Американська фотожурналістка Ненсі Ендрюс, що працювала в The Washington Post, розповідає про необхідність чути й відчувати героя.
«Я почала фотографувати, бо не вміла малювати», – розповідає Ненсі Ендрюс, фотограф і незалежна журналістка з Америки. Вона працювала в The Washington Post, очолювала відділ мультимедіа Detroit Free Press, має три нагороди Emmy, відзнаку World Press Photo, а також звання фотографа року за версією Асоціації фоторепортерів Білого дому та Pictures of the Year International. У Школі журналістики Українського католицького університету Ненсі розповіла про свої фотопроекти, необхідність відчувати своїх героїв та вміння знаходити правильні інструменти, щоб розповідати історії.
Один із перших масштабних проектів Ненсі Ендрюс був пов’язаний з життям гомосексуалів в Америці. Це книга Family: a portray of gay and lesbian America, яка вийшла друком 1994 року. Для неї це була передусім особиста подорож. Усвідомивши власну гомосексуальність ще у коледжі, Ненсі почала шукати схожих на неї саму.
«Family: a portray of gay and lesbian America”, 1994
Це були 90-ті роки, coming out зовсім не був популярним. Тож було складно знайти тих, хто погодився б фотографуватись. Щоразу, працюючи зі своїми героями, Ненсі Ендрюс запитувала: «Що ви хочете, щоб бачили люди, дивлячись на світлину з вами?». Один із них, Чарльз Гервін, якось відповів: «Я хочу, щоб вони побачили себе». Для Ненсі Ендрюс це стало своєрідним епіграфом до книги і навіть професійним девізом.
Чарльз Гервін
Книгу Family: a portray of gay and lesbian America склали історії неординарних героїв. Пара чоловіків, що прожила разом 63 роки; члени американського конгресу, найстарша гомосексуальна жінка у віці 101 року. Крім того, серед них було чимало активістів, які боролися за свої права. The New York Times назвала цей проект цінною хронікою гомосексуальної Америки XX століття.
До того ж, вона послужила поштовхом для наступної книги. Проект Partial View: An Alzheimer’s Journal – це історія чоловіка, який страждав на хворобу Альцгеймера. Кері Хендерсон, американський професор історії, дізнався про захворювання у 1985 році.
«Partial View: An Alzheimer’s Journal»
«Коли він усвідомив, що втрачає пам’ять і більше не має фізичної змоги записувати свої думки на папері, почав вести аудіощоденники. Вони були унікальним джерелом знання про те, що відчуває людина, хвора на Альцгеймера. Кері розповідав про свої страхи, параною, самотність у натовпі й про те, як він сприймає світ. Я переслуховувала всі його аудіозаписи, щоб побачити й відчути його історію і показати її очима самого Кері», – розповідає Ненсі. Вона вважає саме це головним завданням фотографа.
Кері Хендерсон
Проте у багатьох інших випадках герої намагаються грати на камеру. Знаючи, що сьогодні до них прийдуть фотографувати, вони старанно прибирають у квартирі й одягають свою парадну сорочку. Уже на порозі запитують: «Що я маю робити?». В таких випадках Ненсі відповідає: «А що б ви робили, якби мене тут не було?». Якщо людина каже, що вона мила б посуд чи підстригала газон, фотограф повинен піти разом із героєм і знімати його за повсякденними заняттями.
«Фотографуючи, потрібно спілкуватися. Для цього може знадобитися цілий день або й декілька днів. Зазвичай, фотограф чи журналіст не має стільки часу. Проте, якщо несподівано прийти до героя наступного дня, вочевидь, його помешкання вже не буде таким прибраним, а замість парадної сорочки він одягне щось більш повсякденне», – радить Ненсі.
Слухати людські історії треба уважно та зі співчуттям. Подекуди це може стати для журналіста тяжким емоційним тягарем. У 2000 році Ненсі Ендрюс відклала фотоапарат убік, бо відчула перенасичення людськими історіями. Залишатися повністю відстороненою від своїх героїв їй не вдається. Журналіст, який втратив людяність, шкодить собі самому, а подекуди і своїй аудиторії. Ненсі вважає, що абсолютної об’єктивності не існує, проте журналіст має залишатися справедливим і достовірним.
«Розповідаючи історії, завжди потрібно розуміти, для чого це робити. Кожен окремий проект та світлина повинні нести користь, показувати людям їх самих. Зрештою є речі, які просто потрібно відчувати і вміти переповідати іншим», – каже фотожурналістка.
Ненсі Ендрюс радить намагатися не вигадувати історії перед тим, як іти спілкуватись з героєм. Якщо попередньо візуалізувати кожен кадр, якоїсь миті можна просто перестати реагувати на те, що відбувається насправді.
Cьогодні вона працює над проектом про регіон Аппалачі. «Його називають Трампляндією, адже більшість тамтешніх мешканців проголосували за Дональда Трампа на останніх президентських виборах. Це бідний регіон, тому фотографи, які приїжджають туди знімати, бачать депресивність цього місця і роблять чорно-білі світлини. Для мене ж принципово знімати у кольорі, щоб бути ближчою до реальності й спростовувати упередження», – розповідає Ненсі.
Крім фотожурналістики, Ненсі Ендрюс займалась пояснювальною журналістикою та розслідуваннями. Такі проекти потребують уміння працювати в команді. Наприклад, для матеріалу для Detroit Free Press про занепад Детройта довелось опрацьовувати документи за останні шістдесят років.
«Коли працюєш у команді, головне не заважати колегам, – говорить Ненсі. – Навіть якщо видається, що репортер ставить дріб’язкові чи непотрібні запитання, не треба втручатись. Таким чином він, можливо, обережно підводить героя до головного або ж допомагає йому розпружитись у розмові».
2014 року Ненсі Ендрюс почала знімати тривимірне відео. «Не кожна історія потребує розповіді через відео, як не кожну потрібно обмежувати лише фото. Щоб показати рух або якісь особливі динамічні події, доцільно зняти відео. Але для історії, яку ви почули від героя за кавою на кухні, достатньо фото та аудіо», – каже вона.
Ненсі застерігає від використання тривимірної зйомки лише для того, щоб вирізнитись серед інших. Це трудомісткий процес, який вимагає терпіння й не підходить для сцен, де забагато руху й дрібних деталей – тоді камера не зможе зорієнтуватись і цілісно зшити зображення.
Фото Катерини Москалюк
