Мирослава Ґонґадзе про вільну, але залежну українську журналістику.
Мирослава Ґонґадзе — головна редакторка і керівниця української служби «Голосу Америки». Вона виступила із лекцією про історію українських медіа від свободи до напівсвободи у межах відеолекторію «Журналістика незалежної України», який створює Премія імені Георгія Ґонґадзе.
Мирослава розповіла, як це — бути в авангарді української журналістики, бачити першу акцію протесту проти цензури та як українська журналістика втрачала свободу.
Період повної свободи: початок 90-х
Я брала участь у формуванні української журналістики від самого початку, від Дня Незалежності. Тепер розповім вам про деталі й моє бачення того, як ми опинилися в сьогоднішній ситуації, коли українська журналістика є вільною, але, на жаль, не є незалежною.
Почну я зі своєї історії: за професією я не журналістка. Я завжди хотіла бути журналісткою, але я росла в Радянському Союзі. Тому шукала щось більш «стабільне».
Мої батьки намагалися переконати мене, що журналістика — це дуже несерйозно. І не лише несерйозно, але і небезпечно, тому що ти маєш постійно брехати, бо журналістика в СРСР — це пропаганда.
І поки я росла, я завжди задавала собі запитання, що таке правда: те, що тобі розповідають в школі, те, чим діляться батьки за обіднім столом, чи те, що ти чуєш по радіостанції, яку твій батько слухає вночі?
Оце намагання зрозуміти, де правда, тягнуло мене в журналістську сферу і дало бажання знайти відповіді на запитання.
Однак коли я вступала в університет, я вирішила, що піду на юридичний факультет і здобуду серйозну поважну професію в юриспруденції. Я почала працювати як юридичний консультант в Обласній державній адміністрації у Львові, ще навчаючись в університеті.
А на журналістику я вступила разом з Георгієм Ґонґадзе. Коли я зустріла цього молодого чоловіка, він хотів писати про грузинську політику, про Грузію в Україні. Він переїхав до Львова з Тбілісі й мав шалене бажання писати та розповідати українцям про те, що відбувається у його рідній країні.
Але українською він володів погано. Тому ось я стала пером, яке писало те, що він казав. Це був початок 90-х, комп’ютерів не було. Все писалося від руки на папері. Але це був дуже цікавий досвід, тому що так мене втягнули в процес журналістики. І так само мені доводилося паралельно редагувати ці тексти й формулювати речення.
Тоді у Львові ми відчували неймовірну наснагу, тому що було дозволено писати й робити те, що ми вважали потрібним чи правильним. Була повна свобода: закінчився Радянський Союз. Все було відкритим, не було жодних рамок, жодних обмежень: ти можеш робити все, що завгодно. Цей період, думаю, тривав до року 1994-1995-го. Я називаю його періодом повної свободи.
Мені важко було оцінити, як все відбувалось на державному рівні, бо я працювала на регіональному. Тоді у Львові утворилося декілька інформаційних видань. Одним з них була газета «Post-Поступ» — легендарне видання, з якого починається друкована журналістика незалежної України. Її створив Сашко Кривенко. І я мала велике щастя почати роботу саме в цій газеті.
Я прийшла, аби працювати в інформаційному відділі. Моїм завданням було збирати інформацію з наших регіональних кореспондентів. Я сиділа за телефоном і записувала інформацію. Потім це все друкували в газеті. Знову ж таки: була абсолютна свобода робити те, що ми вважали за потрібне. Ми друкували багато статей Георгія про Грузію.
Продакшн «ММЦ-Інтерньюз»
Друкована журналістика дещо обмежувала нас. Ми вирішили, що цікавіше буде робити телебачення.
Георгій мав камеру, а його батько був режисером та знімав документальне кіно. Відтак Георгій поїхав в Тбілісі робити документальний фільм, який він назвав тоді «Біль землі моєї», привіз його в Україну і монтував тут. Це був початок незалежності Грузії, війна, Тбіліське повстання, в якому він брав участь.
З цього фільму почалася наша робота у телевізійному контексті. Тоді на львівському обласному державному телебаченні ми створили інформаційну програму «Монітор». Ми все робили просто з нуля: ніхто не казав як і що робити, де взяти гроші. Так ми організували власний продакшн.
Георгій почав робити розслідувальну журналістику. Тоді до нас прийшли добре відомі сьогодні журналісти: Єгор Чечеринда, Ґеник Глібовицький. Це була імпровізація, та ми почали працювати.
Тільки Єгор вчився на журналістиці, але для нас всіх журналістика була покликанням. З часом, десь у 1995 році, Сашко Кривенко переїхав до Києва. І там створився Міжнародний медіацентр «Інтерньюз» на базі американської програми.
Насправді це була величезна-величезна школа журналістики — перший серйозний телевізійний продакшн в Україні. Сашко запросив мене також. Я пам’ятаю, тоді у Львові я отримувала десь 20-30 доларів. Я приїхала до Києва і кажу, що готова працювати.
Сашко на те відповідає, мовляв, дуже круто, приходь, є багато роботи, але, на жаль, отримувати велику зарплатню не вийде, якихось 200 доларів і все. Я відповіла, що мені все одно цікаво. Сьогодні згадую цю розмову з усмішкою.
Так я приїхала до Києва на «ММЦ-Інтерньюз». Невдовзі до нас долучився Георгій. Ми поїхали в Сполучені Штати, повернулися і почали працювати. Я знову працювала в інформаційному відділі: налагоджувала контакти, збирала інформацію.
Тоді багато журналістів із «Post-Поступу» також переїхали до Києва, зокрема мій колишній ментор і вчитель Андрій Квятковський. Зараз, на жаль, вже покійний. Це він навчив мене журналістики.
Що було особливим в «ММЦ-Інтерньюз»? Що ж, це були початки, ніхто не знав, що робити, але вже тоді починався інтернет. В нас було чотири комп’ютери й одна чи дві людини, яких спеціально приставили до цих комп’ютерів, тому що ніхто не знав, як це все працює.
І от, ми давали їм запити за якимось ключовим словом. А вони лізли в цей якийсь інтернет й шукали інформацію за цими запитами. Потім на основі цієї інформації ми щось писали.
Тоді зібралось багато молоді з Києво-Могилянської академії. Вони хоча б щось тямили в інформації й технологіях, бо для нас спершу навіть включити комп’ютер і зайти в інтернет — це були вищого рівня технологічні вміння.
Головним засобом нашої роботи був телефон, зв’язки й телефонні книжки. Інформацію я записувала на невеличких клаптиках паперу. Георгій тоді працював у програмі «Параграф», яка висвітлювала економічні новини. Але згодом це почало його обмежувати. Він захотів зробити свою програму — і зробив «Вікна-Плюс».
Ця програма виходила на регіональних телеканалах. Це була політично-аналітична програма, перша у своєму роді. Тоді на «ММЦ-Інтерньюз» ми створили 6 телевізійних продуктів різних напрямків, які ми віддавали, бо у нас ще не було власного каналу – тільки продакшн.
Ну і, звісно ж, щоденна телевізійна програма «Вікна». Це був центр журналістики, епіцентр підземних поштовхів у цій сфері.
Чому я кажу про продакшн як про школу журналістики? Бо звідти вийшла неймовірна кількість журналістів, які зараз керують телевізійними проєктами, є ведучими, стали прессекретарями президентів тощо.
Міжнародна журналістика і репортажі з Югославії
Згодом я почала робити репортажі. Перший — про якийсь грузинський театр, який приїхав у Київ. Я надалі писала все це рукою на аркуші.
Якось я прийшла до Георгія, який був на іншому поверсі, він почитав це і сказав: «Лайно». І жбурнув той аркуш в смітник. Я така ображена, мені було погано, але тепер я все розумію. Я просто писала штампами і взагалі не розуміла, як правильно писати. Мені ще треба було багато вчитися.
Я завжди хотіла робити міжнародну журналістику — це мене найбільше цікавило. Я підтримувала контакти з МЗС і збирала інформацію, а мій закордонний паспорт про всяк завжди лежав у верхній шухляді стола. І я думала, що колись це станеться.
Тоді у нас вже була програма «Вікна у світ» поряд із Вікнами-Плюс», «Вікнами», та «Параграфом».
«Вікна у світ» — крута програма про міжнародну політику. Її вели Микола Вересень і Віталій Портніков. Вони були мов боги на Олімпі, до яких годі навіть мріяти доступитися. Микола Вересень казав: «Я эту территорию обоссал, я сюда никого не пущу».
Якось до мене прийшов Микола Княжицький і каже: «Слухай, паспорт є?». Я така: «Як? Куди? Що?». «Треба їхати в Югославію. Ні у кого зараз немає паспорта, всі повіддавали на візи. У тебе є?». Кажу: «Так». Він: «Давай! Летиш в Югославію з Геннадієм Удовенком».
Початок 1996 року. В Югославії — перемир’я. Це було моє перше закордонне відрядження. Я бачила Мілошевича і збирала інформацію про всі події для репортажу.
Невдовзі я повернулась у Київ, аби писати той репортаж. Принесла свої записки Миколі Вересню, він все це прочитав, і каже: «Лайно. Переписуй. Я хочу почути звуки цього міста! Я хочу понюхати запахи цих ресторанів! Що ти написала?! Переписуй! Або я сам напишу!». Тоді ще прийшов Віталій Портніков, бо це був його випуск, і сказав: «Так, вона туди їздила — вона й буде робити репортаж».
Важко було бачити усіх цих людей в Югославії… Це було таке відчуття… Дивитись на людей, які колись мали гідність і жили у досить заможній країні, багатій, розуміти їхє страждання. Бо ось, тепер вони сидять в обдертих шубах і куртках.
Я не бачила реальної війни, не була на лінії фронту, але бачила жахливе кам’яне обличчя Мілошевича. І це справило на мене неймовірне враження.
Як матеріал про «Кучма-клан» став поворотним
Паралельно я допомагала Георгію робити його програму «Вікна-Плюс». Тоді до влади вже прийшов Кучма. Ми відчули ці зміни.
Є один момент, що розділив час свободи та напівсвободи й цензури у медіа. Ще до 1995-1996 років ми не відчували жодного тиску. Принаймні в тих структурах, де ми працювали. Нам ніхто ніколи не казав: «Ви маєте висвітлювати події так чи по-іншому». Не було ніякого ідеологічного підґрунтя, не було «ти можеш вживати ті чи інші слова» чи «ці теми ти можеш показувати, а ці — ні», але ось цей час настав.
Георгій робив програму «Вікна-Плюс». Він вирішив, що прийшов час, щоби зробити матеріал про клан Кучми. Це був матеріал про людей, яких Кучма привів із собою з Дніпра. Він поставив їх на ключові посади й користувався їхньою довірою та послугами. Таким чином Кучма творив систему, з якої, як Георгій вважав, був прямий шлях до узурпації влади.
Він зробив матеріал, де перерахував усіх цих людей. Написав, звідки вони походять, що їм належить і так далі. Цей сюжет вийшов у «Вікна-плюс», яка виходила на регіональних телевізійних каналах.
Як виявилося, в цей час президент Кучма був на Закарпатті й випивав горілку із керівниками місцевої влади. З якоїсь радості вони включили телевізор і побачили цей сюжет.
Наступний ранок — а це була неділя, бо програма виходила в суботу — для нас розпочався десь о 7:30 ранку з телефонного дзвінка. Я пам’ятаю, як Георгій взяв трубку і не міг зрозуміти, що відбувається. Микола Княжицький кричав в телефонну трубку:
— Що ти наробив?!
А що він наробив? Та нічого не наробив, тому каже:
— Я завжди роблю такі матеріали: складні, з викликами.
— Ти взагалі уявляєш, що ти наробив?! — тільки й лунало у відповідь.
Тоді Георгій отримав догану. Його не звільнили з роботи. Зрозуміло, що Микола, тодішній керівник нашої структури, отримав меседжі з адміністрації Президента. Звичайно, ми можемо спитати в нього, які саме це були меседжі, але він їх безсумнівно отримав.
Після догани всі програми Георгія переглядалися керівництвом каналу перед виходом у ефір. Тоді для мене почався час напівсвободи. Або я навіть би сказала, що це був час цензури.
Створення СТБ
З того часу почалося творення каналу СТБ, який ми всі зараз дуже добре знаємо. До мене прийшов Микола Княжицький і каже, що тепер я буду керівницею зв’язків з громадськістю каналу.
Саме тоді я стала переходити з власне журналістики до піару чи промоційних продуктів. Потім я знову повернулася в журналістику, але вже коли переїхала до США.
Наприкінці 1996 чи то на початку 1997 року почався процес розподілу «ММЦ-Інтерньюз». Американська грантова програма закінчувалась. Було вирішено, що одна частина «ММЦ-Інтерньюз» буде non-profit, неприбутковою, а інша має стати прибутковою.
Так починалася криза, тому що в команди та керівництва «ММЦ-Інтерньюз», було два погляди на подальший розвиток.
Один — створити СТБ як інформаційно-розважальний канал. Навіть більше розважальний, аніж інформаційний. Другий напрям — робити виключно інформаційний канал.
До другої групи належали Айвазян, Георгій і ще кілька, бо «ММЦ-Інтерньюз» був заточений на творення інформаційного продукту. Вони говорили про те, що зробити розважальний канал — це просто нелогічно.
Почалася величезна криза. Тоді, якщо я не помиляюся, прийшов новий інвестор, Володимир Сівкович. Він вимагав, щоби канал був таки розважальний. Друга група на чолі з Георгієм вирішили, що вони на цьому каналі більше не працюватимуть.
В 1997 році Георгій покинув СТБ і створив центр розслідувальної журналістики. Я ще на якийсь час залишилася на каналі. І творила першу телевізійну сітку, переробляла бюджети всіх програм, перетворювала їх з неприбуткових на потенційно прибуткові. Крім того, я оформляла всі бюджети. Тобто я стояла на початках творення теперішнього каналу СТБ.
Після декретної відпустки в телевізійну журналістику я не повернулася. Пішла в політику. А Георгій почав шукати собі прихисток, оскільки український медіапростір вже був практично закритий.
У 1998-99 роках вже почалася дуже-дуже конкретна цензура. Йому як людині, яка просто фізично не могла прийняти якісь заборони на висвітлення тих чи інших тем, було дуже важко знайти роботу. Георгій перебивався різними проєктами, працював на радіо «Континент», яке було вільною структурою.
«Континент» тоді був маргінальним і маленьким, тому там дозволялося говорити відверто. А от на центральних каналах вже практично все було узурповане. Всі були під контролем. І журналісти також.
Існували друковані видання. Наприклад, «Дзеркало тижня». Але вони так само були дуже-дуже маргінальними, тобто їх читав десь один відсоток українців.
Відкритий лист проти цензури і створення «Української правди»
І тут я підходжу до створення «Української правди». Тоді всі хотіли мати газету або телебачення. Що таке інтернет-видання ніхто не знав.
Помалу почали з’являтися інтернет-сторінки. Не повноцінні вебсайти, а щось дуже-дуже просте. З Георгієм працювала моя добра подруга Людмила Фролова, а її чоловік займався інтернет-провайдерством.
Якось вони вдвох кажуть Георгію: «Давай ми зробимо тобі інтернет-сторінку». Гія дуже хотів мати газету, реальну друковану газету, але на це були потрібні надзвичайно великі гроші.
Георгій на це: «Що? Яка інтернет-сторінка? Хто її буде читати? Це несерйозно».
Але вже тоді він був рушієм проти цензури, яка почалася у 1998-99 роках. Тоді відбувались перші протести, коли почався тиск на регіональні медіа. Наприклад, на газету «Експрес» у Львові.
Перша акція відбулася біля агентства «Уніан». Тоді всі наклеїли собі на рот лейкопластир, Георгій в тому числі. Це була перша акція протесту журналістів проти цензури. Здається, це була весна 1998 чи 1999 року.
Тоді Георгій написав відкритого листа проти цензури, який зібрав підписи понад сотні українських журналістів. Я збирала ці підписи, тому можу свідчити таку кількість. Григорій вирішив, що поїде в Сполучені Штати з цим листом, аби розповісти там, що відбувається в Україні.
Тоді українська влада намагалася продемонструвати світу, що тут розвивається демократія. Що є свобода й реформи. Однак всередині країни відбувалася узурпація влади. Георгій взяв листа і зібрався їхати. Кучма тоді також мав їхати до Сполучених Штатів.
Георгій вирішив, що зробить так, аби ці візити збіглися. І розповість про те, що відбувається в Україні. Він взяв той лист і поїхав.
Саме тоді один з членів команди президента — якщо я не помиляюся, це був В’ячеслав Піховшек — сказав Георгію: «Ти граєшся з вогнем. Ти розумієш, на яку небезпеку ти себе наражаєш?». Це було попередження.
У США Георгій спілкувався з багатьма людьми, виступав в українській громаді. Він побачив, який великий інтерес є до України. І як мало люди знають про неї. Саме тоді він побачив і зрозумів, що саме інтерне-видання може дати можливість тим людям, які не є в Україні, побачити, що там відбувається.
Коли він повернувся в Україну, то сказав: «Так, я зроблю газету, і ця газета буде називатися “Українська правда”». Був початок 1999 року. Вже у квітні вийшов перший випуск «Української правди».
Тоді в «Української правди» було дуже мало читачів, але на той час це видання було революційним.
Я надзвичайно щаслива, що «Українська правда» зберегла свою силу та виросла в величезне медіа. І що це видання було першим кроком в бік свободи у журналістському середовищі в Україні.
«Поки вбивство колеги буде для вас лише професією, вас так само по одному знищать, як і знищили його»
Усі ми знаємо, що відбувалося далі. Ми знаємо, що Георгія знищили. Ми знаємо, що цензура продовжувалася. Ми знаємо, що інтернет був єдиним вікном у світ для багатьох українських журналістів.
Ми знаємо, як далі після вбивства Георгія ми намагалися об’єднати українських журналістів навколо того, щоб знайти перш за все правду про вбивство, розслідувати його.
І з цього часу, як на мене, почалося об’єднання українських журналістів. Я пам’ятаю, як після вбивства Георгія ми зібралися в «Інтерфаксі». Одна з журналісток мені сказала: «Це твоя особиста справа, а для нас це професія». Я їй сказала, що поки вбивство колеги буде для вас лише професією, вас так само по одному знищать, як і знищили його.
Після вбивства Георгія ми зрозуміли, що він — не перший, хто загинув при нез’ясованих обставинах.
Ми знаємо, що був Михайло Бойчишин, був Вадим Бойко, був Борис Дерев’янко, були ще декілька журналістів, смерті яких ніхто не розслідував. Вони всі «загинули при загадкових обставинах».
Я поклялася, що вбивство Георгія і розслідування його справи не буде таким, як інші. Я не залишу цю справу і зроблю все можливе, щоб знайти правосуддя, тому що це правосуддя — не лише для родини, не лише для мене, це для всіх: журналістського середовища, суспільства, для майбутнього країни.
І сьогодні я можу сказати, що принаймні всі виконавці вбивства Георгія є покараними. Замовники, звичайно, не сидять на лаві підсудних, але завершення всього цього процесу відбудеться для мене тоді, коли ця країна насправді зміниться: зміниться ментальність й побудуються інституції. І ми — принаймні частково — побачимо ту країну, про яку Георгій завжди мріяв.
А журналістика зараз — це зовсім інша історія. Журналістика сьогодні має зовсім інші виклики, нові виклики, зокрема в Україні.
Але найголовніше, що ми почали дослухатися одне до одного, ми розуміємо наші проблеми й можемо вирішувати їх спільно.
Звичайно, олігархічний контроль над українськими медіа треба змінювати, його треба знищувати й запроваджувати рівні правила гри.
Зараз ми живемо в парадигмі, яку створив Леонід Кучма. Як в економіці, так і в політиці та медіа. Але я дуже-дуже сподіваюся, що протягом наступних років нам вдасться зробити ту країну, про яку ми всі мріємо.
Відеолекторій «Журналістика незалежної України: Історія від першої особи» — проєкт Премії Ґонґадзе. Другу частину створили за підтримки програми «Фонд розвитку українських ЗМІ» Посольства США в Україні.
Записи усіх лекцій з циклу «Журналістика незалежної України: Історія від першої особи» можна переглянути тут. Ще дві серії вийдуть 18 та 25 січня.
Головне зображення взяли тут.
