День із командою відеопроекту «Підпалюй».

«Гм, несподівана назва», — така була перша реакція на появу онлайн-видання «Заборона». Засновники пояснили: це тому, що в цьому медіа журналісти боротимуться з усякими заборонами. Потім виявилось, що не тільки боротимуться. Заборонам, недемократичним (на думку редакції) рішенням влади і несимпатичним редакції націоналістичним організаціям тут справді приділяють багато уваги. Але поза тим «Заборона» створює несподіваний, різноманітний і якісний контент. Деякі лонгріди тут тягнуть на цілу повість, а сюжети — на короткометражний фільм. Аби подивитись, як це робиться, авторка поїхала з командою на зйомки проекту «Підпалюй» до Ужгорода.

Для «Заборони» все почалося на пляжі в Таїланді. Туди кореспондентка й ведуча «Громадського телебачення» Катерина Сергацкова з відеографом Романом Степановичем вирвались відпочити. Лежачи на піску біля моря, Катерина запропонувала Романові: «Зробімо свій проект на заборонені теми»! Подружжя взялось за роботу над ідеєю, зареєструвало громадську організацію «Крос-медіа», й улітку 2017 року Сергацкова звільнилась із «Громадського», щоб присвятити себе новому онлайн-виданню. Сайт стартував у лютому 2018-го.

Спершу, за словами шеф-редакторки, видання фокусувалось на соціально чутливих темах. Наприклад, про дівчат, які заробляють гроші, демонструючи своє тіло онлайн. Другим завданням стало «виведення сторітелінгу на новий рівень і пошук нових способів розповідати про складне». Крім текстів, зосередились на відео, мультимедійних історіях та незвичних форматах на зразок коміксів або колажів. «Складне» — вже не обов’язково табуйоване: якщо тема не заборонена, «Заборона» намагається подати її глибше за інші видання або в незвичному ракурсі.

Наприклад, цикл про маніяків — не лише про маніяків. За словами Каті, це також про людську натуру. «Це історія про стереотипи, які є в людей, розказана настільки детально, щоб цих стереотипів не стало», — пояснює шеф-редакторка. Ще одна резонансна відеоісторія «Заборони» присвячена життю українських підлітків:

В  офісі усю команду «Заборони» застати важко. Зазвичай редакція двічі на тиждень збирається на наради, але останнім часом журналісти видання у Києві на довго не затримуються — мультимедійний проект «Підпалюй», присвячений людям, які змінюють свої міста, змушує їх, а також продюсерів, фотографів і відеографів, їздити країною. Одного зимового ранку ми зустрілися в ужгородській цукерні.

Виклавши на стіл шнури, ґаджети й блокноти, команда готувалася до зйомок. Катерина розповідала, як знімали «Підпалюй» у Херсоні та Маріуполі. Там за журналістами бігали то охоронці, то спецслужби, вимагаючи дозволів на зйомку. А по дозволи «Заборона» звертається хіба у крайньому випадку. В Ужгороді ж рай — усе можна, нікому нема до тебе діла. Навіть в облдержадміністрації, якщо пройти повз охорону з упевненим і заклопотаним обличчям.

Згодом, увечері, Катерина писатиме текст для ужгородського випуску «Підпалюй», але поки що лише спостерігає за колегами: знімати краще за денного світла. Наголос на візуальному ряді — одна з фішок «Заборони». Для кожного матеріалу стараються організувати репортажну чи портретну фотозйомку так, аби світлини вплітались у канву тексту як органічний елемент. У відеосюжетах використовують прийоми художнього й документального кіно.

Відеовідділ «Заборони» на березі Ужа.

Оператор Микола Дондюк долучився до команди «Заборони» для зйомок проекту «Підпалюй». Каже, що журналістика для нього — «фігня». Його минулий досвід роботи в медіа приніс розчарування.

— Я погодився працювати в цьому проекті, бо це експеримент з елементами мистецтва й документалістики, — каже Микола.

«Заборона» — видання з позицією. Ця позиція викладена в маніфесті, й одне з головних завдань, яке ставить перед собою видання, — спротив зростанню консерватизму в українському суспільстві. Чи значить це, що «Заборона» — ліве видання? Катерина Сергацкова каже, що втомилась від звинувачень у лівизні. Мовляв, це лише спроби дискредитувати видання, начепивши на нього ярлик — як у Росії, де нелояльних до Кремля журналістів називають «ліберашками».

Катерина Сєргацкова і Микола Дондюк

— Ми не вважаємо себе ліваками. Ми не просуваємо жодну ідеологію, а розповідаємо про життя, — говорить вона. — І не мовчимо про те, про що дивно мовчати: фемінізм, національні меншини, сексуальну свободу. Демократія зникає у мовчанні.

Сергацкова називає себе принципово аполітичною. Каже, що журналісти повинні говорити про реальні людські проблеми незалежно від поглядів. «Наприклад, жінок турбує, що будь-який чоловік може дозволити собі мацати їх за дупу, бо йому так схотілося. Це те, про що треба говорити, хоч ти лівих, хоч правих поглядів», — пояснює Катерина.

Роман Степанович — її чоловік, виконавчий продюсер «Заборони» і керівник відеовідділу, — в Ужгород не поїхав, бо «займається бюрократією». Сергацкова нарікає на те, що попри довіру до колег поки що не навчилась делегувати повноваження — мусить контролювати процес на всіх етапах.

— Наприклад, хтось пропонує ідею матеріалу, — розповідає вона. — Якщо я захворіла й не можу бути досить уважною, людина, скоріш за все, не візьметься за роботу відразу — чекатиме на мене.

Шеф-редакторка поступово вчиться невтручання: їй уже вдається не чіпати сайт, яким керує диджитал-директорка «Заборони» Марія Лебедєва. «Раніше мене дратували будь-які помилки. Кожну я переживала як кінець світу: всередині все падало. Зараз я спокійніше до цього ставлюся», — говорить Катерина.

Анастасія Канарьова долучилась до запуску «Заборони», а потім запросила до нового видання свого екс-напарника з «Громадського» Богдана Кінащука.

Настя Канарьова і Богдан Кінащук

— Ми всюди разом працюємо, — пояснює Богдан. Настя відповідальна за зміст і за те, як розгортається історія. Богдан — оператор-постановник: він генерує загальне бачення картинки. «Я знаю, як візуально показати», — погоджується він.

Для зйомок проекту «Підпалюй» вони залучають фрилансерів — фотографів і відеографів. Добирають за принципом «аби професіонал, а подружимось потім».

— Був печальний досвід збирання команди друзів, із якими класно тусити. Від цього страждали ми з Настею, коли під час монтажу проклинали людей, які робили все погано. В цьому проекті ми вирішили дивитися в першу чергу на вміння, — розповідає Богдан.

Між собою журналісти «Заборони» говорять російською. Їхні матеріали виходять переважно українською або двома мовами водночас. Катерина, яка раніше мала російське громадянство й отримала українське 2015 року, каже, що мовне питання для «Заборони» принципове:

— Мені хочеться підтримувати українську мову, бо це справедливо.

Не в усіх авторів українська досконала, але «Заборона» не економить на літредакторі. З текстами працює львів’янка Марія Козак. «Добре, що вона в нас є», — каже Сергацкова.

За словами шеф-редакторки, в команді бувають дискусії та незгоди, але всі чітко знають, хто приймає рішення: «Я і Рома. Хто погоджується з нами працювати, ті з цим згодні. Всі можуть щось пропонувати, але останнє слово за нами».

Поки що «Заборона» живе за рахунок підтримки від міжнародних фондів. Коли влітку 2018 року Катерині й Роману не вдалось отримати ґрант, на який вони розраховували, довелось рятувати проект, вкладаючи в нього власні гроші. Вибравшись із фінансової ями, почали думати про урізноманітнення джерел доходу. Тепер на базі відеовідділу «Заборони» створюють продакшн, який планує робити матеріали для великих телевізійних мереж на зразок HBO та Netflix. «Раніше вони не цікавились Україною, але тепер потенціал є», — говорить Катерина Сергацкова. Також шукають міжнародні медіа, зацікавлені в російськомовному контенті. Серед інших можливих джерел підтримки — соціальне спонсорство.

Фото авторки

Головне зображення Kai Pilger

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.