Що таке адвокаційна (правозахисна) журналістика і чого їй бракує в Україні.


Адвокаційною (advocacy) називають журналістику, зосереджену на виконанні запиту чи очікувань аудиторії. Журналіст тут не є стороннім спостерігачем, як у традиційних медіа, а бере активну участь у зміні ситуації чи розв’язанні конфлікту, висловлює власну позицію, намагається захистити тих, до кого байдужі держава й суспільство. Безсторонність тут недоречна: це журналістика участі та співпричетності.

 

…«Біженці зі Сходу заробляють на життя, шиючи прапори України», «У Львові циган-токсикоман з Ужгорода обікрав квартиру, поки власниця перевдягалася», «Депутат-інвалід зі “Свободи” в Тернополі побив хлопця й дівчину з патрульної поліції»...

Прикладів порушення етичних стандартів, що свідчать про некомпетентність і байдужість журналістів, в українських медіа не бракує. Часом складається враження, що журналісти й не чули про повагу до людської гідності й гуманізм, що вони не розуміють, навіщо вживати коректну термінологію та залучати до дискусії різних людей. Або й самі упереджені до інакшості та байдужі до несправедливості. Словосполучення «права людини» асоціюється в них із нецікавою «соціалкою».

А тим часом, за даними соціологічного дослідження, 28 відсотків українців уважають звернення до засобів масової інформації найефективнішим способом захисту прав людини. Про те, що аудиторія сподівається захисту, підтримки, допомоги від медіа, говорять і журналісти. Ведуча «Громадського радіо» Лариса Денисенко розповідає, як слухачі, які звертаються на радіо, розповідають неймовірні історії розпачу. Ларисі часто доводиться допомагати слухачам порадою чи контактами громадських і правозахисних організацій. «Журналісти можуть домовитись і, наприклад, скеровувати людей, які до них звертаються, до юристів, зокрема безкоштовних», – говорить вона.

Та чи є завданням журналістів допомагати своїм героям? Це питання дискусійне, проте можна з упевненістю сказати, що в українській медіасфері сформувалося коло прибічників правозахисної функції журналістики.

«Журналістика і правозахист, принаймні, в Україні тісно пов’язані та не є взаємовиключними», – говорить координаторка Медійної ініціативи за права людини Марія Томак. За її спостереженнями, що далі на схід України, то розмитіші межі між журналістикою та правозахистом, адже люди потребують більше допомоги й убезпеченості від свавілля.

За спостереженнями Марії, центральні медіа ставляться до правозахисних тем як до маргінальних. Якось вона почула від колеги: «Ви тут собі бавтеся з правами людини, а ми будемо говорити про серйозне. От про справи Кремля. А права людини – це ж проста соціалка». Марія Томак із цим не погоджується: на її думку, і в темі українсько-російської війни, і в інших серйозних темах є місце для прав людини.

Інформаційних приводів і тем, пов’язаних із правами людини, побільшало в медіа з початком Майдану, а далі – з окупацію Криму та війною на Донбасі. ЗМІ зрозуміли, що про це можна й потрібно говорити. Та, з іншого боку, багато журналістів виявилися неспроможними фахово висвітлювати цю тематику: використовувати коректну термінологію, зображати людей у матеріалах із позиції прав людини, пропонувати рішення тощо. Водночас у медіа та соцмережах стали частіше лунати голоси людей, які є не фаховими журналістами, а блогерами чи активістами. Вони ініціюють дискусії, організовують інформаційні кампанії, гуртують спільноти та спонукають їх до дій.

Адвокаційна журналістика відрізняється від традиційної, перш за все, очевидною позицією автора. Він, наприклад, підтримує людину, чиї права були порушені; висловлюється проти забудови парку; підтримує політичних в’язнів. Це може бути як сильною, так і слабкою стороною – автора можуть звинуватити в суб’єктивності та відсутності балансу думок у матеріалі.

Проте адвокаційна журналістика не є заміною традиційній. Вона заповнює нішу, яку традиційна журналістика не може зайняти з різних причин – наприклад, через тиск із боку власників, через мале зацікавлення соціальними темами, невміння висвітлювати їх фахово й популярно.

Адвокаційна журналістика націлена на зміни в суспільстві – від окремої громади до держави загалом. Одначе слід розуміти: висловлення думки не призведе до змін. Вони можливі, якщо громадяни згуртуються навколо ідеї чи мети та будуть готові до дій. Розголос у медіа привертає увагу до проблеми та пояснює її людям, залучаючи їх до публічного обговорення, підтримки чи протесту.

Адвокаційна журналістика – це не журналістика розпачу. Вона сильна, агресивна й переконлива. Це журналістика віри в те, що конкретна людина може змінити державу.

Для цього медійники мають багато інструментів. Головний – публічність, можливість сказати правду, аби її почула влада будь-якого рівня. Журналіст або редакція мають потужний ресурс – друковані площі, ефір або інтернет-простір; мають власну аудиторію та канали поширення інформації. Тож і можливості у сфері правозахисту в них великі.

«Журналісти викликають довіру в аудиторії та є прикладом для наслідування, – коментує експертка з питань моніторингу свободи слова Інституту масової інформації Катерина Дячук. – Люди звертаються до ЗМІ зі своїми проблемами, бо так можна охопити велику аудиторію. Саме поширення інформації давало змогу врятувати людей, які потрапляли до полону в Криму чи на Донбасі».

Те, що адвокаційна журналістика займається лише захистом прав окремих меншин – наприклад, ЛГБТ або ромів, – стереотип. Вона ніколи не була «закритим клубом» і дає можливість розповідати меншинам про більшість, а більшості про меншини.

Адвокаційна журналістика спроможна сформувати суспільну дискусію про майбутнє, якої Україні бракує. Це журналістика сенсів і системності в захисті прав людини.

Загалом є два найпоширеніші погляди на поєднання журналістики та правозахисту. Перший – що правозахисна робота відображає світоглядну позицію та громадянську відповідальність журналіста, який свідомо вирішив спеціалізуватися на допомозі людям у захисті їхніх прав. Другий – що будь-яка журналістика повинна спиратись на цінності прав людини, проте змішувати журналістику і правозахист не слід. Журналістикою нехай займаються журналісти, адвокацією – активісти.  

Ці позиції не суперечать одна одній: їх об’єднують спільні теми, інклюзивний підхід до висвітлення соціальних конфліктів (коли чути голоси різних соціальних груп) та прагнення до змін у суспільстві. І перша, і друга позиція відображають спільну мету: за права людини потрібно боротися.

В усякому разі, права людини повинні бути сферою, зрозумілою для журналіста. Розібратись у ній допомагають громадські організації, наприклад, Центр інформації про права людини, що регулярно проводить тренінги з прав людини для медійників. Інститут журналістики Київського національного університету імені Шевченка пропонує на вибір курс «Правозахисна (адвокаційна) журналістика). Проте все це поки що є краплею в морі.

«У якийсь момент ми зрозуміли: потрібно працювати з викладачами журналістських факультетів по всій України, змінюючи підходи до освіти. Інакше ми просто потонемо, намагаючись навчити всіх журналістів», – коментує голова правління Центру інформації про права людини Тетяна Печончик.

Тому Центр інформації про права людини, Уповноважена Верховної Ради України з прав людини, Комісія з журналістської етики та Інститут журналістики КНУ імені Тараса Шевченка заснували Академію з прав людини для викладачів та викладачок журналістських кафедр. Її завдання – підвищити обізнаність із правами людини та моделлю правозахисної журналістики. Викладачі й викладачки, передаючи ці знання своїм студентам і студенткам, формуватимуть нову генерацію, для якої словосполучення «права людини» не буде ані порожніми словами, ані синонімом «банальної соціалки».

Організатори сподіваються, що це посилить чутливість засобів масової інформації до проблематики меншин і вразливих груп, сприятиме дотриманню етичних стандартів у висвітленні питань, пов’язаних із правами людини, рівності та недискримінації. Так розпочнеться інституціоналізація адвокаційної журналістики в Україні.

У проекті беруть участь двадцять п’ять викладачів із двадцяти університетів. На сесіях вони зустрічаються із правозахисниками, медіаюристами, експертами з журналістської етики, а також представниками різних груп – людьми з інвалідністю, ромами, ЛГБТ та іншими. Ці зустрічі, за свідченнями учасників проекту, справляють революційне враження та спонукають викладачів журналістики переформатовувати свої навчальні матеріали, наголошуючи на правах людини та захисті інтересів вразливих груп.

Зі зміною освітніх журналістських програм, коли студентів навчатимуть крізь призму прав людини, в Україні побільшає і фахових правозахисних журналістів та журналісток. А кількість нової журналістської практики дозволить українському суспільству бути сильнішим.

 

Ірина Виртосу, журналістка Центру інформації про права людини

Костянтин Шендеровський, доцент Інституту журналістики

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.