Тимур Олевський — російський журналіст, колишній працівник «Эхо Москвы» і телеканалу «Дождь». Зараз він працює у Празі над проектом «Настоящее Время», авторства Радіо Свобода. Нещодавно журналіст виступив із лекцією в Українському католицькому університеті, де розповів про почуття міри в професії та перспективи розвитку українських і російських медіа. До вашої уваги — найяскравіші думки з виступу Тимура Олевського.
Що таке російська «ліва» редакція? Це — українська «права», якщо перекласти.
Завдання журналіста — не просто щось розповісти. Завдання полягає в тому, щоб люди нас почули. А якщо цього не трапляється, то все намарно. І якщо аудиторія, почувши слово «терористи», вимикає телевізор, не дослухавши всю інформацію, яку ти розповідаєш, то сенсу в цьому нема. Таким чином не донесеш правду до тих, до кого хочеш. У Росії називати «терористами» людей, які воюють на Донбасі, не можна. І це не через якісь заборони. Все тому, що так ти автоматично відсікаєш необхідну аудиторію, й усі твої наступні месиджі сприймають як українську пропаганду. І в головах людей це автоматично легітимізує зустрічну пропаганду з боку Росії.
У роботі журналіста має з’явитись одна традиція: вести історії довго. Сьогодні, особливо для інформаційних агенцій, все шо відбувається — це те, що відбувається зараз. Наступного дня новини стають лише інформаційним бекграундом. Але часто ці новини — про живих людей, у яких є своє життя. І якщо кожен журналіст вибере для себе хоча б одну історію, яка його хвилює, і буде вести її до кінця, слідкуючи за її розвитком протягом років, то світ стане кращим.
Чомусь зараз в Росії чиновники змушені виправдовуватись — раніше такого не було ніколи. Мені це пояснити важко. Єдине, що спадає на думку — можновладці у Росії бояться бунту. І бунту не московської інтелігенції, а лояльної меншості. Тобто тих, хто прийде громити місцеві райадміністрації з портретом Путіна. А з пікетами на вулицю зараз виходять лише божевільні. Тому що людина небожевільна розуміє: це марно. Так збудована психіка, і тут нема ніякої підлості.
В кожного покоління має бути свій моральний авторитет — його треба шукати і викристалізовувати. Зазвичай таких людей є двоє-троє. І знайти їх — це завдання журналіста. В Росії були моральні авторитети, але Крим розтовк це поняття. Зараз щодо цієї ситуації нема спільної думки, і нема того авторитета, який би зумів усіх об’єднати.
На моє глибоке переконання, Савченко — герой Росії, а не України. Для суспільства це — найяскравіший приклад останніх років, коли люди кидають виклик судовій системі й державі. І після визволення, в Україні вона буде — як Гаррі Поттер, який переміг Того-Кого-Не-Можна-Називати. Є великий ризик, що нею маніпулюватимуть політики. Українські журналісти вже зараз мають думати про те, як висвітлювати питання Надії Савченко після її повернення. Це виклик для українського суспільства, бо такого випадку ще не було. Хіба тоді, як Гагарін повернувся з космосу.
Журналісти беруть участь у цій війні — вони зменшують кількість смертей
Кожен приклад спілкування, кожен діалог, кожен репортаж з війни врятував хоча б одну людину. В якому сенсі врятував? Хтось не пішов воювати, хтось вчасно покинув Донецьк, хтось подумав і не дав грошей на новий танк сепаратистів — кожна така річ, крапля за краплею, когось врятувала. Журналісти беруть участь у цій війні — вони зменшують кількість смертей.
Є два види журналістів: ті, що пишуть, і всі решта. Ті, що пишуть, стають історично відомими людьми. На їхні публікації звертають увагу, реагує генпрокуратура тощо. Усі решта — ті, хто займається легким жанром, у тому числі й ТБ. Які б ви розслідування не робили, що б ви не знімали, на моє переконання, справжня журналістика — це те, що написано. Утім до цього, відповідно, вищі вимоги і сильніші претензії.
Телерепортажі через 100 років ніхто не буде дивитись. А те, що розшифровано текстом, скоріш за все, стане для чогось основою. Тексти будуть жити довго, відео — ні. Якщо це нерозшифроване, його не існує. Пошуковик цього просто не побачить.
Без висвітлення міжнародних новин не можна бути частиною світу
Події, які відбувається за межами України, висвітлюють жахливо мало — зрештою, як і в Росії. Тільки робиться це з різних причин. У Росії — тому що це «поганий приклад», в Україні — через те, що держава надто зайнята собою. Але потрібно розуміти, що без висвітлення міжнародних новин не можна бути частиною світу.
Якщо після публікації всі обговорюють роботу журналіста — це дуже поганий результат. Насамперед суспільство має обговорювати героя матеріалу. Дмитро Гнап — дуже досвідчений медійник. І згадуючи у розслідуванні «Подвійне життя президента» про Іловайськ, він точно знав, що Порошенка будуть клеймити передусім за це, а не за офшори. А стосовно привертання уваги… Якщо б розслідування не викликало резонансу без згадки про Іловайськ, то, відповідно, у паперах насправді нічого не було.
Журналіст може вважатись експертом тільки тоді, коли він побував на місці подій, або ж коли він робив якесь розслідування, і у нього є ціла купа документів, які підтверджують його висновки. Журналіст без доказів не може бути експертом ні в чому, окрім журналістики.
Зазвичай у кар’єрі успіхів досягають люди, впевнені в собі. Єдина професія, де самовпевнені люди приречені на провал — це журналістика. Тут потрібно сумніватись завжди. І оця невпевненість і постійне зважування на внутрішніх терезах того, що говориш — обов’язкова складова професії. Коли ти впевнений в тому, що робиш — ти точно помиляєшся.
Фото Анни Чуданової
*Матеріал підготовлено за підтримки проекту USAID «У-Медіа», що виконує міжнародна організація «Інтерньюз»
