Українські та іноземні журналісти розповідають про свої найбільші професійні страхи.
Галина Тимченко, генеральна директорка проекту «Meduza»
Я відважна, але не безстрашна. Найбільший професійний страх — це те, що моя редакція втратить нерв і співчуття. Великі скандали у редакції були, коли я в певний момент думала, що їм все одно. Трапився випадок, коли сталася трагедія у Беслані. Перше вересня, дев’ята ранку. Хтось заварює каву, мужики говорять: «Ой, я сьогодні свого до школи відвів». Я відкриваю головну сторінку і бачу, що основна новина у нас — чи то аварія, чи то пожежа. А другою новиною — «У Беслані захопили школу». Я кричала так тільки один раз. Кажу: «Ти сьогодні відвів свою дитину до школи. Чим бесланські діти гірші?!» І вони стрепенулися, побігли працювати. Долати страх байдужості можна тільки через роботу над помилками. Потрібен постійний розбір польотів. Дуже погано взаємодіють ті редакції, у яких все відбувається у закритому режимі, де головний редактор сидить окремо і не говорить, чого він чекає від інших. Кращого способу, ніж розмова і нарада, ще ніхто не вигадав.
Павло Канигін, спеціальний кореспондент видання «Новая газета»
Страхи — це те, що ніколи не стається. Якщо вони реалізуються, то це вже не страхи, а фантазії. А якщо серйозно, боюся погано зробити свою роботу, коли знаю, що міг зробити її добре. Журналіст — дуже легка професія. Це не художня література. Написати у цій легкій професії поганий матеріал — ганебно. Взагалі страшно про це подумати. Страшно, коли ти не можеш зробити свою роботу добре, свідомо знаючи, що нічого складного у ній немає. Все залежить від настрою, вдачі, збігу факторів. Завжди треба вирішувати проблеми за мірою надходження. Я ніколи не думав про страх. Інакше став би колумністом, сидів у Москві та й оглядав.
Анастасія Рінгіс, редакторка «Українська правда. Життя»
В мене був страх перед телебаченням. Десь у лютому 2015 року на «Суспільному» мені запропонували провести інтерв’ю на сорок хвилин, а потім — вести свою програму. Журналіст, що пише, — індивідуальний гравець, а робота на телебаченні — командна. Мені здавалося, що це дуже важко і не хотілося виходити із зони комфорту. Сьогодні нам дуже необхідна європейська стратегія «lifelong learning» — освіта протягом життя. Ми живемо у глобальному світі, де постійно треба інтелектуально оновлюватися, «качати прес».
Марі Басташевскі, фотографка
У мене так багато страхів, що вони змагаються між собою за право бути головним. Я боюся, що мине 10-15 років і мені не вдасться більше займатися своєю роботою з фінансових причин. Крім того, є страх, що моя робота, яка загалом спрямована проти уряду, буде кимось використовуватися як пропаганда. Тобто потрапить до рук фігурального Путіна чи Сороса, або будь-кого іншого, на кого я би не хотіла працювати. Я намагаюся цікавитися чимось поза роботою. У мене доволі спокійне, максимально нудне, як на мене, життя: я читаю книжки, бігаю зранку, нормально їм. Це вирішує частину психологічних проблем. Маю коло близьких друзів, які не дуже цікавляться моїми професійними справами, але з якими я дуже близька. Не варюся ані у журналістській, ані у мистецькій тусовці. Намагаюся змінювати кола спілкування і трохи виходити зі своєї одержимості проектами. Немає такої книги — «10 рецептів щастя фотографа». У кожного є свої лайфхаки. Хоча фотографії котиків допомагають завжди.
Євген Сафонов, головний редактор інтернет-журналу «Bird in Flight»
Був і є страх виявитися недостатньо ерудованим, щоби займатися журналістикою. Тому намагаюся заглиблюватися у все, що мені незрозуміло. Крім того, я побоююсь, що увагу масової аудиторії остаточно завоюють умовний «BuzzFeed» і відосики на Facebook, тоді як продукт, який сьогодні створює редакція «Bird In Flight», буде затребуваний лише серед групки читачів, які поки не перетворилися на зомбі. Що робити, аби запобігти цьому? Як Дон Кіхот, — з вітряками битися. Взагалі не розумію, якщо чесно.
Юрій Марченко, головний редактор інтернет-журналу «Платформа»
Перший професійних страх — що я прокинуся вранці і у мене не буде замітки. Потім побачу, що настав обід, а в мене досі немає першого тексту. І так далі. Другий професійний страх — що я отримаю забагато листів, на які не встигну відповісти. Цей страх втілюється в життя щодня. Третій — страх одруківки або якоїсь грандіозної фактологічної помилки. Пам’ятаю, що перший раз, коли я випускав додаток до газети «Коммерсант-Weekend», у мене на першій шпальті вийшло «Распрожада платьев». І кожного разу, коли я десь бачу оголошення «Распродажа», у мене в голові спливає цей жахливий спогад. Майже щодня у мене виникає бажання кинути все це до бісової матері. Але я графоман, не можу не писати, тому у мене немає вибору — так чи інакше я буду складати літери у слова, а слова в речення.
Катерина Ботанова, головна редакторка «Українська правда. Культура»
Є багато достатньо розумних, освічених, обізнаних людей, які все одно мислять стереотипно. Якщо немає стимулу думати, можна робити щось «лівою задньою ногою», і призвичаїтися до цього. Ми з усіма авторами проговорюємо фокус, який буде у матеріалі, про те, як він буде писатися, на чому буде зосереджуватися увага, які будуть аргументи. Тобто ми разом створюємо такий пул журналістів, які критично мислять і з якими цікаво і важливо працювати. Фактично, це така ніби внутрішня школа, я розумію, що ці люди завтра прийдуть і сам побачать важливу тему, самі про неї напишуть, але уже настільки класно і відповідально, що мені не доведеться втручатися.
Павло Шеремет, тележурналіст, засновник проекту «Белорусский партизан»
Зробити людині боляче під час розмови — цього я боюся найбільше. Кожного разу, коли йду на інтерв’ю, долаю це відчуття. Ти приходиш і розумієш, що у людини є больові точки, на які тобі доводиться тиснути. Іноді я від цього страждаю: переживаю, що якось образив людину. Краще я пожертвую сенсаційністю і скандальністю, ніж на порожньому місці завдам людині болю. Проте це не стосується політиків, тому що до них я вимогливіший, ніж до інших. Коли людина йде в політику, вона повинна розуміти ризики і загрози. Наприклад, з моїми друзями Мустафою Найємом і Сергієм Лещенком, коли вони були журналістами, ми навіть не обговорювали більшість тем їхнього життя. А тепер вони політики. Нам доводиться ставити їм ті неприємні запитання, про які у минулому житті ми і подумати не могли.
Віталій Сич, головний редактор видання «Новое Время»
Побоювань і переживань завжди багато. У випадку з «Новым временем» ми не хотіли повторюватися, не хотіли, щоби нас називали другим «Корреспондентом». Оскільки у нас медіабізнес, а не благодійність, то завжди є побоювання, як це сприйматимуть рекламодавці, що це буде з точки зору рейтингу. Це основні моменти. Більше у мене страхів немає. Проблем буде багато завжди: запустилися, зібрали людей, потім починається рутинна робота. Але її треба робити, а не боятися.
Елейн Кобб, кореспондентка CBS News у Парижі
Я боюся, що мої герої не захочуть зі мною розмовляти, а я, відповідно, не отримаю історію. Саме тому вважаю за потрібне навчати журналістів і студентів тому, як заохочувати говорити з тобою, тому що це все для людей і про людей. Також треба пам’ятати, що, навіть якщо ми журналісти, все одно залишаємося людьми. Я хочу, аби люди розповідали мені свої історії. Потім я зможу переказати їх іншим.
Фотографії: Роман Скрипник, Олександра Чернова
