У чому подібність політичної журналістики до любові і які зміни відбулися у професії з появою інтернету.

Що спільного у журналістів і саперів, хто такі штрейкбрехери сучасної журналістики та як розуміти «Галактику інтернету» — про ці питання говорили Павло Казарін та Соня Кошкіна з нагоди вручення премії «Високі стандарти журналістики-2019». Конкурси згуртовують для знайомств, емоцій та ідей. Об’єднують для утвердження стандартів і зміцнення віри у журналістику. Євгенія Козловська розповіла MediaLab про вітчизняні.  

«Вітаємо, ви потрапили у список фіналістів конкурсу “Репортери надії в Україні”!» — саме з цього колись почалася одна моя подорож до Львова. І хоча тоді я не здобула приз, я отримала дещо більше: можливість поспілкуватися з колегами і підтвердження того, що мої матеріали подобаються не лише редактору.

Журналістські конкурси допомагають привернути увагу до питань та проблем, що на часі. Наприклад, у конкурсі «Честь професії» відзначали журналістів у номінації «Найкраще подання складної теми». Інколи вони дають можливість почати дискусію або ж залучити до неї ширше коло читачів. Крім цього, подібні події дозволяють познайомитись з колегами, які працюють в різних виданнях. А це уможливлює появу цікавих спільних проєктів, розширює базу контактів.

В якій би сфері ви не працювали, у штаті чи як фрилансер, завжди можна знайти конкурс, який дозволить довести, що ваша робота гідна уваги читачів та журі. Наприклад, премію PRESSZVANIE вручають за лідерство і професіоналізм у різних сферах: суспільство, економіка, культура, стиль життя. Премію ім. Олександра Кривенка «За поступ у журналістиці» отримують ті, хто «прагне творити щось нове та свіже, прагне вдосконалювати себе та світ». Журналісти, активісти та блогери, які проводять резонансні розслідування можуть отримати премію ім. Василя Сергієнка. А якщо ви пишете про територіальні громади та процеси децентралізації, можете ці матеріали подавати на конкурс «Реформування місцевого самоврядування та територіальної організації влади». Дослідження, що допомагають вирішити чи зрозуміти певні суспільні проблеми та стимулюють розвиток української медіасфери з минулого року відзначаються премією ім. Георгія Гонгадзе. За професійність та швидкий розвиток у журналістиці є змога отримати премію «Високі стандарти журналістики».

Під час нагородження переможців конкурсу «Високі стандарти журналістики-2019» Павло Казарін та Соня Кошкіна ділилися рефлексіями про зміни, які відбуваються з журналістикою та медіа.

Павло Казарін

Ось найцікавіші тези Павла Казаріна: 

  • Коли Гутенберг у кінці ХV ст. винайшов друкарський верстат, всі думали, що це просто черговий технічний винахід. Насправді цей винахід кардинально змінив правила гри та створив нову реальність та етику. Завдяки йому світ дізнався про релігійні війни, про протестантизм, про національні змагання…  Маршал Маклюен писав про це в книзі «Галактика Гутенберга». А зараз правила гри знову змінились: ми живемо в новій реальності інтернету. Усі думали, що це буде перемога над інституційною цензурою. Але замість державної цензури з’явилась цензура добровільна.
  • Наша професія зараз втратила монополію на посередництво. Раніше ми були посередниками між виробниками контенту і споживачами. Якщо хтось хотів висловити власну думку, він приходив в редакцію газети, радіостанції чи телеканалу. Він мав довести право своєї точки зору на існування, щоб отримати доступ до мікрофону. А потім народився інтернет — і можливість спілкуватись без посередників. Але інтернет змінив не лише це.
  • Інтернет дозволив фрікам об’єднуватись. Земля пласка, а NASA бреше, політ на місяць знімали в декораціях. В 80-ті роки прихильники такої думки вважали, що вони одні. Зараз спільнота «Пласкої Землі» нараховує сотні тисяч людей. І такі великі групи рано чи пізно створюють політичний запит, на який отримують політичну пропозицію. З огляду на це Дональд Трамп — теж результат існування «Галактики інтернету».
  • Класичні ЗМІ завжди виконували роль того, хто дає читачам опис реальності. Люди різних професій та статків отримували однаковий опис подій. Але зараз реальність людини, що читає блог Анатолія Шарія та реальність людини, що захоплюється Андрієм Полтавою кардинально відрізняються. Навіть якщо ці люди живуть на одному поверсі. А ми стали мінорітаріями. Працювати за стандартами — це не про великі гроші. Це не про тренди, не про популярність, не про сімнадцять машин в декларації. Насправді це означає бути в невеличкому підпіллі.
  • Зараз у людей перенасичення контентом. І конкуренція за увагу читача велика, тому «торгівля» емоціями дуже часто замінює якісний контент. Новина на кшталт «бабуся з’їла онука» приваблює значно більше уваги, ніж ґрунтовний аналітичний матеріал. В боротьбі за аудиторію в наших рядах з’являються штрейкбрехери, що торгують концентрованою емоцією. Такі тексти схожі на джанк-фуд. Цей жданк-контент продукують як випадкові гравці, так й інституційні. Мій улюблений приклад — Алек Джонс, конспіролог. Це його тези про те, що Мішель Обама — трансгендер, а у американців є зброя для контролю торнадо. Чому я так негативно до цього ставлюсь? Людина ж наче просто монетизувала конспірологію. Але саме його запрошували на усі російські шоу. Саме такі люди ламають правила гри, вони присвоюються собі право вважатись журналістами.
  • Дуже люблю, коли на подіях є панель про журналістську етику. Але свобода українського журналіста — це свобода найманця. Ми можемо обирати лише колір стягів. Ми, як Бром Чорноводний в Іграх Престолів, обираємо за кого битись: за Старків, Ланістерів чи Таргарієнів. Але що робити, якщо жодна візія майбутнього нам не близька? В цьому сенсі медіа, що продовжують працювати за правилами — це як армія порятунку, що підбирає людей після битв. І, можливо, інколи бути одинаками краще, ніж битись під стягами тих феодалів, в майбутнє яких ми не віримо.

Соня Кошкіна

Соня Кошкіна продовжила тему про виклики для українських медіа: 

  • У сімнадцять років я потрапила в парламент. В той час, коли я починала, усі мої молоді колеги хотіли писати про культуру, музику, соціалку, в крайньому разі — про економіку. Крім мене, ніхто не хотів писати про політику. І я зрозуміла, що політична журналістика (як і журналістика загалом) — це любов. А любов неможливо пояснити логічно. Вона або є, або її немає.
  • Мене часто запитують: як не розчаруватись у професії? У нашому колі тих, кому за тридцять, ця тема обговорюється досить часто. Я думаю, варто працювати, поки любите професію. Щойно розумієте, що піар вам ближче — варто йти. Це чесно. Юлія Мостова якось сказала, що журналіст — це розвідник. І найголовніше під час розвідки — не перейти на іншу сторону. Тому що ви зраджуєте не лише себе, ви зраджуєте професію і суспільство. Мені здається, потрібно ще доповнити: не «закохуйтесь» у політиків, не вірте їм, перевіряйте кожне слово. Якщо ви «закохалися» в когось — ідіть працювати в прес-службу. Ви не зможете бути ефективним журналістом.
  • Чи потрібно журналісту профільна освіта? Так, профільна підготовка важлива, але головне потрапити до гарного редактора на початку кар’єри. Бо журналістика — це прикладна сфера діяльності. Її вивчають «в полі», а не в аудиторіях.
  • Зараз будь-хто може йти вулицею, сфотографувати ДТП і швидко викласти фото у мережу — і ось він уже ньюзмейкер. Чи може він називатись журналістом чи блогером? Думаю, що ні. Спостереження і аналіз — це не синоніми. Журналіст має пояснювати суть події, а не просто її фіксувати. А ще він має відповідати за те, що написав. Інколи у нас, як у саперів, буває лише одна помилка. А от якийсь анонімний телеграм-канал може писати все, що завгодно. Зникнути він також може в будь-який момент, без жодної відповідальності.
  • Вміння аналізувати — це ознака цивілізованої людини. Так само, як звичка мити руки перед їжею чи не плювати в тарілку. Дуже «тішить», коли запитують: а ось правда, що Віктор Янукович-молодший не загинув і живе в Бразилії? А на питання про джерело інформації, кажуть, що прочитали у фейсбуку такий заголовок. Тому думаю, що уроки медіагігієни, хоча б на початковому рівні, потрібно проводити ще у школі.
  • Журналістика — це не балачки на камеру для ютуба. Ми маємо відповідати за свої слова і саме це відрізняє нас від блогерів та випадкових ньюзмейкерів.

На церемонії нагородження премії отримали Остап Яриш, журналіст «Голосу Америки» (у номінації «За швидкий та якісний розвиток у професії»), Кирило Безкоровайний, співзасновник «Куншт» (у номінації «За якісний регіональний або нішевий медійний проект») і Роман Кульчинський та Анатолій Бондаренко, керівники інтернет-видання «Тексти» (у номінації «За сталий, якісний медійний проект»).

Конкурси гуртують журналістів, що дотримуються стандартів професії та уникають поверховості у матеріалах. Професійний журналіст несе відповідальність за те, що він робить, бо на кону — його репутація та ім’я. Навіть попри те, що зараз епоха клікбейту. Соня Кошкіна підсумовує питання про виклики сучасності та професіоналізм: «Мене часто питали, що ж далі, як ми взагалі будемо працювати. Це було після оголошення результатів виборів у 2010, у 2014, у 2018. Моя відповідь така: політики приходять на п’ять років. А ми в професії на все життя».

Фотографії зі сторінки премії «Високі стандарти журналістики-2019»

Головне зображення Alex Perez

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.