Чому видання Reporters. вирішило створити посібник із написання художніх репортажів і що корисного в ньому можна знайти.

Цього тижня команда єдиного в Україні репортажного видання Reporters. опублікувала онлайн-посібник, у якому зібрала щонайменше 25 порад і трохи більше практичних історій від досвідчених репортерів — усе про те, як писати художні репортажі. Ми попросили головну редакторку Reporters. та упорядницю посібника Марічку Паплаускайте розповісти про те, чому редакція взялася за його укладання, і що корисного в ньому можуть знайти журналісти, які планують чи вже працюють у жанрі літературного репортажу.

Трошки спойлерів

«Ніколи не знаю, де знайду наступну тему, тому, про всяк випадок, ніколи не  ̶х̶о̶д̶ж̶у̶ ̶в̶ ̶н̶а̶в̶у̶ш̶н̶и̶к̶а̶х̶ ̶п̶о̶ ̶в̶у̶л̶и̶ц̶і̶ втрачаю пильності і прислухаюся / придивляюся до того, що відбувається навколо. У черзі в супермаркеті я слухаю, що переповідають касирки, на святковому застіллі — що хвилює моїх родичів, у тролейбусі — через що конфліктують пасажири. Це не означає, що всі ці побутові ситуації обов’язково переростуть у теми для репортажів, але це дозволяє вловлювати нерв реальності, знаходити інформаційні приводи, які хвилюють людей. Якщо ж нічого цього не вдасться, то все одно ніколи не зайве тренувати спостережливість і вловлювати деталі. 

Якось я почула в автобусі пісню, яка за стилістикою нагадувала радянські пісні про «Велику Вітчизняну», але коли вслухалася в слова, то зрозуміла, що йдеться про загиблих в Іловайському котлі. Так вирішила написати про формування сучасного українського воєнного фольклору та про те, чому він усе ще вписується в радянські канони. Теми можуть прийти звідусіль», — розповідає репортерка Ярослава Тимощук.

«Віднедавна теми, над якими працюю, стосуються минулого й не завжди приємного. Спілкуватися потрібно з різними людьми, які в тому минулому вчиняли також по-різному. Зазвичай я з порога кажу, що мені важливо зрозуміти, як усе відбувалося в той чи інший час, і я знаю, що саме ви можете мені допомогти. Кажу це щиро. Досі мене це не підводило. Хоча б на десять хвилин, але мене погоджувалися впустити в дім. Але для певності часом я просовую одну ногу у двері, аби точно мати можливість договорити й переконати людину, що я не зі злими намірами :)», — додає від себе її колега Віра Курико.

«Найгірший різновид самоцензури — це дії, продиктовані страхом нашкодити героям. У більшості випадків це просто малодушність автора і його неготовність нести відповідальність за ту картинку, яку він малює. Результат — гірша, бідніша і не цілком правдива картинка, з якої вирізані важливі деталі. При цьому насправді герої, незадоволені тим, якими вони постали у вашому матеріалі, все одно будуть завжди», — нагадує редактор Отар Довженко.

«Якось я боявся, що під час погодження тексту герой попросить прибрати матюки з прямої мови, а він, навпаки, хотів їх додати», — жартома про серйозне говорить Дмитро Фіонік.

Більше порад та історій з практики ми зібрали у посібнику, над яким наша команда поміж іншим працювала останні півроку. 

Чому ми взагалі займаємося репортажами

«Кому потрібні ваші довгі тексти? Сучасна людина й новин на три абзаци не має часу переглянути — споживає самі заголовки, а ви тут зі своїми репортажами на 10-20 тисяч знаків. Заради чого витрачаєте купу ресурсів і працюєте над одним матеріалом тижнями, зрештою отримуючи кількасот прочитань? Ще й в літературу бавитесь. Не смішіть! Краще займіться чимось клікабельнішим!» 

Це не слова критиків зі сторони, а тихий голос власних сумнівів, який інколи — вкрай рідко — дає себе почути. Але, на щастя, читацькі відгуки й успіх окремих наших репортажних спецпроєктів переконують: усе, що робимо, не дарма. Протягом трьох років ми створювали репортажі на сторінках онлайн-журналу The Ukrainians, а в березні 2019-го змогли вивести їх у окреме репортажне медіа Reporters. Ми не женемося за мільйонними переглядами (хоч вони й не завадили б) і не хочемо бути інформаційним фаст-фудом, натомість орієнтуємося на формат Slow Media, де визначальними є повага до читача, висока якість контенту та вдумливе його споживання. 

Ми віримо у довгі тексти. Власне, найбільше віримо у репортажі. Цей жанр, що балансує на межі журналістики та літератури, дозволяє не просто передавати інформацію, а досліджувати людину як таку і світ, у якому ми всі живемо. 

Наш внутрішньоредакційний слоган звучить так: «Репортаж і крапка» — ми не хочемо розфокусовуватися на інші жанри. А наш досвід і досвід колег доводить — великі тексти таки читаються. Щоправда, лише тоді, коли написані вони добре: коли історії героїв тексту глибоко пережиті й ґрунтовно опрацьовані автором та редактором. 

З чого почався посібник і чому ми вирішили, що він потрібен 

Власне, почалося все з поганих текстів — за роки роботи до нашої редакційної пошти потрапляло безліч матеріалів, які претендували на те, аби називатися репортажами, але насправді ними не були. Серед українських журналістів останніми роками з’являється все більший інтерес до репортажу, але не так багато журналістів справді розуміють цей жанр і вміють з ним працювати. Нам хотілося це виправити. Як команда, яка вболіває за розвиток літературного репортажу і прагне, аби Reporters. став платформою, довкола якої гуртувалися б як читачі й читачки, так і автори й авторки, — вирішили, що повинні ділитися напрацьованим досвідом. 

Минулого року ми провели дві Школи репортажу і протягом року працювали з 10-ма стажерами з числа молодих репортерів. Цьогоріч в межах проєкту Reporter’s Talk організували десяток зустрічей із досвідченими репортерами для журналістів у регіонах. Тепер же вирішили зібрати професійні міркування та практичні рекомендації від тих, хто вже не перший рік пише репортажі, в онлайн-посібнику.

Пригадую, коли я сама лише вчилася писати великі історії, мені не вистачало чогось подібного — в мережі чи у друці можна знайти навчальні книжки з репортажу, але вони або застарілі, або видані за кордоном, тому відповідно не враховують українських медійних контекстів. 

На який досвід ми спиралися, пишучи посібник

Посібник структуровано за логікою практичного курсу із репортажу, який я протягом трьох років викладаю у Школі журналістики Українського католицького університету, а більшість прикладів узяті зі щоденної редакційної практики, нашої та колег.

Відколи наша команда взялася за репортажі, ми встигли згуртувати довкола себе репортерів та репортерок, які так само люблять цей жанр. Тож тепер ми попросили декого із них поділися власним професійним досвідом. У посібнику зібрані поради, міркування, історії про роботу «у полі» і над текстами від 14 українських журналістів та журналісток. Серед них, наприклад, репортерки Світлана Ославська, Ярослава Тимощук, Олена Струк, репортер та редактор Дмитро Фіонік, репортер та письменник Олег Криштопа, редактор Отар Довженко та інші.

Що цікавого у ньому можна знайти

Ми намагалися зробити цей посібник цікавим і для тих, хто вже має певний досвід у репортерстві, і для тих, хто лише планує спробувати написати свій перший репортаж. Тому й формували зміст, зачіпаючи усі етапи роботи: від пошуку теми й героїв, до роботи «в полі», опрацювання зібраної інформації та роботи безпосередньо над текстом. Говоримо також про редагування, проблему узгодження тексту з героями і питання гонорарів. А наостанок радимо хорошу репортажну літературу. 

Чому порад усього 25

У посібнику справді виділено 25 цілком конкретних порад. Скажімо, рекомендація не шкодувати власного часу, занурюючись у життя героїв, чи бути режисерами свого тексту і, працючи над композицією, думати кінематографічно. Або як от настанова від Дмитра Фіоніка: «Не бійтеся говорити чи питати дурниці. Любіть людей. Не довіряйте їм».

Хоча насправді практичних рекомендацій у посібнику значно більше. Там також є цікаві історії з життя репортерів, а в одній із глав навіть зібрані спогади про те, як під час роботи над репортажем все пішло не так, як гадалося. Звідси й порада #12 — завжди мати план «Б».

Ми цілком свідомо публікуємо посібник, у який вклали чимало ресурсів, в онлайні. Хочемо, аби він завжди лишався доступним і став корисним якомога більшій кількості журналістів, які працюють у жанрі репортажу. Сподіваємося, що чим далі, тим більше в українському медіасередовищі зявлятиметься хороших репортажів. Вболіваємо за це, адже як влучно визначила наша колега Світлана Ославська: «хороший репортаж допомагає побачити іншу людину. Але також — побачити і зрозуміти світ».

 

Обкладинка Анастасії Струк

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.