Я — Абужорж, мій дім — руїна

Як ліванська журналістка відчула покликання до професії, переховуючись у бомбосховищах.

Аят Басма народилася в Лівані і вивчала журналістику рівно один день. Для цього треба було переїхати до столиці, а грошей в її родини не було. Тому Аят опановувала англійську літературу в університеті біля дому і мріяла одного дня стати журналісткою. Нині вона працює в ліванському офісі Reuters, разом із оператором їздить до сусідніх країн, розпитує людей про їхнє життя і не вважає журналістику героїчною справою. Під час Львівському медіафоруму MediaLab поговорив із Аят про ліванську цензуру і бажання розповідати історії, принципи довіри Reuters та пекло.

---

Ви би назвали журналістику своїм покликанням?

Так.

А що це для вас значить?

Я не знаю, чи це так само, як коли люди обирають професію лікаря чи інженера. Журналістика — це те, що має дуже цікавити. Мене от, наприклад, завжди дуже цікавили новини. Коли мені було приблизно 15 років і я мешкала на півдні Лівану, почалася війна між Ліваном та Ізраїлем. Моя сім’я цю війну пережила. Ми переховувалися в підземеллях, хвилювалися, чи вистачить нам їжі, жили в страху. І тоді, в ті години, коли з’являлася електрика, ми дивилися новини. І в тих новинах розповідали про нас! Саме тоді я відчула, що цікавлюся новинами.

А що ви відчували, коли дивилися ці новини про себе ж саму?

Я думала, що хочу бути по інший бік: не дивитися, а розповідати.

Чому?

Ну, коли вперше замислюєшся про те, чим би ти хотіла займатися, в цьому завжди присутній певний ідеалізм та романтизм. Ти думаєш: «О, ці журналісти — герої. Вони мають стільки всього розповісти іншим».

Ви і досі ідеалізуєте професію?

О, ні.

А що змінилося?

Це не значить, що я працюю менш захоплено чи менш залучено. Я просто зрозуміла, що наша робота — це не про те, щоб бути героєм. В ній немає героїзму. Ми не рятуємо нічиї життя. Я не думаю, що лікарі прокидаються вранці із думкою про те, що врятують чиєсь життя. Можливо, врятують. А може, й ні. Так і ми.

Якщо журналістика не рятує життя, що вона робить натомість?

В країні, де живу я, багато конфліктів. Багато історій різних людей (я взагалі не знаю, як історія може бути не про людей, до речі). Щоразу це люди, які вийшли зі складних життєвих обставин чи й досі у них перебувають, але їхні історії дають мені надію. Інакше кажучи, це люди рятують мене своїми історіями, а не я їх.

Чому, на вашу думку, всі ці люди, яким погано і які в кризі, погоджуються з вами спілкуватися?

Ну, я їх про це благаю (сміється). Кажу: «Будь ласочка, будь ласочка, поговоріть зі мною». А якщо серйозно, то не знаю. Щоразу, коли вони погоджуються зі мною говорити, я почуваюся як привілейована особа. Інколи ми говоримо в найбільш тяжкі для них моменти, а вони все одно відкриті і готові до діалогу. Не всі, звичайно. Деякі відмовляються говорити.

А коли відмовляються, ви наполягаєте?

Так. Поки не відчую, що треба припинити. Бо ж інколи люди кажуть «ні», але мають на увазі «так» і потребують, щоб їх переконали в цінності того, що вони можуть сказати. Але інколи вони справді почуваються дискомфортно від переконувань: це видно з мови тіла, в їхнього вигляду, з погляду. Тоді я відступаю. Таке зі мною нещодавно сталося в Іраку. Ми були в досі зруйнованому іракському місті. Це було за день чи два до виборів. По вулиці їхала машина. Я зупинила її і запитала сім’ю, яка в ній їхала, за кого вони збираються голосувати. Питала про це не на камеру. Вони сказали: «Навіщо нам узагалі за когось голосувати? Вони не відбудували наш будинок. То чого ми взагалі маємо ними перейматися?». Я сказала: «Гаразд, а чи можете ви це повторити на камеру?». І вони категорично відмовилися. Я спробувала переконати, але не вдалося. І це теж треба поважати.

А які аргументи ви використовуєте, щоб переконати?

Намагаюся пояснити, що те, що вони скажуть, справді важливе. Вони ж подеколи думають, що їхні слова нічого не змінять. Наприклад, я відвідувала табір для жінок-біженок, теж в Іраку, і вони там почувалися так, ніби до них нікому немає діла. І це насправді дуже складно: з одного боку, я намагаюся їх запевнити, що їхні слова важать, а з іншого, — не можу пообіцяти, що хтось до них дослухається. Моя роль як журналістки — розповісти про це світові. Хтось про це почує, це дасть якийсь ефект. Але я не знаю, який. Тому я кажу цим людям: «Ви говорите зі мною, але чи можу я пообіцяти, що завтра ваше життя через це зміниться? Ні».   

Ви працюєте зі специфічними темами і ситуаціями, які важко відслідковувати більше, ніж один раз. Але, можливо, ви намагаєтеся це робити?

Так, намагаюся. Нещодавно таке зі мною сталося. Це була історія про пенсіонера з північного Іраку, з переважно християнського міста, яке повністю зруйнували під час війни. Мешканці здебільшого покинули свої домівки, коли прийшла Ісламська держава, бо боялися переслідувань. А потім, коли Ісламська держава покинула ці території, люди повернулися і побачили пустку. Там нічого не лишилося, крім руїн. Ми зустрілися з тим чоловіком, у місті його знали на ім’я Абужорж. Він щойно повернувся до міста і пішов перевірити, як виглядає його згорілий будинок. Це був м’який, спокійний чоловік, вивчав французьку літературу, один із небагатьох людей у тому місті досі читав і писав сирійською мовою. Сирійською тут послуговувалися до івриту і до арабської, але люди досі її пам’ятають. І це свідчить про те, який різнорідний Ірак. Люди говорили мені, що Ірак — це мозаїка.

Отже, ми зустріли Абужоржа, і він спершу не хотів говорити. Щойно я вмикала мікрофон, він затихав. Тому ми зупинилися на тому, що просто його фотографували. Як він ходив, піднімав рештки згорілих книг. А він любив свої книги. Протягом цього він постійно щось говорив. І я записала цю його природну розмову. І, думаю, таким чином висловила повагу до його побажань: він, з одного боку, не хотів говорити, а з іншого, хотів. Тому ми створили йому враження, що він не дає інтерв’ю, але водночас все записали, а потім опублікували. І він був не проти. Через рік я повернулася і знову зустріла Абужоржа. За той час багато людей повернулися до міста і відбудували домівки. Абужорж теж виглядав зовсім інакше, набагато оптимістичніше. Це саме те, що я маю на увазі, коли кажу, що не я даю сили й надію цим людям, а вони мені.

Чому ви не поїхали працювати закордон, а залишилися в Бейруті?

Я завжди відчувала, що для мене двері відчинені: хочеш піти — іди. Але ніколи досі цим не скористалася. Я люблю подорожувати, і в цьому сенсі мені пощастило мати таку нагоду. Водночас я не відчуваю, що вичерпала в Бейруті можливості для розвитку. Тут завжди щось діється. Для журналіста це прекрасне місто для життя. Та й команда, з якою я працюю, — чудова.

Що ви скажете про свободу в пресі в Лівані?

Ситуація не ідеальна, звичайно. Існують залежні, приватні, суспільні, державні медіа. Блоги, ресурси громадських організацій, твітер — усе це є. З іншого боку, система державного управління традиційна, і є цензура.

Які теми здебільшого цензурують?

Останній такий випадок стосувався фільму Стівена Спілберга «Секретне досьє». З якихось причин влада вирішила його не пускати в прокат. Здійнявся такий галас, люди обурювалися. Наступного дня рішення змінили, і фільм показували без перешкод. Те саме сталося і з одним ліванським режисером, який зняв фільм про ліванську громадянську війну. Фільм зветься «Образа», цьогоріч його номінували на Оскар. Цей фільм намагалися заборонити, бо, мовляв, попередню свою стрічку режисер зафільмував в Ізраїлі. Ліван досі у дуже поганих стосунках з Ізраїлем. Але з цим фільмом сталося те саме: в останній момент рішення про заборону скасували.

В чому причина?

Не знаю. Але переважно можна сказати, що цензура не працює.

Reuters сповідують так званий ціннісно-нейтральний підхід у своїх матеріалах. Як вам вдається бути ціннісно-нейтральною?

О, так. І це дуже-дуже серйозно! У Reuters є так звані Принципи довіри. Цьогоріч навіть вирішили додавати посилання на ці принципи після кожного матеріалу, який публікується онлайн. Щоби читач, прочитавши текст, знайшов пояснення про те, на яких засадах ми працюємо. Що би ми не публікували, це не є для нас вигідним. Ми відповідальні за те, що пишемо, і мусимо висвітлювати всі сторони конфліктів.

А якщо ви пишете текст, наприклад, про Абужоржа, чий будинок зруйнований внаслідок війни, це також ціннісно-нейтральний текст?

Так. Ми ж не знаємо, хто зруйнував будинок. Це міг бути будь-хто. Але якщо, наприклад, Ісламська держава візьме на себе за це відповідальність, ми про це напишемо.

Якими принципами керуєтесь особисто ви у своїй роботі?

Правами людини передовсім. Віру в них виховали у всіх нас, незалежно від країни походження. Водночас свої оцінки і цінності варто тримати при собі. Вони не мають впливати на те, що ви пишете. Треба себе перепитувати: «Чи чесна я, коли публікую цей текст?». Якщо відповідь «так», все гаразд. Якщо у вас як у журналіста є власна думка, її не треба висловлювати. Бо наша робота полягає не в цім. Журналістика — не про нас.

Ви кажете, що нікому не можете гарантувати, що ваші тексти спричинять зміни. Але ви відчуваєте, що ваша робота на щось впливає?

Так. Двоє наших колег зараз арештовані у М’янмі, тому що опублікували розслідування про геноцид, який відбувається у країні. Їх за це ув’язнили. Це, звичайно, виклик журналістській спільноті. Ми часто ризикуємо. Але не в тому сенсі, що ризик — це якась пригода і забавка.

Вас у Reuters якось готують до ризикованих ситуацій?

Так. У нас є різноманітні онлайн-курси, курси з фізичної підготовки, курси про журналістську етику, приватність, про те, як попіклуватися про себе у конфліктній ситуації, надати першу невідкладну допомогу. А ще журналісти часто стресуються. Щоб вони могли відновитися, є мережа підтримки між колегами (peer-to-peer support), фахівці, до яких можна звернутися. Ми одна з небагатьох організацій, для якої психічне здоров’я працівників в пріоритеті.

І що радять робити у кризових ситуаціях?

Це залежить, звичайно. Але завжди є спеціалізована людина, яка оцінює ризики і приймає рішення. Журналісти не можуть просто так захотіти і піти кудись. Я кажу своєму редакторові про свої плани, а він схвалює чи ні.

А якщо журналісти вже в халепі? Наприклад, я знаю, що вас теж колись арештовували.

Так, це було сім років тому. Ми вирішили поїхати до Сирії, коли там тільки почалися протести. Тепер ми вже знаємо, яка процедура перетину кордону: треба мати дозвіл від сирійської влади. Але тоді ми цього не знали і перетнули кордон. Нас затримали, допитали, а через два дні відпустили. Це був стрес, але це не була найгірша ситуація. Нас ніхто не бив. По поверненню додому я отримала неймовірну підтримку: від усіх колег, від шефа, могла звернутися до спеціалістів, які надали фахову допомогу. Це дуже важливо, бо після таких ситуацій починаєш сумніватися у власній компетенції. І мені, зрештою, ніхто ніколи не сказав, що я зробила дурницю. Але я собі це постійно повторювала. Ще й переживала за те, якого стресу завдала своїм рідним. Але завдяки підтримці колег і фахівців уже за кілька місяців знову повернулася до роботи.

Тобто у вас була можливість зробити перерву і не працювати?

Так, звичайно. Я могла би не працювати й довше, якби хотіла. Ніхто мене не підганяв.

Як ви знаходите теми для матеріалів?

Вони самі мене знаходять. Reuters — це новинна агенція. Ми висвітлюємо передовсім термінові, актуальні новини. Але є й інші типи контенту, наприклад, довгі тексти, фічери. Я би сказала, що в бейрутському офісі 50% матеріалів — це саме фічери. Ми пишемо про все: про культуру, лайфстайл, технології, інновації. Не тільки про війну і біженців. Нещодавно, наприклад, в Лівані людей заохочували їздити на роботу на велосипедах. Була ціла кампанія з цього приводу. Ми писали і про це.

Теми вигадуємо всією командою. Хтось пропонує ідею, ми її разом обговорюємо, вирішуємо, як саме її краще втілити, хто це зробить і в якому форматі. Я нічого не роблю сама, це все командна робота.

Які ваші переваги працювати в цьому регіоні?

Я знаю мову, історію, культурні та релігійні чутливі теми. А ще я жінка. Жінці легше говорити і з чоловіками, і з жінками.

Чому?

У чутливих ситуаціях жінки можуть почуватися більш комфортно, якщо говоритимуть із жінкою. Це, звичайно, узагальнення. Але зі свого досвіду можу сказати, що гендер у професії мені ніколи не заважав . Я ніколи не могла ствердити, що не зробила якийсь матеріал, бо була жінкою. Однак розумію, що це тільки мій досвід.

Загалом, якщо журналіст хороший, то однаково, якої він статі і чи знає місцеву мову. Якщо не знає, то матиме більше «домашнього завдання». Та й по всьому.

А як робити матеріали для аудиторії, яка не дуже тямить в усіх цих конфліктах?

Складне питання. З одного боку, всі війни важко зрозуміти, поки вони не закінчаться. З іншого боку, зачепити читачів можна персоналізованими історіями. Кожна людина у світі здатна уявити себе на місці Абужоржа, який втратив свій дім.

В одному зі своїх текстів ви написали, що діти, які нині ростуть у Сирії, вже не знають Сирії. Які це матиме далекосяжні наслідки?

Так, люди справді не мають власних спогадів про країну, яка зруйнована. Але в них є батьки, є історія, яку вони зможуть опанувати, коли виростуть. А ще є сирійські письменники, музиканти. Вони намагаються збирати інформацію і надати її тим, хто поставить запитання. Сподіваюсь, журналістські тексти теж можуть із тим допомогти. Нещодавно я писала про двох митців: один грає на кларнеті, а інший малює. Один із Дамаска, інший — з Алеппо. Вони познайомилися в Нью-Йорку і тепер мають спільний проект, з яким їздять по світу: музикант імпровізує, а художник у цей час малює. І музика, і картини натхненні останніми подіями в Сирії. Ці чоловіки цілком могли виїхати до Нью-Йорка і зробити вигляд, що ніякої Сирії не знають. Але вони цього не зробили.

В одному з ваших текстів герой сказав, що перебувати в таборі для біженців — це пекло. Коли ви про це пишете, для вас це пекло?

Так. А як інакше. Ми ж люди, в нас немає суперсили робити таку роботу і нічого не відчувати. Але коли я почуваюся погано і нещасливо, втішає одне: я все ж відчуваю, що роблю саме те, що мушу.

Усі фото надала Аят Басма.