Як бути іноземним кореспондентом у недемократичній країні.
У 2016-му році в українському перекладі вийшла книжка журналіста Дейвіда Саттера «Менше знаєш, краще спиш. Шлях Росії до терору та диктатури за Єльцина та Путіна». Автор присвятив її «пам’яті жертв облоги театру на Дубровці, душогубства у школі в Беслані та підривів житлових будинків у містах Росії». Ці жертви були цілком реальні, хоча й сталися у вигаданому світі. У цей світ Саттер уперше занурився на межі 1970-1980-х років, коли працював у Москві кореспондентом британської The Financail Times. Досить швидко зрозумів, що іноземним журналістам у Росії показують реальність, якої насправді немає, і прагнув побачити більше. Що йому у цьому допомогло, Дейвід розповів на зустрічі зі студентами Школи журналістики УКУ.
Із Чикаго до Москви
Коли я був юнаком і жив у Чикаго, у світі, здавалося, не було нічого важливішого за Радянський Союз. Ця країна була альтернативою до всього, що ми тоді знали. З одного боку, вона лякала атомними бомбами, а з іншого, цікавила: там обіцяли побудувати ідеальне суспільство, а наше, американське, таким не було. Тому ми запитували себе: невже це справді можливо, щоб якісь люди у, скажімо, Москві чи Києві жили в раю? Це виглядало неправдоподібно, але так говорили. Тому у старшій школі я обрав вивчати не німецьку, латинську, іспанську чи французьку, а російську мову.
В університеті я вивчав політичну філософію, а як випустився, влаштувався у газету Chicago Tribune. Працював уночі, пишучи кримінальну хроніку, а вдень займався тим, що дописував дипломну роботу. Вона стосувалася праць Ганни Арендт, теоретикині тоталітаризму. Одного разу мій науковий керівник організував мені зустріч зі своїм другом, лондонським редактором The Financial Times.
— Куди би ви хотіли поїхати кореспондентом? — запитав мене той.
Я отетерів: ми навіть не були знайомі і він ніколи не читав моїх журналістських текстів.
— Які іноземні мови знаєте?
— Російську, — сказав я, хоча це була не зовсім правда: я б її хотів знати.
— Значить, поїдете до Москви.
Так я став московським кореспондентом The Financial Times. Наймолодшим з усіх, які там працювали. Мені було 28 і росіяни називали мене «огурчик».
Мова і дружини
Інші кореспонденти були старші, але не обов’язково більш професійні. Багато з них не хотіли працювати у Москві і сприймали цю роботу як тимчасове заслання: зазвичай два-три роки. Його можна було перебути, повернутися додому і отримати підвищення. Москву вони називали «великою картоплиною», за аналогією до «великого яблука», як кличуть Нью-Йорк. Переважно мої колеги мали два недоліки: не знали або вкрай погано знали російську та були одружені. Не знаючи російської, вони покладалися на радянських працівників-супроводжувачів, яких приставляло КДБ. Кореспонденти жили в будинках, які надавало Управління обслуговування дипломатичного корпусу. В цю установу треба було звертатися з усіх на світі питань: щоб купити квитки, полагодити щось у помешканні, найняти машину. Там знали про життя журналістів усе, прослуховували і стежили за ними. Водії, прибиральниці та секретарі працювали на КДБ. Багатьом американцям ці умови були дискомфортні. До всього іншого, в магазинах не можна було нічого купити або ж доводилося стояти у довжелезних чергах. Навіть у спеціальних крамницях для дипломатів асортимент був смішний порівняно із тим, до чого ці люди звикли. Однак їхні дружини страждали удвічі більше: навіть якщо чоловікам було цікаво працювати у Москві і розібратися, що там до чого, дружини, як правило, хотіли забратися звідти якнайшвидше.
Тому я був у вигідному становищі: молодий, самотній і затятий щодо вивчення мови. Поки всі інші журналісти уникали уроків російської, я вирішив не пропускати їх за жодних обставин. Тричі на тиждень приходив до вчительки (яка, втім, теж була агенткою КДБ) і читав із нею «Майстра і Маргариту». Коли ми добулися до кінця книжки, я міг вільно використовувати російську в роботі. Так перестав бути цілковитим чужинцем.
Вигаданий світ
Більшість кореспондентів отримували інформацію своєю рідною мовою з російського державного інформаційного агентства «ТАСС». Якщо помічали в ній щось цікаве, телефонували дипломатам своїх держав у Росії (які теж сумнівно говорили російською) і просили їх про коментарі. Отож, репортерство ґрунтувалося на офіційній російській інформації, а насправді журналісти навіть не спілкувалися з людьми. Вони бачили цих людей на вулицях, але навіть не перетиналися з ними в транспорті, бо їздили на машинах. Тому для багатьох кореспондентів радянські люди залишалися абстракцією, а суспільство — загадкою.
Журналістів возили у спеціально підготовлені для візитів колгоспи. Колгоспники, включно із доярками, ставали професійними героями і міжнародними зірками, даючи інтерв’ю The New York Times і Le Monde. Те саме відбувалося на фабриках і в yсіх місцях, які спеціально демонстрували журналістам, щоб створити хибне враження. Тому без знання мови, відповідного бекґраунду та бажання розібратися в ситуації журналісти практично поринали у вигаданий світ Радянського Cоюзу.
Барское поведение
Мої пращури походили з України. Перед Першою світовою дідусь та бабуся емігрували до Штатів. Однак дехто із родичів лишився в Україні, в Чорнобилі. У 1979 році я поїхав туди, щоб довідатися більше про свою сім’ю. Проте місцева влада дізналася про мій приїзд і змуcила поїхати геть, ні з ким у Чорнобилі не поспілкувавшись. Після того про мене і цей випадок в одній із українських газет написали, що я поводився як хуліган і демонстрував «барское поведение». Під цим приводом мене намагалися вигнати з Радянського Союзу. Однак Штати і Британія оголосили, що депортують навзаєм радянських кореспондентів. Конфлікт ущух, ледь почавшись.
Копія документа надана директором Архіву Служби безпеки України Андрієм Когутом. В архівах можна знайти ще багато цікавого.
Тоді я зрозумів щось, про що тепер завжди кажу студентам-журналістам: історія завжди глибша, ніж подія. Події цікаві, але те, що лежить за ними, важливіше. Я почав подорожувати по цілому Союзу, слухати людські історії і писати книжку. На той момент я вже вільно міг проводити інтерв’ю і розуміти співрозмовників. Почав говорити з дисидентами. Хотів спілкуватися із жертвами примусового психіатричного лікування. Тому що в країні, де всім намагалися нав’язати вигадану реальність, саме вони були нормальними, але їх карали. Пізніше багато з цих людей стали героями моїх книжок. Саме цей досвід спілкування пересвідчив мене, що Союз не триватиме вічно: він був надто штучний, надто вигаданий і надто залежний від силування. До якоїсь міри всі ці характеристики притаманні і сучасній Росії.
1982-го я поїхав зі Союзу і наступні вісім років не міг отримати дозвіл на в’їзд. Наступного і поки що останнього разу мене депортували з Росії у 2013-му.
Про Росію
Росія — це криміналізована держава, яка працює в інтересах невеликої корумпованої правлячої верхівки, готової до будь-яких злочинів, аби залишатися при владі. Але все може змінитися незалежно від бажання еліт. Саме тому правляча верхівка так злякалася Революції гідності. І спробувала убезпечити своє суспільство від подібного сценарію, анексувавши Крим, розпочавши війну на Донбасі і роздмухавши у суспільстві істерію на тему українських фашистів. Усе це потрібно, аби спантеличити людей.
Американці сфокусовані на собі і не дуже добре бачать, що коїться в решті світу. А коли бачать, не завжди можуть повірити, що щось насправді відбувається. Наприклад, їм важко було повірити, що влада умисно підриватиме власних громадян у житлових будинках, як це сталося в Росії в 1999-му році. Американцям здається, що всі думають так само, як вони. А це велика помилка, коли йдеться про намагання зрозуміти росіян: бо ж в Америці все тримається на припущенні, що індивіди цінні самі по собі, а в Росії люди — це сировина, яку можна використовувати на потреби держави. І первинним є інтерес держави, а не добробут людини. У сучасній Росії більше свободи, ніж у Радянському союзі, але їх об’єднує неповага до особистості. Путін — це звичайний радянський чоловік, який засвоїв цю ідеологію і, за збігом обставин, став головою держави. Багато росіян на місці Путіна робили б те саме, що і він.
Головне зображення Anton Murygin
