Говорити голосами свідків та змінювати звичні наративи.
Наша історія містить багато усе ще непроговорених травм. Ця непроговореність відстежується в традиціях та поглядах на речі довкола нас. Мабуть, саме тому для кращого розуміння самої себе я не лише звертаюсь до пам’яті власної та проговорюю свої травми, але і намагаюсь шукати відповіді в історії своєї країни. Розповідати про історичні події важливо і не менш важливо робити це якісно, чесно та відповідально. Авторка циклу статей про Голодомор на Ukraїner Валерія Діденко та автор історичних матеріалів на Радіо Свобода — Дмитро Джулай поділилися своїм досвідом і розповіли, навіщо нам матеріали про трагічні історичні події.
Де знаходити теми
Дмитро Джулай розповідає, що сучасний споживач частіше читає про конкретну подію саме під дату. Відповідно у редакції зважають на дати і готують матеріали до них.
Бажання знайти щось несказане у події, про яку, начебто, уже все сказали, теж може наштовхнути на важливу тему. Тож варто шукати щось нове про подію і від цього нового відштовхуватись.
Журналіст радить спілкуватися з науковцями та дослідниками, стежити за ними у соціальних мережах, читати історичну літературу та матеріали колег.
«Теми часто приходять самі, адже виходять одна з одної. Наприклад, я робив матеріал про Стефана Таранущенка та Павла Жолтовського, які ходили Україною та фотографували будівлі, які згодом знищили комуністи або нацисти. Цей матеріал я знайшов, коли шукав фотографії свого рідного міста Золотоноша», — каже Дмитро.
Переповідати через призму людських історій
Валерія Діденко коментує: «У таких матеріалах важливо мати людську історію, через призму якої можна бачити жахи Голодомору, це має бути сторителінг загорнутий у історичний фактаж. Інакше читач не зможе на повну відчути історію».
За словами Дмитра Джулая, потрібно говорити про мікроісторії — це важливіше і дієвіше, ніж творити величезні загальні полотна. Наприклад, про Чорнобиль з’являється дуже багато текстів і, аби не повторюватися, доводиться шукати щось нове. На Радіо Свобода вийшов матеріал про трагедію людей, які покинули свої доми. «Мені здається, що ці люди трошки забуті, хоча їхня трагедія просто величезна і показує трагедію всеукраїнських масштабів. Величезний пласт культури Чорнобильського Полісся просто зникнув, забувся», — розповідає Дмитро.
Тож варто намагатися глобальні події висвітлювати через долі людей і шукати в них якусь мікроісторію.
Також спілкуючись з героєм варто не забувати, що травма може бути непроговореною і досі боліти. Важливо розуміти, як брати інтерв’ю на чутливі теми, аби не нашкодити. Валерія Діденко починала із соціальної журналістики і часто працювала з нелегкими історіями. Журналістка розповідає: «Якщо у людини травма непропрацьована, то ви отримаєте лише короткі відповіді, відмашки. У такій ситуації важливо дати людині зрозуміти, що ви повністю відкриті до її досвіду і готові всотувати його максимально, незважаючи на те, скільки після інтерв’ю доведеться випити вина. Окрім класичної підготовки до інтерв’ю потрібно почитати схожі матеріали, якщо вони є, і поцікавитися, які тригери можуть виникнути під час розмови, якщо прикрити очі на те, що уся розмова — це тригер. Подумати, які речі можна спростити».
Робота з джерелами та залучення експертів
Під час роботи над циклом матеріалів про Голодомор у Ukraїner залучали істориків. Складнощів додавало те, що герої часто перестрибували між роками та говорили про певні події не пояснюючи контексту. Саме тому доводилося залучати експертну думку працівників Музею Голодомору, копатися в архівах, перевіряти роки, вишукувати інформацію про конкретні регіони. Валерія розповіла, що робота над текстом була схожа на величезний пазл, який потрібно було обережно складати.
Дмитро Джулай наголошує на важливості співпраці з науковцями, які досліджують складні теми минулого. Наприклад, з демографами. «Завдяки науковиці Наталії Левчук та її колегам в одному із матеріалів вдалося без упереджень на основі наукових фактів показати, що причини Голодомору були штучними. Нам вдалося адаптувати складну наукову мову і безліч цифр у зрозумілий для кожного матеріал», — коментує Дмитро.
Копати глибше і не боятись змінювати наратив
Дмитро Джулай розповідає, що дуже важливо шукати новий ракурс, щоб не повторювати вже завчені старі наративи:
«Якщо ми будемо користуватися штампами, якщо не будемо рефлексувати над минулим, то і далі будемо ходити по колу. Якщо б ми чесніше говорили про травматичні події, то були б сильнішими. Наше завдання як журналістів — чесно розповідати про історичні події, не згладжувати гострі кути, а говорити з розумом, не гіперболізувати, не роз’ятрювати рани, а постійно спиратися на факти».
Також Дмитро радить не боятися змінювати наратив, навіть якщо усі говорять, що «це було саме так». Для цього варто намагатися більше читати про тему, спілкуватися з очевидцями і на основі цього багажу працювати. Бажання копати глибше дозволило Дмитру створити важливий матеріал про те, чому закінчення Другої світової війни в Європі почали відзначати 8 травня, а в СРСР – 9 травня. На початку роботи над матеріалом історики та книги повторювали, що так сталося через різницю в часі. Через відсутність документів, які б це підтверджували Дмитро вирішив продовжити пошуки та звернувся до музею в Карлсхорсті, який знаходиться у будівлі, де підписувався другий акт капітуляції між Німеччиною і Радянським Союзом. У музеї надали документи, які доводили, що усе набагато глибше, аніж у різниці у часі. «Наш матеріал про те, що навіть в тій ситуації потрібна була якась показуха, ідеологічна спрямованість перемоги, яку Сталін не хотів ні з ким розділяти. Це дослідження і ця історія виникли саме з мого сумніву», — коментує Дмитро.
Потреба пояснювати
У текстах про історичні події важливо давати історичні довідки, аби читач розумів, про що говорить автор. «Важливо давати купу дисклеймерів і пояснень нібито очевидних речей, бо ви ніколи не знаєте, наскільки читач ознайомлений з темою. Необхідно пояснювати контекст і терміни. Також це допомагає іноземцям, адже тексти ми переклали англійською. Ми розуміли, що не тільки іноземці можуть не знати про Голодомор, про нього можуть не знати і деякі українці», — розповідає Валерія Діденко.
Навіщо про це писати
Розуміння цілі у історичних текстах надзвичайно важливе. Валерія розповідає: «Потрібно визначити навіщо ви пишете текст і які сенси закладаєте у історію. Писати про Голодомор просто для інформування і писати, маючи провідну ідею, що “СРСР зробив геноцид в Україні навмисно”, — це зовсім різні речі. Ідея має зчитуватися, інакше для чого ми взагалі ворушимо ці теми».
Журналістка коментує: «Колективна травма — це складна річ для суспільства, яка впливає на те, як ми виховуємо своїх дітей, як ми поводимося самі, які норми і традиції, які звички з’являються у спілкуванні. Для чого потрібно писати про це? Щоб дати людям можливість переосмислити, пережити травму і пропрацювати її. Якщо говорити на прикладі нашої війни, то ми як журналісти не можемо її оминати. Кількість історій не може фізично допомогти солдатам, але вона може допомогти створити суспільство, в яке вони повернуться і не будуть відчувати себе чужими. Історії про Голодомор не можуть повернути тих, хто загинули від голоду. Однак вони допомагають зрозуміти, що це був злочин проти людства, що досі є непокарані винуватці і їхні правонаступники, які роблять історію циклічною».
Головне зображення Evie S.
