Страх камери

Як порозумітися з героями зйомки. 

Американський фотограф Юджин Сміт провів 23 дні у містечку Креммлінг, штат Колорадо. Він знімав життя лікаря Ернеста Керіані – ходив з ним на виклики до пацієнтів, був у приймальному кабінеті, лабораторії та операційній, їздив на риболовлю та родео. У 1948 році серію світлин «Сільський лікар» опублікував журнал Life. Сьогодні щирі та емоційні кадри Юджина Сміта – це класика фотодокументалістики. Утім свого часу фотоісторія Юджина Сміта стала однієї з перших, коли фотограф максимально занурився у життя свого героя. Як переконати людину знятись у фотопроекті, скільки часу потрібно, щоб налагодити стосунки з героями фотоісторії та якої межі не повинен переходити документаліст розповідають українські фотографи та фотографки.

  «Магія зйомки»

Об’єктиви, запасні батареї, зарядка та карти пам’яті запаковані. До переліку можна ще додати штатив, невелику стійку, спалах, синхронізатор та розкладний октобос (додаткове джерело світла) – вкрай зрідка знадобляться у документальній фотографії, утім у тривале відрядження можна й прихопити. Технічний етап підготовки на цьому, мабуть, вичерпується. Залишається лише налаштуватись на зйомку та вийти з дому. Доречно подивитись уже опубліковані матеріали про героїв прийдешньої зйомки, за можливості поглянути на локації та вибрати час і місця з гарним освітленням.

«Для видання Creatives фотографувала дизайнера, який співпрацює із креативним хабом у Львові Lem Station. Мені було важливо зрозуміти, що це за локація, тож ходила навколо, думала, де краще сфотографувати героя, – розповідає фотографка та фото-редакторка Ukrainer Катя Акварельна. – Я переважно співпрацюю із медіа – Ukrainer, The Ukrainians та іншими, тож завжди намагаюсь дізнаватись про героїв зйомки. Думаю, які елементи побуту варто сфотографувати, щоб краще розкрити заняття людини». Фотограф та фото-редактор видання Reporters Данило Павлов каже, що інколи візуалізує собі збіг подій на майбутній зйомці – героїв, світло, локації. Утім зазначає, що захоплюватись не варто: «Коли щось піде не так, як уявляв, це може негативно вплинути на подальшу зйомку і майбутній результат». Данило жартує, що перед зйомкою варто виспатись, але це вдається не завжди.

Катя Акварельна. Ірина Викирчак — культурна менеджерка, поетеса та директорка фестивалю «Meridian Czernowitz». Знято для The Ukrainians. 

Фотожурналістка та документальна фотографка Іринка Громоцька наголошує, що журналісти можуть описати словами зовнішність людини, особливості її роботи та середовище життя, натомість фотографу потрібно усе це показати візуально. «Навіть не знаю, скільки часу витрачаю на підготовку. Просто думаю про майбутню зйомку, вирішую, який обрати фокус для теми і відповідно до цього підбираю собі техніку».

Іринка Громоцька. Героїня історії про переселенок, над якою вона працювала у Нідерландах, провідує свою внучку у лікарні.

Фотограф-документаліст Сергій Коровайний радить пошукати, що фотографували на схожу тематику колеги з інших країн: роздивитись референси (зображення, які митець вивчає перед роботою, щоб точніше передати деталі, отримати додаткову інформацію, ідеї) та надихнутись. Утім Сергій наголошує, що найчастіше доводиться розбиратись безпосередньо на місці. «Хоча і важливо знати, які кадри необхідно зробити для висвітлення теми, основна магія стається під час зйомки, – розповідає документальна фотографка Оксана Парафенюк. – Коли повністю занурююсь у процес фотографування, напівсвідомо відчуваю, що потрібно зняти. Для мене важлива спонтанність, варто приходити на зйомку “легкою”, відкритою до будь-чого: споглядати, слухати і терпляче чекати».

«Тінь батька Гамлета»

Від моменту знайомства з героями до першого кадру може пройти декілька хвилин або декілька днів. Звісно, тут не беремо до уваги репортажну фотозйомку з різних подій, де, як жартує фотожурналістка та документальна фотографка Аліна Смутко, «знайомство відбувається після того, як кадр зроблено». Аліна розповідає, що коли працює у парі з журналістом, який писатиме текст, спочатку вітається, запитує дозвіл на зйомку (зазвичай про фотографа попереджають заздалегідь, утім зайвий раз запитати не складно) і більше не бере участі у розмові – перетворюється на «тінь батька Гамлета» та фотографує. Проте тривалий документальний фотопроект потребує глибшого занурення у тему. «Для одного проекту, який знімала сама, між знайомством та першим кадром минало декілька годин, – розповідає Аліна Смутко. – По перше, тема була доволі чутлива і без попередньої розмови там не обійтись, а по друге, інтерв’ю – це частина проекту, тож не було сенсу кудись поспішати і одразу хапатися за камеру. Якщо знімаю когось довго, місяць або пів року, то щораз почуваю себе вільніше – ніхто мене вже не соромиться, та й не помічає. Просто розчиняюся у тому, що відбувається, і працюю!».

Аліна Смутко.  Антоніна тримає на руках пів річного онука. З проєкта про перинатальну втрату: жінка поділилася історією про вагітність, яка закінчилася передчасними пологами на 32-му тижні та смертю її новонародженої доньки. Бодай якісь дані про дитину (стать та вагу) жінка дізналася лише за кілька місяців із отриманої медичної довідки. Опісля вона мала іще одну вагітність, яка теж закінчилася передчасними пологами: хлопчика вдалося врятувати. Робота над проєктом тривала у рамках навчання в Академії «Фотографіка».

Сергій Коровайний каже, що зазвичай одразу дістає фотокамеру, щоб люди розуміли його наміри. «Я починаю зйомку із якихось деталей, пейзажів, а потім потихеньку переходжу до героїв. Стараюсь, щоб це було максимально зручно людям, щоб вони звикли до мене з фотоапаратом, – ділиться досвідом Сергій. – Портрети намагаюсь робити наприкінці зйомки або через деякий час знайомства, коли вже є довіра, коли людина не нервує перед камерою і почуває себе комфортно».

Сергій Коровайний. Ветеранки АТО/ООС для ООН Жінки.

Дуже часто, але не обов’язково, результат залежить від того, скільки часу вдалось провести разом із героями зйомки. Данило Павлов каже, що для нього ідеальна історія – коли є змога фотографувати протягом декількох днів, коли виникає довіра та взаєморозуміння. «Якщо знаю, що фотографуватиму дітей, або ж планую розпочати знайомство з дому героя, часто беру з собою гостинці – «кіндери», солодощі, печиво. Якщо герої живуть далеко від міста, то чому б не запитати, що їм потрібно привезти. Це не підкуп, а просто нормальне людяне ставлення».

 Данило Павлов. З містечка переселенців у Харкові. 

Сергій Коровайний розповідає, що спокійно та акцентовано можна фотографувати, коли у запасі є декілька днів. Наприклад, коли він знімав для видання Радіо Свобода волонтерів-дантистів «ТриЗуб» у селі Карлівка, зовсім не спішив: «Я спілкувався, знайомився, спеціально не починав одразу знімати, щоб до мене звикли, щоб виник контакт та довіра, і щоб я зрозумів, які саме кадри хочу тут зробити». Однак у тому ж відрядженні Сергій із колегою-журналістом приїхав лише на декілька годин до шахтаря, який сам виховує п’ятьох дітей. «Там я почав знімати досить швидко і, звісно, зйомка не була настільки змістовною, як перша. Проте такі умови роботи».

Оксана Парафенюк говорить, що фотографу, як і хорошому психологу, варто відчувати ситуацію, людей та їхній настрій. Коли Оксана знімала документальний проект «Голбол: поле зору», який розповідає про дітей та жінок, які займаються голболом в Україні, то щовечора просто проводила час із спортсменками. Голбол – це командний спорт для людей із порушенням зору та незрячих людей, створений у 1946 році для реабілітації ветеранів, які втратили зір під час Другої світової війни.

Фотографія Оксани Парфенюк. Олександр Ходаківський, 15 років, стоїть в позиції готовим до прийому м’яча під час тренувань з голболу в спортивному залі заводу Українського товариства сліпих в Коростені, Житомирської області, 9 березня 2017 року. У голболі команда з трьох гравців грає в повністю затемнюючих масках та повинна закинути м’яч (спеціальний м’яч з вбудованим дзвоником) у ворота суперника.

«Завжди намагаюсь розговорити героя, щоб він бачив, що я відкрита, що зі мною можна поговорити про багато різних речей. Якщо розмова вже йде легко, розумію, що людина до мене звикла і я можу її сфотографувати, – розповідає Катя Акварельна. – Нещодавно знімала Ростислава Коцюру, засновника організації «Тарілка», яка забезпечує їжею безпритульних людей. Мені було легко налагодити з ним контакт, оскільки знала про нього перед зйомкою. Якщо зовсім не знаю героя, тоді ми шукаємо спільних знайомих чи проекти, у яких брали участь. Медіа з якими працюю – це велика бульбашка про людей, які створюють щось ціннісне в Україні, тож з ними завжди є про що поговорити».

Катя Акварельна. Літня жінка відпочиває, ховаючись від дощу під парасолькою, сидячи на зрубі на території Буцького каньйону на Черкащині. Знято в експедиції Наддніпрянщиною з Ukraїner.

Данило Павлов розповідає, що іноді не варто зволікати зі зніманням: «Ми у парі з журналістом працювали над історією про людину, яка наглядає за маяком у Бердянську. Познайомились, почали розмову і чоловік мав намір показати нам, як усе влаштовано на маяку. Проте я вирішив зробити ці кадри пізніше, при заході сонця. Пішов знімати маяк у різних ракурсах з моря. Коли повернувся за декілька годин, хтось із керівництва подзвонив і заборонив фотографувати на маяку. На тій зйомці я вже більше ні про що не думав, лиш картав себе за те, що не зробив фото раніше».

 Данило Павлов. Наглядач маяка. 

«Допомогти або фотографувати»

Не завжди люди погоджуються стати героями фотоісторій, або ж просто відмовляються фотографуватись з різних причин. «Я не наполягаю, коли люди відмовляються робити те, чого вони не хочуть. Розумію, що прийшла в їхнє життя, що я стороння людина, яка намагається стати близькою. Розумію, що це може статися тільки за їхньої згоди, – пояснює Іринка Громоцька. – Навіть якщо люди попередньо погодились, а потім передумали, очевидно, що я повинна поважати їхнє бажання чи небажання. Якщо хтось не хоче фотографуватися, я переважно пропоную познімати так, щоб не було видно обличчя. Познімати деталі, силуети, віддзеркалення, щоб присутність на фотографії була, але щоб людину неможливо було впізнати».

Фотографія Іринки Громоцької. Режисерка Жанна Озірна у Будинку Кіно.

Коли люди відмовляються фотографуватися, Аліна Смутко каже «перепрошую, зрозуміла» і опускає камеру. Проте таке траплялось у неї раз чи двічі, під час вуличної, а не запланованої зйомки. «Один раз, який довго видобувала із пам’яті, герой просто не впізнав мене і колегу. Це було під час церковної служби, у парафії були складні часи і “світити” обличчями парафіян було вкрай небажано. Отець припинив зйомку. У перерві ми підійшли ближче, разом посміялися із ситуації та у другій частині служби усе склалося добре», – пригадує Аліна.

Катя Акварельна говорить, якщо люди не хочуть фотографуватися, то не зніматиме їх збоку або зі спини та пожертвує кадром. «Зараз у всіх є інтернет, люди можуть побачити фотографії, які просили не робити. Ситуація може вилитись у скандал, тож я не бачу сенсу фотографувати людину без її згоди».

«Якщо люди навідріз відмовляються фотографуватись, треба поважати їхнє право, – пояснює Сергій Коровайний. – Часто працюю з дуже чутливими темами війни, різних гуманітарних історій і, якщо людина щось робить інкогніто – це треба врахувати. Як правило, легше вмовити познімати людину під час діяльності, аніж зробити портрет».

Сергій Коровайний. Розмінування Донбасу силами Даньської групи з розмінування (DDG) для Радіо Свобода.

Данило Павлов пригадує, як фотографував у паліативному відділені лікарні: «У нас був дозвіл від медиків на зйомку, вони також попередили пацієнтів, та все одно мені було дуже важко піднімати камеру. Жінка з неоперабельною пухлиною в легенях відмовилась зніматись – боялась, що на фото у медіа її впізнає мама, якій вона, щоб не засмучувати, не розповідала про хворобу. Вона сиділа на ліжку напроти вікна і я запитав, чи можу просто сфотографувати її силует і тоді вона погодилась». Данило каже, що усе залежить від ситуації і якщо обирати між можливістю допомогти чи сфотографувати, то краще зробити перше. «Для мене прикладом є вчинок досвідченого фотографа Гліба Гаранича, який під час прайду у Харкові врятував життя підлітка, якого почали лупцювати».

 Данило Павлов. Фотографія з хоспісу.

Данило Павлов. Зйомка похорону шахтарів: «Випадок резонансний був дуже, хотілось передати те горе максимально, бо люди загинули не під землею а на поверхні від халатності керівництва що використовувало аварійну будівлю».

 «Люди, а не персонажі»

«Навряд “полізу” комусь об’єктивом в обличчя просто заради хорошого кадру. Завжди думаю, чи було б мені ок, якби зі мною хтось так вчинив, – розмірковує Аліна Смутко. – Було багато випадків, коли людину потрібно потримати за руку, замість тиснути на кнопку камери. Завжди робила перше. Мені важливо знати, що можу повернутися до героя/героїні у будь-який моменті і він/вона не плюне мені в обличчя після публікації». Аліна розповідає, що часто люди розуміють, що світлини потрібні, щоб їхня історія була почута. Якщо герої матеріалу просили не публікувати якусь із фотографій, то Аліна погоджувалась: «Намагаюся підходити із розумінням до таких прохань, адже людина довірилася мені, впустила із камерою у свій особистий простір».

Аліна Смутко. Племінники Ануш із містечка Шуша* (Шуші), що у невизнаній Нагірно-Карабаській республіці, граються у її будинку, травень 2016. Позаду на столі стоїть портрет їхнього батька, який близько місяця тому загинув у новій ескалації на карабасько-азербайджанській лінії зіткнення. Фото з проєкту про невизнані республіки, знятий для дипломної роботи під час навчання у Школі Журналістики та Медіакомунікацій УКУ.

Катя Акварельна говорить, що варто підійти до людини, пояснити, як і де ви використаєте фотографії, показати вже відзняті світлини: «У мене була ситуація, коли біля входу в парк сиділа жінка, очевидно прибиральниця. Вона відмовлялась фотографуватись. Я переконувала, казала, що вона гарно виглядає у кадрі. Я її сфотографувала та показала фото і вона погодилась на зйомку».

«Просто пояснюю, чому і для кого фотографую і даю можливість людям ще раз подумати, – каже Оксана Парафенюк. – Одного разу, коли знімали з подругою на Донбасі, один шахтар різко відмовився фотографуватись. Ми хотіли зробити його портрет у дворі будинку, а він подумав, що ми агітатори з якоїсь політичної партії. Після розмови, він змінив свою думку та погодився на фото. До речі, про наполегливість: коли фотографувала завод Мотор Січ для The Washington Post, мала дозвіл лише на музей та вивіску заводу. Дуже хотіла зняти робочий процес і мені вдалось переконати заступника директора. Звісно, усе залежить від теми, ситуації та людей». Оксана наголошує, що наявність фотокамери не дає якихось надзвичайних прав: «Навпаки, варто бути вдячними людям, які відкривають своє життя і дозволяють його фотографувати, та не переступати меж поваги та гідності».

Сергій Коровайний пригадує, що на початку карантину фотографував медперсонал Олександрівської лікарні у Києві: «Одна медсестра відмовилась зніматись – не хотіла, щоб сусіди дізнались про те, що вона працює із потенційно інфікованими людьми. Досить сумно, але така наша реальність. Проте там була її колєжанка, яка кокетувала, щоб її трішки повмовляли. Інколи такі правила гри». Також Сергій розповідає про зйомки на Світлодарській дузі для видання Радіо Свобода: «Історія про друзів, які разом служили і воювали. Один із них не хотів фотографуватись через недовіру до ЗМІ у принципі. Ми його вислухали, пояснили, що і для кого знімаємо, і він зрозумів, що ми не міфічні папараці. Зрештою він сфотографувався у окулярах та шапці, але це його бажання і право, яке треба поважати». Як і поважати право людини залишатись інкогніто: «У перші роки окупації знімав друзів та знайомих у рідному Харцизьку. Були такі, хто не хотіли показувати себе. Думаю, краще поступитись бажанням знімати і поважати своїх героїв, зайвий раз поспілкуватись. Тоді наступні світлини будуть щирими».

Сергій каже, що намагається не показувати людей у некомфортних ситуаціях. Наприклад, обід краще використати для спілкування. Часто люди не розуміють документальної фотографії, їм здається, що з них сміятимуться. «Зараз знімаю тривалий проект про екологічну ситуацію у Маріуполі. Люди зазвичай закриті. Але теплішають після того, як поясню, для чого хочу розповісти цю історію. Непорозуміння та відмови – це теж частина професії».

Сергій Коровайний. З проекту, який ще в роботі — про екологію та індустріальну складову Маріуполя.

Іринка Громоцька нікого не переконує фотографуватись, «тому що це, перш за все, люди, а не герої історій». Звісно, якщо люди відмовляються тільки через те, що вважають себе нефотогенічними, Іринка обговорює з ними ці моменти: «Обіцяю, що моє основне завдання – передати їхню історію та показати їх прекрасними у своїй людяності». Іринка каже, що, зрештою, у документальній фотографії не обов’язково показувати обличчя людини, щоб розповісти її історію. Інколи достатньо знаків та деталей.

 Фотографії надали герої

Головне зображення Каті Акварельної (власник ранчо «Скарбова гора» Остап Лунь грає з конем у полі. Знято в експедиції Галичиною з Ukraїner)