«У нас було надто багато сіл»

…або про що і як розповідає ютуб-канал «Хащі»

«Якось воно з’явилося», — знизує плечима Володимир Кохан. В одній із київських кав’ярень ми тільки-тільки починаємо свою мову про моторошні сільські кладовища, бабусь, які тижнями не бачать людей, та Чернівці з наголосом на перше «і».

Так ми розмовляємо про «Хащі» — ютуб-канал, автори якого «водять» своїх глядачів Україною, що вимирає: тими її частинами, звідки пішло життя, а натомість прийшла особлива естетика руйнації. 

Про те, як зародився і розвивається один з топових українських проєктів про мандри, розповів Володимир Кохан, один із його творців.

«Якось воно з’явилося»

Після цієї фрази Володимир ненадовго замислюється і пояснює: ніхто не мав за мету створити якийсь проєкт. Він виник із пригод звичайної групи друзів, що просто почала знімати мандрівки для себе. 

«Можна навести таку аналогію: коли ти навчився говорити англійською мовою? Ти ж ніколи не можеш назвати дату. Це якось поступово стається, непомітно. Ми більше десяти років займаємося цим, але це не було проєктом.

Ще до весни 2021-го для мене це просто було заняттям після роботи, у вільний час, на вихідних. Але, напевно, початковою точкою була осінь рівно два роки тому. Листопад 2019-го», — говорить Володимир.

А вже навесні 2021-го він вирішив залишити роботу і зосередитися лише на «Хащах». Крім нього ще двоє постійних членів команди продовжують займатися ютуб-каналом у вільний час. 

Все почалося з каналу, куди Володимир завантажував відео з особистого архіву, на які бракувало місця на комп’ютері. Там було різне: від зустрічі з однокласниками до копання картоплі з мамою. Серед цих роликів були й ті, що він з друзями знімав у мандрах. 

«Ютуб для мене був таким сайтом, на якому ти зареєструвався і забув. Заходиш через пів року і такий: ого, нічого собі! 

Ми ходили в походи до того, як почали знімати, бо це було наше хобі.

Майже усі з “Хащів” з одного району, більшість з одного села. Навіть з однієї вулиці. Ми з дитинства росли разом, грали у футбол, слухали музику. 

Неформальна компанія у нас була. Нас об’єднала музика, любов до історії, метал, панк та інді-музика. Ми були білими воронами на тлі сірої провінційної маси, яка нас просто ненавиділа.

Одного разу ми з хлопцями пішли в якесь село і натрапили на закинуту хату. Я зняв її. І завантажив це просто для себе. Через деякий час дивлюсь, а там п’ять тисяч переглядів!», — згадує Володимир. 

Блогер говорить, що перше відео, яке пройшло монтаж, з’явилося у листопаді 2019-го. Тоді він разом з другом автостопом поїхав у Кропивницький, аби відшукати у ближніх селах коріння власної прабабусі. 

В арсеналі тодішніх “Хащів” було 200 гривень на двох, один намет і найпростіша камера. 

«Ми приїхали в одне із сіл, а його фізично не існує. Ми віднайшли там кілька могил. Все інше було стерте з лиця землі. Село ще у вісімдесятих роках покинули. Ми зняли все це. Мій друг трохи поморочився із записом, щось змонтував. Це перше наше відео, яке монтувалося.

Напевно, його публікація — це і є дата народження всієї цієї історії.

Сяка-така популярність прийшла до нас у вересні 2020-го, коли ми зробили перше відео з Чернігівщини.

Тоді ми взяли примітивний китайський диктофон, аби щось записати; взяли камеру. І три доби блукали безкінечними лісами Чернігівщини й покинутими селами.

Це наше перше відео, зроблене у новому форматі. І поки у нього найбільше переглядів — понад 600 тисяч. Відколи ми змінили формат, намагаємось щомісяця видавати годинні відео», — розповідає Володимир. 

Зараз на каналі 27 роликів. Відео на 12 хвилин про подорож велосипедом з України в Австрію. 40 хвилин відео про мандрівки зникаючими селами Чернігівщини. Година й 14 хвилин — прогулянки українською Німеччиною, що зникла. І запис стріму, в якому команда спілкується з глядачами на понад дві години.

На канал підписалося майже 100 тисяч людей. Разом з «Хащами» вони мандрують місцями, в які не зазирають типові туристи. 

«Ви шо, металісти?»

Хлопці з «Хащів» їдуть у села, про які нині мало хто знає, показують їхні реалії та розповідають їхню історію.

Коли запитую, як команда шукає такі локації, очільник проєкту каже: він може назвати таку кількість місць, які ще хоче відвідати, що вистачить і до кінця життя.

Готуючись до мандрівки, «Хащі» беруть з собою одну нову камеру і одну стару, а ще — дрон. Жодних сценаріїв не пишуть, героїв заздалегідь не шукають. Показують ту реальність, що зустрічає їх на місці.

«Раніше під час підготовки ми навіть скидалися по 500-1000 гривень, щоб кудись поїхати. Але тепер це покривають донати з Патреону. Завдяки цьому ми купуємо пакунки з чимось необхідним або солодощі бабусям у поодиноких селах.

Нам часто пишуть, чому ми цього не робимо, не допомагаємо. Ми робимо, просто не знімаємо це на камеру. Ми не хочемо бути схожими на депутатів.

Я знаю, що в Ютубі, особливо в російському, хайпують на ці теми. Там щось купують і дають літнім людям. Видно, що цей вчинок зроблений заради переглядів. Але ми цього ніколи не будемо знімати».

Шукати спільну мову з людьми, за словами Володимира, йому нескладно. Люди зазвичай приязно ставляться до людей з камерами, але мандрівки у забуті місця приносять, безумовно, різний досвід.

«Я пірсингований і татуйований. У далеких селах молодь одразу хоче нас бити. Бачте, якісь незрозумілі хіпстери приперлись. Бабки теж спочатку питають, мовляв, що це таке, чому в нього два вуха пробитих?!

Якось ми вирушили на Хмельниччину. Поїхали в одне село, цілий день знімали, ходили, дивилися, з людьми розмовляли. А ввечері виїхали за село, кілометри 3 від’їхали і здивувалися: там був цвинтар, за кілька кілометрів від села. Посеред лісу.

Це виглядало містично й моторошно. Якраз вечоріло. Ми залишили машину на дорозі, по обидві сторони якої ліс стояв стіною, і пішли знимкувати цвинтар.

Там на кожній могилі — дві-три фотографії людини за життя, де вона і маленька, і доросла. Траплялось, що була й четверта світлина — велика фотографія, де людина лежить покійна на ліжку чи в труні. 

Ми пофотграфували там все і повертались до автівки. Виходимо звідти, усі на емоціях. А тут під’їжджає бус з селянами. Вони виходять і кричать: “А що це ви тут лазите вночі по нашому цвинтарю?! А це шо, болгарка?! Ви шо, металісти?!”

Металістами в деяких регіонах називають людей, що крадуть метал. Вони думали, що ми хрести зрізаємо, аби вкрасти. Ми кажемо, мовляв, не металісти, кіно знімаємо.

Ми ледь переконали тих селян, що вночі на цвинтарі хтось може щось знімати», — пригадує Володимир. 

Блогер каже: вони з командою бачили вже чимало сіл, де лишилось по кілька, а то й по одному жителю. Для таких людей зустріти когось — справжня подія.

«Людина, яка живе у віддаленому селі, може побачити таких, як ми, мабуть, один раз. А може й ніколи не зустріти когось, хто приходить туди за культурними скарбами, піснями, переказами чи спогадами.

А людей, які хотіли обманути їх, вкрасти метал чи щось інше, вони зустрічали набагато більше.

На Рівненщині не є рідкістю села, в яких залишилося 5-6 людей. В одному з них ми зустріли бабцю, яка просто плакала і не хотіла нас відпускати, бо вперше за тиждень зустріла живих людей», — розповідає Володимир.

Марковані туристичні маршрути ніколи не цікавили «Хащі». Володимир розповідає, що відвідав чимало європейських міст, але вони здаються йому прісними й нудними. Особливо, коли щедро приправлені натовпами туристів.

«В дитинстві я жив дуже бідно. На Миколая мені дарували один снікерс. І від цього у нас з братом було безмежне щастя! Зараз я можу собі дозволити піти й купити сто снікерсів.

Але я їх не хочу. Вони не цікавлять мене, я їх не помічаю. Так само з Європою. В них не просто снікерс, в них фуршет, все ексклюзивне, делікатеси, в них гарно. І люди просто цього не цінують», — ділиться він. 

Проте занепад сіл Володимир вважає природним історичним процесом. Спостерігати за ним боляче, але його неминучість цілком очевидна. 

«У нас було надто багато сіл. Раніше Україна була найбільшою сількою нацією Європи.

Якщо я не помиляюся, то 60% населених пунктів в Україні були селами. Натомість у Європі — лише 15%.

А потім колгоспи зникли і люди почали покидати села.

У 90-их і на початку 2000-их ці села не були пусті завдяки старим мешканцям.

А зараз, коли ці люди порозтоплювалися, мов сніг навесні, в селах, де станом на умовний 2000-ий рік було по 700-800 людей, тепер залишилося 150.

Це невідворотній процес. І дуже болісний. У Європі свого часу він теж відбувся. Всі люди на планеті були з села. Спершу з печери, потім з села, а вже потім з міста» — ділиться Володимир.

«У мене комплекс бідняка»

Глядачі переконали «Хащі» створити акаунт на Патреоні. Завдяки внескам проєкт щомісячно отримує майже півтори тисячі доларів. Це дозволило Володимиру звільнитися з роботи і займатися виключно «Хащами».

Одного разу команда взялася за комерційну рекламу. Але тоді всі почувались вкрай незручно. Тому «Хащі» поки не хочуть повторювати цей досвід. 

«Я навіть, здається, у відео ніколи не говорив: підтримайте нас. Мені якось соромно… У мене комплекс бідняка, психологія бідняка.

Я завжди відчуваю провину чи обов’язок перед людьми, навіть борг, якщо вони скинули нам гроші.

В мене враження, що я просто займаюся тією справою, якою завжди займався. Просто мандрую.

Моментами це дуже важка праця. Однак коли повертаєшся з мандрів, опублікуєш відео, то забуваєш, як важко було.

Це ще й частина мого характеру: я забуваю тяжке і погане.

І тут хтось присилає 500 чи 800 гривень. І я такий: о боже, нащо ви стільки грошей нам присилаєте? Але потім думаю: люди дійсно хочуть віддячити, ми ж нікого не змушуємо.

І тоді я починаю думати, що ми робимо щось таке, що торкає струни людських душ настільки, що вони готові віддавати за це гроші», — говорить Володимир. 

Окрім цього, він постійно має справу з тим, що навіть вбудовану рекламу від Ютубу окремі, переважно випадкові, глядачі сприймають як пряму рекламу від «Хащів». Команді доводиться по кілька разів пояснювати, що це не так.

«Я приїхав до батьків, а мій батько каже: “Ви стільки реклами вставляєте у відео”. 

Дивлюсь, а там справді кожні п’ять хвилин вистрибує реклама: якісь унітази, чайники. Нам часто пишуть, мовляв, хороші відео, але якими треба бути придурками, щоб стільки реклами ставити.

Але це не ми, це Ютуб. Досить зайти налаштування, ввімкнути блокувальник реклами, або скачати спеціальний плагін для цього. Натомість люди починають відписуватися від каналу, бо думають, що це ми стільки реклами натикали. 

Найбільше курйозів стосуються відео про Черні́вці. Це маленьке містечко у Вінницькій області, де мешкає 2 тисячі людей. 

На початку відео я кілька разів пояснював, де ми. Але все одно коментарів 200-300: брехуни, недоумки, ви спаплюжили наші Чернівці́, ви хоч приїдьте і подивіться, що ви зняли», — розповідає Володимир.

І «Хащі» таки їдуть. Раз на місяць вони вирушають у нову мандрівку. Приєднатись до якої можете і ви — у будь-який час та у будь-якому місці.

Інформація про кількість переглядів, підписників, роликів на каналі та суми коштів з Патреону — це дані станом на момент публікації матеріалу. 

Схожі матеріали: 

Тимчасові незручності
Бабина хата в Instagram
Пишемо про подорожі: з чого почати
Як підготуватись до мандрівки: досвід тревел-журналістки та репортажистки

Головне зображення та усі інші фото взяли з інстаграму «Хащів»