть бути важливі цитати, дати, назви, посади, імена, які мають бути перед очима. Якщо станеться щось несподіване, за ці якірці можна буде зачепитись. Також в усіх незрозумілих ситуаціях я раджу повторювати стандартне оголошення про назву радіостанції, передачі, ваше ім’я, ім’я гостя, тему розмови. Такі фрази зазвичай вимовляються доволі автоматично, не потребують додаткових зусиль, не завантажують оперативну пам’ять, тому дають додаткові секунди для обдумування наступних кроків.
Не бійтеся пауз в ефірі. Пауза — дієвий інструмент, адже створює простір, що привертає увагу слухача. Наприклад, я знаю, що в розмові про Небесну Сотню чи війну на сході України співрозмовникам говорити нелегко; я знаю, що виникатимуть моменти, коли людині треба перевести подих чи витерти сльози. І інколи треба дати можливість витримати цю паузу, не намагатися заповнити її потоком своїх слів. Я не пропоную стимулювати радіотишу, але зайва секунда паузи, поки співрозмовник збирається з думками, дозволяє відчути емоційний стан краще за сто тисяч ваших слів і підводок.
З іншого боку, пауза є способом оживити ефір. На радіо в нас є тільки звук, голос. Ви не можете показати, як поводиться гість. Тому я не марную нагоди щось описати. Наприклад: «Поки наш гість шукає точну цифру у своїх паперах, хочу нагадати, що ви слухаєте таку програму. В ефірі…». Цей прийом дозволяє слухачеві краще відчути та навіть побачити, що відбувається в студії.
Пам’ятайте: озвучене в ефірі є відповідальністю ведучого. Викликом подекуди бувають дзвінки і повідомлення радіослухачів. Звичайно, якщо людина емоційно реагує та телефонує в ефір, це точно свідчить, що їй болить. До емоційних дзвінків слухачів я ставлюсь з великим ентузіазмом. Навіть до дзвінків від моїх хейтерів. Вони сваряться, але я знаю, що насправді дуже люблять мою передачу… бо слухають і не можуть відірватися, не можуть вимкнути.
Але якщо в ефірі прозвучала не зовсім коректна фраза, її обов’язково слід відкоментувати: пояснити, що це ненормально та що таких слів ми не вживаємо. В жодному разі не має скластися враження, що ви солідаризуєтеся з висловленою, наприклад, мовою ненависті. Зі студійним чатом, куди слухачі пишуть запитання, варто буде ще обережнішими: коли ми озвучуємо ці репліки, то озвучуємо їх своїм голосом, читаємо їх в ефірі. Тобто саме ми несемо за них відповідальність. В моїй особистій практиці, якщо запитання в чаті доречне, але некоректно поставлене, то я можу його поставити, але переформулювавши.
Поширені помилки ведучих
Журналісти в ефірі часто припускаються вже типових помилок. На кілька з них я б хотіла звернути увагу, адже у підготовці до розмови їх можна позбутися.
- Наголоси. Напередодні ефіру прочитайте вголос підготовлені тексти; там, де невпевнені, проставте наголоси. Загляньте до словника та перевірте навіть ті слова, в яких відчуваєте впевненість, — інколи можна відкрити дуже несподівані для себе речі. Така ж історія — з інтонацією та смисловими наголосами.
- Паузи. Часом вони зайві, а часом журналіст городить паркан швидкого мовлення. Щоб позбутися цього, працюйте з інтонацією. Почитайте вголос свій текст перед ефіром, прислухайтеся до себе. Якщо дуже складно готуватися — спробуйте себе записати на диктофон і послухати.
- Вимова звуків. Коли я почала працювати з аудіожанром, в одному з перших фідбеків дізналася про свою проблему з вимовою окремих приголосних. Я пошукала скоромовки, потренувалась і виправила цей недолік. Треба розуміти, що вимова — це питання часу і вправ, цей скіл можна відпрацювати, потренуватися. Якщо не можете впоратися власноруч, знайдіть вчителя вимови і попрацюйте разом.
- Нагадування про контекст. Часто ведучі забувають, що на радіо немає титрів: слухачі не бачать лого з назвою медіа, імен ведучого і гостя, тут немає рядка зі стрічкою новин. Тому про всі ці речі треба нагадувати.
- Формулювання теми. У будь-якому ефірі, на мою думку, тему можна сформулювати одним реченням. З нього має бути чітко зрозуміло, про що плануєте говорити й чому саме з цим гостем.
- Дотримання фокусу розмови. У портретних інтерв’ю часто виникає проблема: ведучому хочеться поговорити про все. Але «про все» — це ні про що. Подумайте, виберіть та сформулюйте щось найбільш важливе.
- Уникайте зайвих звуків. Мені здається, що молоді ведучі можуть відчувати невпевненість: їм здається, що на кожну відповідь потрібно якось відреагувати. Так виникає «ага» чи «угу» після кожної репліки гостя. Можливо, це прояв бажання поставити якусь «крапку» після почутого. Є два варіанти, як із цим боротися. Після відповіді можна одразу ставити наступне запитання. Або ж коротко підсумуйте сказане гостем. Це підтвердить вашу уважність краще, ніж десятки «ага».
- Висловте трохи людського тепла. Бувають непрості ефіри, коли видно, як сильно схвильований гість. Підтримати його можна за допомогою фраз: «Мені теж складно згадувати ті дні», «У мене також сльози в очах від цих спогадів» тощо. На мою думку, такі слова — це як ядерна зброя, тому вживати їх варто у виняткових ситуаціях. Я про такі емоції, наприклад, можу сказати в ефірах на тему Євромайдану, розстрілів на Інститутській. Не думаю, що «важко говорити» має бути в кожному інтерв’ю.
Після ефіру
Немає значення, чи працюєте ви у невеликій локальній редакції, а чи у великому медіа. Усім нам потрібен редактор — хтось, хто висловить чесний фідбек: про гостя, тему, ракурс теми та її висвітлення. І це не працює без вашої готовності приймати такий відгук.
Крім такого фідбеку, працюйте із самоаналізом. Прослуховуйте свої ефіри. Адже це не самомилування, а нагода почути себе. Як це робити найкраще? Точно не слуханням запису фоном, паралельно сидячи у соцмережах. Оберіть зручний спосіб, щоб фіксувати почуте (блокнот, нотатки в телефоні, документ на комп’ютері), і уважно прослухайте себе. Зверніть увагу, де розмова провисала, де ви втратили фокус, де незадоволені своїм голосом. Подумайте зрештою, що зробити, аби зберегти увагу слухачів та не змусити їх відключатися.
Кілька ресурсів-рекомендацій
- Інтерв’ю Опри Вінфрі з Майклом Джексоном за 1993 рік, яке я завжди раджу переглянути учасникам своїх воркшопів — і теж обов’язково з олівцем і блокнотом. Розмова записана після 14 років мовчання виконавця у медіа. Простежте, як ведуча веде з ним розмову: від чуйного запитання про схвильованість до з’ясування непростої історії про пережите в дитинстві насильство. І все це не магія, а ретельна підготовка та пропрацювання інформації про свого героя.
- Книжка Вітольда Шабловського «Як нагодувати диктатора». Автор розповідає про п’ятьох найкривавіших диктаторів минулого століття через спогади їхніх кухарів. Так, це історія про друковану журналістику, але мене захопило, як автор працює із жанром та як оригінально подає цитати. Також цікавою є сюжетна лінія про роботу з фіксерами.
- Книжки та колонки Ігоря Померанцева — навіть не називатиму якісь окремі його праці. Про естетику й етику радіо ніхто краще ще не написав.
Головне зображення Nkululeko Jonas
