Як говорити з людьми на чутливі теми і не вигоріти.
«Я мала витримати сто ударів ременем», «мені казали, що я втратила дитину, бо в мене занадто темне волосся на ногах», «мені говорили, що я хвора на голову, бо пішла на війну», «якщо будеш кричати — заберемо дитину, щоб у неї не було травми»… Ці та ще з пів сотні фраз я чула від жінок, яких інтерв’ювала у рамках проєкту «Women`s Talks».
У цих інтерв’ю жінки розповідали мені про те, що вони пережили: були ті, які втратили дитину, пройшли через акушерське насильство, боролися з онкологією та втратили ногу; були ті, які втікали з дому крізь вікно від чоловіка-тирана. Говорити на такі теми непросто. Питати людину, яка пережила насильство, за яких умов це сталося — дещо жорстоко. Це може ретравматизувати. До того ж відповідь може не просто шокувати вас, а навіть «вибити» з життя на кілька тижнів, як це було зі мною.
Цей текст не містить порад психолога чи психологині про те, як діяти, коли ви втомилися від інтерв’ю на чутливі теми. Не буде зауважень щодо того, що можна і не можна питати, адже тут все просто: ви обговорюєте межі розмови перед початком і дотримуєтесь визначених правил під час її проведення.
Жоден текст, сюжет чи подкаст не вартий того, щоби образити або змусити відповідати на небажане питання людину із вразливої групи. Однак пам’ятаємо: почуте може вас приголомшити. І ви можете не бути до цього готовими. Це нормально. Ми можемо готуватися до інтерв’ю годинами, але не можемо підготувати себе до того, що почуємо. І якщо ви дуже емпатуєте людям — задумайтеся, чи потрібні вам інтерв’ю, після яких не вдається заснути без спеціальних пігулок.
Цей текст — не інструкція для журналісток і журналістів. Він — моя рефлексія: я розповім, як я впродовж року інтерв’ювала жінок на публіці, аби розкрити їхній досвід.
Women`s Talks
На початку 2020 року я започаткувала у своєму місті – в Ужгороді – проєкт про жіночі досвіди — Women`s Talks. Його мета — показати, як в Україні живуть різні жінки, з якими проблемами, стереотипами та нерозумінням від суспільства вони щодня мають справу. Спершу я не задумувала цей проєкт як журналістський, однак в процесі його реалізації зрозуміла: розкрити досвід жінок мені допомагають саме журналістські навички.
Все відбувається так: я обираю тему, шукаю спікерок, які готові відверто говорити про свій досвід, розсилаю анонси. На Women`s Talks зазвичай збирається близько 20 осіб, які готові слухати й чути. Під час заходу кожній із героїнь я ставлю три запитання, все відбувається у форматі публічного інтерв’ю. Доводиться задавати й додаткові питання, аби розкрити історію жінки якомога повніше.
Основне моє правило як інтерв’юерки на Women`s Talks — екологічність. Крім того, що я ставлю запитання героїням, я ще й подаю їм хустинки у ті моменти, коли це потрібно. Тобто часто.
Під час цих інтерв’ю плачуть і респондентки, і аудиторія. Мій чоловік, який прийшов послухати історії жінок, що борються з раком, сказав, що більше не прийде на Women`s Talks: йому емоційно складно. І я його розумію.
Говорити тихо та спокійно
Ми вже прослухали вимушених переселенок; жінок, які пережили перинатальну втрату; тих, що боролися з онкологією; тих, які виховують дітей з інвалідністю; жінок, що пережили домашнє насильство.
Під час всіх інтерв’ю я стараюсь не показувати емоцій і контролювати голос. Він має бути рівним та спокійним, що б я не відчувала. Моє завдання в той момент — бути посередницею між героїнею та глядачами. Жінка має розуміти, що я на її боці, і буду готова стати на захист. Саме на довірі до мене як до інтерв’юерки базується вся розмова. І якщо довіра не виникає у перші 3 хвилини бесіди, далі буде важко. Так, таке теж було, і це нормально.
Що сказати у відповідь?
Найбільше мені запам’яталася бесіда з Еммою (так, я змінила ім’я, бо так — безпечніше). Вона кілька років страждала від насильства свого чоловіка. Все закінчилося, коли друзі витягали її з лікарні, де вона перебувала у вкрай важкому стані. Емма розповідала: «Одного разу він говорив, що битиме мене ременем й нанесе 100 ударів. Пообіцяв відпустити, якщо я їх витримаю. Однак я не змогла, знепритомніла. А коли опритомніла — на моїй голові не було волосся. Він обстриг його».
Від почутого мені стало страшно. Я не знала, що робити: дати хустинку, кричати від жаху, назвати того чоловіка клятим мудаком, обійняти її?.. Мої думки нагадували бджолиний рій. Рішення слід було приймати швидко, адже це інтерв’ю без диктофона, а перед нами сидять слухачі й слухачки. Мені видається, що у таких ситуаціях відповідальність за свої слова — подвійна. Я дала героїні серветку і сказала, що мені дуже прикро, що їй довелося все це пережити. Далі ми спробували трохи поговорити про інші сторони її історії. І раділи, що у неї зараз прекрасна зачіска.
Того вечора було ще чотири схожі розповіді від інших жінок. Щоразу я подавала героїням серветки. Прийшовши додому, я відчула шалену агресію і відчай. Мені хотілося кричати й гамселити кулаками об стіну. Подібно я почуваюсь майже після кожної зустрічі Women`s Talks.
Щоразу я ставлю собі питання: може, досить? А потім минає тиждень і думаю: ні, не досить. Бо після наших зустрічей я бачу у фейсбуці дописи цих жінок: вони розповідають, що Women`s Talks допоміг їм нарешті розповісти свою історію. І після цього їм стало легше.
Живі розповіді справді допомагають — і не лише героїням. На одній із зустрічей своїм досвідом ділились жінки, які хворіли на рак. Інші жінки, що також здолали рак і прийшли їх послухати, після зустрічі вирішили створити групу підтримки.
Такі історії відкривають людям очі: ми можемо знати про існування тієї чи іншої проблеми, однак не розуміти всієї її складності. Деякі проблеми можемо заперечувати, поки не зітнемось з ними особисто.
Коли ми чуємо історії реальних людей — починаємо емпатувати, адже бачимо людину і відчуваємо її емоції, а не просто читаємо сухі цифри у статистиці. Тому якщо ви маєте сили для інтерв’ю на чутливі теми — робіть їх. І розповідайте світу справжні життєві історії справжніх людей.
А щоб не вигоріти… Мені здається, важливо слухати себе. Можна дозволяти собі слабкість.
І якщо ведучій також потрібно хустинка — дати її собі. Аби потім легше засинати.
Головне зображення: Daiga Ellaby
