…та кілька порад для майбутніх конкурсантів і конкурсанток
True Story Award — міжнародний журналістський конкурс. У відборі 2020-2021 року взяли участь 1179 репортажів від журналістів та журналісток зі 101 країни.
До короткого списку номінації увійшло 120 текстів, два з яких — авторства українських журналісток.
У фінал премії потрапило 39 текстів, включно з репортажем «Своє.Рідне» Вікторії Дяченко, яка стала першою українською фіналісткою конкурсу.
Через пандемію номінацію перенесли на літо 2022 року. Саме влітку, 24-26 червня, відбудеться Міжнародний фестиваль Reportagen в Берні, під час якого журі обере три тексти-переможці. Імена переможців оголосять пізніше — в серпні 2022 року.
Як стати лауреаткою-фіналісткою престижного журналістського конкурсу — розповідає львів’янка, випускниця факультету журналістики ЛНУ імені Івана Франка, номінантка міжнародної премії True Story Award Вікторія Дяченко.
«Я не вмію гарно говорити, але вмію гарно описати»: про знайомство з репортажами
За словами Вікторії, з репортажем як жанром журналістики вона познайомилась на своїй першій роботі за фахом, одночасно навчаючись на першому курсі ЛНУ.
Тоді вона працювала в онлайн-медіа Studway, де отримала завдання відвідати старі міські бібліотеки й написати про пережитки минулого, що залишились у них.
Вікторія підготувала свій матеріал і зрозуміла, що найбільше її цікавлять саме репортажі.
Вікторія Дяченко. Фото з особистого архіву.
«Я не вмію гарно говорити, але вмію гарно описати. Хочу, аби ті матеріали, які я пишу, мали сенс, щоб від них тьохкало серце, щоб моя історія зачіпала кожного», — каже Вікторія Дяченко.
«Своє.Рідне» — ідея, назва та створення репортажу
Матеріал, який став фіналістом премії TSA та увійшов до трійки найкращих текстів Європи, розповідає родинну історію Вікторії — про її бабусь та дідусів з Галичини й Донбасу.
Перш ніж стати репортажем в Reporters, історії Вікторії про рідних бабусь були постами в Instagram. Це були розповіді про те, як жінки залежали від вибору рідних, як часто їхню долю вирішував хтось інший, як навіть при сильному бажанні піти вчитись вони ніколи цього не зробили.
Підписникам Вікторії подобались ці історії. Тому коли в університеті на курсі з фотожурналістики потрібно було підготувати проєкт, Вікторія вирішила розповісти саме родинну історію.
Ввечері того дня вона шукала старі фото. Знайшла світлину бабусі й пригадала слова, які так часто чула в дитинстві: «Ай, красіва! Губи красні, очі глибокі, просто нівєста!».
Вікторія пригадала бабусині розповіді про те, як сильно вона хотіла навчатись і те, яку надію вона покладає на неї, свою онуку. «Вітусику, я не учона, а ти — будеш», — ділиться спогадами репортерка.
Дівчина оцифрувала фото з родинного альбому і вирішила поїхати на дачу, де бувала в дитинстві, аби зробити серію знімків до та після. В дитинстві та дача в Соснівці на Львівщині видавалась Вікторії помаранчево-світанковою — через світанки, які вона дуже любила там зустрічати та яскравий колір будинку.
Нові власники перефарбували будинок в синій колір. Вікторія каже, що дуже засмутилась через такі зміни. Водій, який привіз її, не міг зрозуміти, чому вона плаче. Дівчина відповіла, мовляв, це ж своє, рідне. Так і з’явилась назва матеріалу, що згодом увійшов до фіналу міжнародної журналістської премії.
Проєкт в університеті Вікторія захистила на 100 балів. Винагородою для кращих проєктів мала стати публікація в провідних медіа Львова, в які викладач мав подати студентські роботи.
Проте Вікторія ризикнула зробити це сама й написала у видання, яке читає ще зі школи — в Reporters. Головна редакторка видання Марічка Паплаускайте схвалила матеріал і взяла його на публікацію.
Вікторія ділиться: «Добре слово багато важить. Коли в тебе вірить твій редактор, це змушує писати краще. Коли я не вірю в себе або думаю, що не вмію писати, то перечитую повідомлення від Марічки».
«Репортаж про єдність Галичини та Донбасу написала “западенка”, а ілюстрації до нього зробила дівчинка з Донецька. І саме такі, як я собі уявляла. Це ще одна особливість цієї історії», — додає Вікторія Дяченко.
Швейцарці таки додзвонились
Подати репортаж на конкурс запропонувала Марічка Паплаускайте. В редакції Reporters його переклали на англійську і Вікторія надіслала заявку на конкурс.
А пізніше трапилась кумедна історія: Вікторія майже тиждень не відповідала організаторам конкурсу. Вона ігнорувала їхні дзвінки, бо думала, що «це шахраї, які хочуть видурити всі гроші».
Вже після того, коли Вікторії зателефонували з редакції Reporters, вона врешті дізналась про те, що стала лауреаткою True Story Award.
Після того, коли Reporters опублікували про це новину, Вікторія опинилась в центрі уваги журналістів.
«Це був дуже цікавий досвід, адже я завжди була по той бік інтерв’ю, а тепер коментарі просили в мене. Я отримала багато вітань і підтримки. А ще зрозуміла, що щось таки можу», — ділиться Вікторія.
Вимоги до конкурсних матеріалів
Премія відкрита для письмових репортажів журналістів/-ток з усього світу.
Матеріали можна надсилати дванадцятьма мовами: арабською, китайською, англійською, французькою, німецькою, гінді, італійською, японською, перською, португальською, російською та іспанською.
Репортажі мають бути опубліковані в друкованому виданні чи інтернет-медіа.
Серед важливих елементів репортажу — детальне дослідження місця, ретельно перевірені факти та мовне багатство.
Не приймають повторно видані тексти, книги та рукописи. Також не можна подавати нариси, біографії та історичні реконструкції, але щось з цього може бути складовою номінованого репортажу.
Кваліфіковане журі з усього світу оцінює подані матеріали за наступними критеріями:
- Глибина дослідження (витрати часу, специфічні обставини в країні),
- Якість (майстерність, правдивість та витонченість розповіді)
- Актуальність (соціальний, політичний чи економічний впливи).
Поради для тих, хто планує подаватись на TSA
Для тих, хто хоче стати учасником конкурсу, Вікторія радить:
- Вірити в себе або знайти того, хто у вас повірить і не підводити їх (для неї такими людьми були редакторка, хрещена та хлопець);
- Не боятись ризикувати та заявити про себе;
- Працювати старанно;
- Постійно вчитись та прагнути розвитку, бо якщо зупинитись вдосконалювати своє письмо, то діла не буде;
- Берегти рідне і розповідати про це (є багато подібних історій і якщо вони не унікальні, то точно своєрідні);
- Завжди мати власну думку та позицію, а не бути лише «підставкою для мікрофона».
Наступна премія True Story Award знову прийматиме роботи за два роки: усі тексти, опубліковані в період з 1 вересня 2020 року по 31 серпня 2022 року, будуть прийнятними.
Матеріали можна подавати з 1 липня по 30 вересня 2022 року на офіційному сайті True Story Award.
Схожі матеріали:
Хороші журналісти
Спостережливий пасажир
Високі стандарти в епоху клікбейту
9 ресурсів з можливостями для журналістів
Головне зображення: Barna Kovács
