Робота журналіста в умовах військового конфлікту не має перетворюватися на пропаганду – це завдання держави. ЗМІ мають показувати правду, об’єктивно відображати факти, дозволяти аудиторії самостійно формувати ставлення до проблеми, а не обслуговувати інтереси політиків та олігархів. Експерти ГО «Телекритика» розповіли про своє бачення того, як відображаються конфлікти в українських медіа та як змінюється робота ЗМІ у час конфліктів.
Ми багато говоримо про Донбас, але нічого не кажемо Донбасу
Роман Шутов, програмний директор ГО «Телекритика»
Медіа на початку конфлікту мали дуже велику проблему з доступом до зони бойових дій і до східного регіону. Відтак телеканали часто висвітлювали бойові дії лише з посиланням на штаб АТО, який прикрашав дійсність. І це дуже вдарило по довірі до українських ЗМІ саме серед громадян Сходу, які на власні очі бачили, що відбувається. А коли ще й російська пропаганда активно переконувала людей, що українські медіа брешуть, громадяни почали обирати російські джерела інформації, а не українські телеканали.
Як повернути довіру? Щоб повернути громадян по той бік фронту до українських медіа, ми повинні давати їм інформацію, яка потрібна їм. Проте поки ми багато говоримо про Донбас, але нічого не говоримо людям, які живуть на Донбасі. І чи знаємо ми, що саме їм потрібно? Якої інформації бракує? Що їх насправді турбує, що непокоїть? Що вони хотіли б почути з екранів телевізорів? Ми обговорюємо дрібні політичні конфлікти, вибори. А чи потрібно їм це? Чи говоримо ми щиро про перспективи повернення окупованих територій, про політику уряду стосовно них, про плани відбудови звільнених територій? Чи почує людина, що живе в зруйнованому місті, з обмеженим доступом до ліків, складних побутових умовах, як зробити її життя безпечним? Ні. Тож ні про яке відновлення довіри не може йти мова: мешканці окупованих територій не знайдуть у наших ЗМІ нічого з того, що їм потрібно.
Чи почує людина, що живе в зруйнованому місті, з обмеженим доступом до ліків, складних побутових умовах, як зробити її життя безпечним?
Чи доцільна пропаганда? Тут триває дискусія. З одного боку, є позиція, що журналісти повинні стати пропагандистами в хорошому розумінні, поширювати патріотичні настрої, підтримувати суспільство в стані готовності себе захищати, бо це питання нашої спільної безпеки. Інші вважають, що контрпропаганда, як і будь-яка пропаганда, – це погано, і ми повинні говорити тільки правду. Я є скоріше прибічником другої позиції, але вважаю, що, просто висвітлюючи реальність у правдивий спосіб, ми не вирішимо тієї проблеми, що в головах наших громадян вже осіло повно пропагандистського бруду. Цитуючи свого колегу, можу сказати, що цей бруд потрібно вимивати не просто правдою, а цілеспрямованими і керованими потоками правди.
Ми повинні знати, яким групам наших громадян треба звертати увагу на певні аспекти правди, як це робити, які методи використовувати. Так ми можемо допомогти суспільству позбутися тих стереотипів і міфів, які змушують їх сприймати реальність з позицій ненависті та ворожнечі, не вдаючись до викривлень і маніпуляцій. І мова тут – не лише про мешканців окупованих територій, а про всіх громадян України.
Найбільше і найкраще, що він (чи вона) може зробити – це знайти своє місце у цілеспрямованих потоках правди; говорити правду, але намагатися робити це так, щоб люди почули її.
Хочу звернутися до журналістів з проханням працювати над своїм розвитком, не обмежуватись тим, що є, і намагатися постійно піднімати свій професійний рівень. Для того, щоб наші громадяни отримували зважену і якісну інформацію, не потрібна цензура чи самоцензура. Треба, щоб медійники працювали над професійно коректною подачею інформації, намагалися аналізувати її, «викопувати» різні причини проблем і подавати їх у комплексі. Якщо журналіст хоче не лише висвітлювати дійсність, а й допомогти людям позбутися пропаганди в головах, то він не повинен маніпулювати і брехати аудиторії, нав’язувати їй якісь емоції чи погляди. Найбільше і найкраще, що він (чи вона) може зробити – це знайти своє місце у цілеспрямованих потоках правди; говорити правду, але намагатися робити це так, щоб люди почули її. А головне – говорити про ті речі, щодо яких у людей найбільше нерозуміння, упереджень, стереотипів. Говорити так, щоб люди це зрозуміли. Я б назвав це професійною комунікацією.
Редакція має стояти на сторожі якості і професійності роботи журналіста. Має стежити, чи текст, який він написав, відповідає стандартам, збалансований і незаангажований. Редакції повинні шукати свою нішу, завдання, місію, щоб бути корисними суспільству, державі та безпеці.
ЗМІ мають бути засобом і механізмом комунікації, а не тиражування інтересів політиків
Наталія Лигачова, голова правління ГО «Телекритика»
У часи Революції Гідності був жорсткий поділ на промайданні та антимайданні ЗМІ. Потім він трохи стерся, а зараз ми знову побачили, що перш за все медіа переймаються інтересами своїх власників. Частково медіа вписуються і в опозицію, й у владу, але крізь призму війни олігархів.
Передусім ЗМІ мають бути артикуляторами інтересів суспільства. На жаль, вони залишаються незбалансованими і, дозволю собі це слово, необ’єктивними. Якщо зараз на різних телеканалах і звучать різні голоси, то це лише так званий зовнішній плюралізм, а от внутрішній баланс на наших телеканалах так і не з’явився. Тобто глядачу треба переглянути мінімум три різні телеканали, щоб мати хоча б приблизне уявлення про те, що справді відбувається.
Обов’язок ЗМІ сьогодні – сприяти деескалації конфлікту. З одного боку, критикувати владу тоді, коли вона неправа та заслуговує на це, з іншого – показувати більше позитивних речей, які відбуваються в країні, переводити конфлікти і радикалізм в русло позитивної дискусії аргументів, а не істерії.
Не в стилі «як усе погано», не для істерики, а з точки зору того, що сталось, хто винен і що робити
Контрпропаганда – це перш за все правда, розвінчування неправдивої та фейкової інформації, подання якомога більше не лише правдивої, але й глибокої інформації. Частково наші ЗМІ це роблять, але контрпропагандою чи пропагандою в широкому значенні вони не повинні займатись, це завдання держави. Медіа мають інформувати, правдиво подавати факти, не ховати голову в пісок. Не в стилі «як усе погано», не для істерики, а з точки зору того, що сталось, хто винен і що робити.
У період конфліктів журналіст має думати над наслідками інформації, яку він подає, хоча це складне питання, дискусійне. Адже ми теж не є «носіями істини». Іноді наше рішення про замовчування певної інформації або ж про певне акцентування в ній може мати негативні, а не позитивні наслідки. І все ж таки під час гострих конфліктів, я вважаю, краще бути більш стриманим, аніж навпаки.
Редакційна політика – незалежна від впливу власників, відповідальна перш за все перед суспільством. ЗМІ мають бути засобом і механізмом комунікації, а не тиражування інтересів політиків, влади та власників-олігархів.
Медіа потрібна не цензура, а здоровий глузд
Діана Дуцик, виконавчий директор ГО «Телекритика»
Не можна сказати, що після Майдану нічого не змінилося. Але ЗМІ як були олігархічними, так і залишаються. Ключові канали обслуговують позицію власників і відповідно до них вибудовують політичну лінію у своїх новинах. Проте спочатку Майдан, а потім війна дозволили проявити себе і новим медіа з хорошої точки зору. З’явились альтернативні проекти – про Донбас, Крим, Львів. Над ними працюють журналісти, які вийшли на новий рівень і зараз роблять добру справу.
Основна маса журналістів щодня опиняється перед внутрішнім вибором: як писати про війну, що подавати, що не подавати. Ми вчимося працювати в умовах війни, знаходити баланс між патріотизмом та професійними журналістськими стандартами. Я переконана, що медіа не повинні займатися контрпропагандою – це питання військових і держави. Найбільшим виявом патріотизму для журналістів у наших умовах є дотримання професійних стандартів.
Ми вчимося працювати в умовах війни, знаходити баланс між патріотизмом та професійними журналістськими стандартами
ЗМІ не потрібна цензура чи самоцензура. Потрібні чіткі правила, за якими можна працювати в умовах конфлікту. Але вони мають бути зрозумілі для всіх, хто долучений до висвітлення таких складних тем.
Подолання конфлікту – це також уникнення мови ворожнечі. ЗМІ не повинні поглиблювати протиріччя та провокувати агресію. Також потрібно збалансовувати негативні новини позитивними. Бо в нашому медійному просторі домінує негативна інформація. Для національного діалогу, порозуміння дуже важливим є представлення у медіа проблем та потреб різних регіонів країни. Є окремі журналісти, репортажі, спрямовані на порозуміння. Є тексти, які просто фантастично чіпляють, добрі та людяні. Але їх мало і вони губляться у потоці негативу.
Чи можуть ЗМІ на теперішньому етапі впливати на ескалацію або деескалацію конфлікту? Не так сильно, як спочатку. Оскільки війна уже йде, воєнні дії розгортаються за своїми правилами. Медіа тепер створюють інформаційне тло для подій у фізичному просторі.
У нас з’явились українські військові кореспонденти. Проте зникла ціла «каста» міжнародних журналістів. Немає експертів-журналістів високого класу, які могли б аналізувати міжнародну тематику. Наші новини виглядають містечковими порівняно з тим, що відбувається у світі. Відтак Україна залишається поза глобальним інформаційним контекстом.
