Як у Вінниці створювали сітіґайд, що став міським медіа.
За два роки роботи Veжа стала другим за відвідуваністю у місті виданням. Змінився формат: від текстів про туристичну та культурну привабливість проект наблизився до громадського активізму і відчутно покращує життя містян. Засновник і головний редактор Андрій Качор розповів MediaLab про факапи на початку, співпрацю з інвесторами, експерименти з темами та модель фінансування.
Залежні фінансово, але незалежні професійно
У 2016 році до мене звернулись представники агробізнесу Вінниці з пропозицією розробити концепцію нового онлайн видання й очолити його. Йшлося про сітігайд, тобто видання, яке буде писати про щось «добре і вічне», такий собі міський онлайн журнал без стрічки новин. Інвестори хотіли створити медіа, яке просувало б Вінницю як туристично, економічно і культурно привабливий регіон, а крім цього, зацікавлювало б містом самих вінничан і спонукало не виїжджати.
Перші півтора місяця над запуском працював я сам. На разову роботу залучав знайомих з інших проєктів: хтось робив сайт, хтось логотип, хтось заставки для відео. 16 липня 2016 року запрацював сайт. Було складно, адже я переїхав у Вінницю з іншого міста і не знав яке тут медійне середовище. До нового видання поставились з недовірою, мене не знали, почали ходити чутки, що ми — проєкт Демальянсу, Коломойського, Гройсмана, Порошенка, потім знову Гройсмана. Всі розуміли, що є медіа корпорація РІА – монополіст на місцевому медіаринку і кілька полярних ресурсів, які займають ту чи іншу політичну позицію, у те що може бути незалежне медіа, ніхто не міг повірити.
Медіа, яке має інвестора, цілком може бути незалежним. Просто одразу потрібно обговорити подробиці співпраці та визначити хто чим займається і хто у що не втручається. Кілька разів інвестори просили нас звернути увагу на певні події, пропонували недоцільні в журналістиці речі, доходило до того що я приймав рішення зупинити співпрацю, але ми знаходили компроміс.
Ми дотримуємось стандартів журналістики, заказухи та чорнухи не робимо, бо це питання репутаційне. Можна знайти світоглядні речі, які поєднують з політичними вподобаннями, проте редакційна політика видання визначається виключно моєю позицією і позицією журналістів.
Недовірливі факультети журналістики й перші працівники
Окрім роботи над виданням ми з дружиною працювали над триденною Вінницькою медіашколою – це був зовсім інший проєкт. Одним із завдань для нас було, знайти працівників для Veжі, але це не вдалося. Спроби стажування з іншими виданнями теж не дали результатів. Потім я пішов в університети, попросив у деканатів розвісити оголошення про пошук журналістів для нового медіа і зустрітись зі студентами, розказати що є можливість писати й отримувати гонорари, мати практику. До мене ставились з недовірою. Вдалось організувати лише кілька зустрічей, від яких не було результату.
Головне, що ми вимагали від кандидатів – володіння українською мовою й адекватність, здатність до критичного мислення. Ми стикалися з тим, що люди були просякнуті самоцензурою, вони звикли працювати в заангажованих виданнях з певною позицією.
Спершу знайшов фотографа по оголошенню. Це один із кращих фотографів в місті, мені тоді просто пощастило. Красивого візуального контенту про Вінницю було мало, вважалось нормально коли журналіст приходить на подію зі своїм фотоапаратом і робить аматорські фото. Колеги дивувались, навіщо нам залучати двох людей на заході, але це дало свій результат. Нас запрошували на події, бо ми робимо гарні фото, завдяки яким Veжу почали впізнавати.
Нещодавно познайомився з оператором вночі на вулиці. Чоловік на безлюдній вулиці знімав якусь лампочку, дуже довго ходив біля неї шукаючи потрібний ракурс. Він спочатку не хотів зі мною говорити, але коли я представився, розмова вийшла, думаю будемо співпрацювати.
Журналістка Катерина Дядюк у нашій команді з’явилася близько року тому. Вона пише про культуру. Але яким би класним не був текст про культуру, новину про ДТП яке сталось 10 хвилин тому, прочитає більше людей. Хоча конспект з виступу Оксани Забужко довгий час був рекордним за відвідуваністю, його і зараз читають.
Редакція, аудиторія, гроші
Статистика відвідуваності інформаційних ресурсів в регіоні зараз виглядає так: спершу медіа корпорація РІА, потім з великим відривом Veжа, а потім всі інші видання, їх тут близько десяти, але деякі закриваються, наприклад ресурс «Вінниця ОК».
Vежа, насамперед, є міським виданням. Іноді пишемо про обласні резонансні події, соціальні проблеми – на це є запит. Ті сайти, газети, які висвітлюють питання області, як на мене, заангажовані. Нас читають у Києві. Буває, що майже 40% аудиторії з Києва. Такий злет активності ми побачили коли стартував проєкт емігранти й емігрантки, у якому ми писали про тих, хто переїхав з Вінниці.
Спершу ми трохи неправильно будували свої стосунки з аудиторію в соцмережах: робили ставку на те, щоб всі соцмережі давали трафік на сайт, а треба було робити інакше і фокусуватись на охопленні. Потенційних рекламодавців буде цікавити саме охоплення, а не те, скільки підписників прийшло сайт.
Зараз у нас є ютуб-канал, телеграм-канал, фейсбук, інстаграм. Твіттер припинили вести ще у минулому році, в нашому регіоні він не ефективний. Як для телеграму, у нас велика аудиторія, 1000 підписників – це хороший показник не лише для регіональних медіа.
До триріччя видання ми розповіли читачам про людей, які працюють на Veжі. Штат доволі великий: головний редактор, п’ять журналістів, дві фотографки за сумісництвом відеооператорки, смм-ниця та позаштатники.
Повний склад редакції: Юля Плахтій, Микола Геркалюк, Катерина Дядюк, Дар’я Гоц, Олеся Яненко, В’ячеслав Луцков – журналісти, Леся Качор – SMM, Марина Сербінович та Оля Мірошниченко – фотографки та головний редактор і засновник Андрій Качор.
Робота побудована так, що всі мають вміти робити все, у нас немає літературного редактора, коректора, контен-менеджера. Журналіст відповідає за текст від початку і до кінця: йде на подію, завантажує текст в адмінку, відбирає фотографії фотографа, якщо працював разом з фотографом, якщо ні, то користується своїми фотографіями й публікує у соцмережах. Я тільки узгоджую заголовок, підводку, читаю текст.
Працюємо на гонорарній основі з деякими авторами, дизайнерами, людьми, які займаються відео продакшном. Більш-менш простою відеозйомкою займаємось самі, але замовляємо постпродакшн, відеографіку, анімацію. Крім того у нас в штаті є адміністратор сайту, зараз він його трохи переробляє, але головне – відбиває DDoS-атак. До DDoS-атак у нас був адмін на аутсорсі, але з першими атаками зрозуміли, що має бути людина, яка буде підіймати сайт в разі чого.
В цьому році маємо вивести Vежу на прибуток, бо це останній рік з «фінансовою подушкою», потім маємо заробляти самі. Фінансова дохідність дозволить розширитись і трохи переформатувати роботу, хочемо запровадити повноцінну вечірню редакцію і редакцію вихідного дня, за попередніми розрахунками це дозволить значно збільшити відвідуваність. Виокремити відділ, який буде займатися виключно відеопроєктами.
Є близько ста варіантів на чому медіа можуть заробляти, ми обрали пріоритетом: продаж нативної реклами, рекламні анонси, комерційні публікації, відеоконтен. До того ж, влітку має відбутись пітчинг проєктів Media Development Foundation. Призом буде обладнання для відео продакшну – це дозволило б створювати якісну відеорекламу. Гранти теж розглядаємо, але не як основний дохід.
Можливо будемо проводити заходи. До прикладу Financial Times мають від них 30-40% свого прибутку. Це може бути цікаво, до того ж, заходи у Вінниці приваблюють багатьох людей.
Середня заробітна плата журналістів у Вінниці 7-10 тисяч гривень. Більше отримують ті, на кому багато обов’язків і без кого редакція не може повноцінно працювати. Було таке що ми перемалювали журналістів з інших видань, і їм у своїх ЗМІ підіймали заробітну плату. Зарплата на Вежі вища середньої: ми платимо 100 гривень за 1000 символів, але все залежить від ситуації. Спершу ми обговорюємо тему з журналістом, узгоджуємо формат, гонорар.
Теми, формати, експерименти
Раніше ми видавали 2-3 матеріали на тиждень. Над темами працювали кілька тижнів, фото, відео, інфографіка були значно якісніші. Перша інфографіка була присвячена декомунізації у Вінниці, здається, красивішої інфографіки у нас уже не було. Те саме стосується і відео, вдалося переконати, спонсорів що треба вкласти грші у промо про Вінницю. Воно і досі використовується, хоча можна було б оновити. Робили відеоанімацію про водонапірну вежу Артинова і про щедрика. Матеріалів стає більше, але тих, що запам’ятовуються на роки – менше.
До стрічки прийшли, бо бачили, що у місті бракує якісних новин: 80% – це про смерть, вбивства, зґвалтування і так далі, передрукована інформація з прес-релізів. Був попит на ґрунтовні публікації без чорнухи й ми почали їх писати. Завдяки стрічці новин відвідуваність збільшилась, до нас почали приходити рекламодавці, хоч ми тоді їх не шукали.
Якось до нас звернулась компанія, яка хотіла прорекламувати систему автоматичного підрахунку пасажирів у транспорті. Цей матеріал добре вплинув на імідж, він знайшов свою аудиторію. всі були задоволені.
Ми робимо те, чого тут ніхто не робить, наприклад огляди нових або тематичних ресторанів. Спершу колеги і читачі думали, що це рекламний контент, але ми просто відповіли на потребу містян. Нещодавно ми зробили огляд хостелів, який дав приріст відвідуваності.
Нас затягли соціальні теми. Раніше центр міста був заліплений невідповідною зовнішньою рекламою, яка дратувала всіх, але ніхто не хотів щось змінювати. В міські раді про проблему знали, але не вирішували, тому ми почали регулярно про неї писати. Те, що зміни на краще є, я вважаю нашою маленькою перемогою. Це журналістика на межі з громадським активізмом.
Щороку робимо відкрите опитування серед наших читачів, щоб визначити подію, перемогу, людину, скандал і фестиваль року. Потім пишемо про переможців. Минулого року в номінації «людина року» перемогла школярка, яка робить різні соціальні акції для збереження довкілля. Після цього нам почали писати діти.
Іноді нас питають, чому ми пишемо не про все, тож, щоб відповісти всім одразу, написав текст чому так.
Мені хотілося б робити хороші інтерв’ю, можливо, навіть ток-шоу. Колись такі передачі були на місцевому телебаченні, а зараз немає якісного контенту. В місті немає жодного дискусійного майданчика, де люди могли б зібратися і говорити, – мене просять зробити таке. Але ми зіштовхуємо й з тим, що немає необхідного обладнання. Хоча, наприклад, проєкт Мікрорайони Вінниці знімався на екшн-камеру, звук записував накамерний мікрофон і про цей проєкт було більше позитивних відгуків, ніж про відео над якими ми технічно довго працювали.
Експериментуємо з форматами, але зараз з це робити складніше. Коли ми лише з’явились, від нас нічого не чекали, тому на успіхи й провали уваги не звертали, а зараз у нас немає права на помилку.
Ілюстрацію надала «Vежа»
Головне зображення Hello I’m Nik
