«…і знаходимося в місці дуже важливих трансформацій».
Нещодавно в Києві відбулася п’ята церемонія вручення Національної премії «Високі стандарти журналістики-2021». Переможців обирають, зважаючи на суспільну відповідальність, дотримання етичних та професійних стандартів, якість контенту, взаємодію з аудиторією та принципову громадянську позицію.
Цього року переможцями стали: Сергій Сидоренко (Європейська правда), Дарія Гірна (Суспільне), Богдан Логвиненко з проєктом Ukraїner та Сергій Головньов за телеграм-канал «Монополіст».
«30 років незалежності: випробування свободою» ― саме так звучала тема Премії й називалася лекція, яку прочитав Сергій Жадан.
Письменник виступив із суспільно-філософською промовою, яка змушує нас усіх задуматися: хто ми такі, чому ми в цій професії і як нам усім рухатись далі. Жадану вдалося влучно описати й наші тривожні часи маніпуляцій і всюдисущу експертність і глобальну втрату відповідальності.
Сергій Жадан під час виголошення промови. Світлину взяли на сторінці Премії.
Ми послухали промову і зробили її конспект.
«Інформація змінила свої звички і свою поведінку»
Сьогодні будь-яка спроба виговоритися, спроба пояснити та проговорити якісь важливі речі перетворюється у своєрідний квест. Бо різко втрачається здатність проговорити зрозуміло, бути зрозумілим. Передавати своїми словами те, що є важливим. Ми з вами живемо в час інформаційної революції.
Старі канали споживання інформації втратили свою ексклюзивність. Змінюється комунікування мови й те, як вона шукає собі нові канали надходження, нові ареали існування. Інформація змінила свої звички і свою поведінку.
Багато хто встиг до цього звикнути. Багато хто цього не помітив. Для багатьох це стало їхньою особистою поразкою.
Ми жили в іншому кліматі всього-на-всього 25-30 років тому. Зараз ми живемо в зовсім іншому світі й далеко не всі з нас цей світ відчувають, далеко не всі його розуміють, далеко не всім він видається комфортним.
Але так чи інакше іншого світу в нас немає. Тому цікаво пробувати до нього пристосуватися, цікаво пробувати в ньому жити і пробувати використовувати ці зміни на свою користь і на користь тієї справи, якою ми займаємося.
«Світ змінюється й іноді ми змінюємося разом із ним. Іноді ми залишаємося собою. Світові на це, у будь-якому разі, байдуже»
Кілька років тому Марк Цукерберг у розмові з філософом Ювалом Ноєм Харарі сказав одну апостольську річ. Мовляв, створивши фейсбук, я вас усіх об’єднав, я дав вам можливість спілкуватися.
Соціальні мережі дають нам неабияку свободу ― свободу спілкування, свободу самовираження, свободу отримання інформації. Інша річ ― наскільки ми готові цією свободою скористатися. Наскільки вона є для нас прийнятною. Наскільки ми готові використовувати потенціал цієї свободи.
І тут ми повертаємося до питання: Хто сьогодні є журналістом?
Хто сьогодні є письменником? Хто створює наративи? Хто формує думки й ставить питання? І тут відповідь доволі проста. Вчорашні уявлення про письмо, про доступність до письма, про його можливості ― давно втратили своє значення.
Нині письмо вирівнює всіх нас у наших комунікаційних, освітніх та інформаційних можливостях. Усі є письменниками, усі є авторами, усі є нараторами. Сьогодні будь-хто, хто викладає якусь новину, перепощує новину, дає свою думку, дає свою рефлексію ― теж великою мірою стає журналістом. Стає частиною інформаційного простору, у якому всі існують.
«Інтернет порушує всі традиційні ієрархії»
І всі русла, якими до нас надходить інформація, він теж порушує. Це стосується мови, вона стосується письма, вона стосується передачі інформації. Та певна дистанційованість і певна закритість цієї системи, яка ще була до кінця ХХ століття, ― зникла.
Ієрархічності немає, немає жодних закритих каст. Інформація є максимально доступною, її максимально багато, ми можемо нею користуватися, інша річ у тому, наскільки ми вміємо нею користуватися.
Це лякає. Ми не звикли до відсутності ієрархії як такої. Хтось її потребує, навіть не в сенсі якогось психологічного підпорядкування, чи психологічного домінування, а в сенсі ясності та визначеності якихось критеріїв. Коли вони зникають, коли зникають маркери, то людині дуже важко перебирати відповідальність.
«Свобода, яку ми отримали, виявилася великою спокусою»
Можна сказати, що це погано. Можна пробувати знайти в цьому якийсь позитив. Я проти ієрархічності, проти закритості. Я чудово розумію, що перетікання письма в мережу негативно позначається на фаховості. На якості тексту, на серйозності розмови. Ось що з цим робити? Який стосунок це має, скажімо, до журналістики? Припускаю, десь такий самий стосунок, як і до літератури.
Нині всі можуть бути експертами. Усі можуть формувати суспільну думку стосовно того, чи іншого явища. Це прекрасні можливості, яких у нас не було, скажімо, чверть століття тому. Тільки формування сенсу, формування наративу полягає не лише в можливостях. Воно так чи інакше пов’язане з відповідальністю.
Свобода, яку ми отримали, виявилася великою спокусою. У ній виявилося багато пасток, багато випробувань. Зокрема, випробування відповідальністю. Справа не лише в інформації. Не лише в письмі. Не лише в соціальних мережах. Справа в співвіднесенні наших прав та наших можливостей і нашої відповідальності. Оскільки свобода без відповідальності перетворюється на маніпуляцію, на популізм, на пастку.
Можна згадати зиму-весну 2014 року. Я дуже добре пам’ятаю ці тижні, коли інформація дійсно втратила свою вагу. Коли раптом країною почали розходитися хвилі дезінформації, хвилі відвертих фейків. Коли ти раптом перестав вірити джерелам, які для тебе були безсумнівними й очевидними.
Раптом виявилося, що так чи інакше будь-яка інформація потребує перевірки. Будь-яка інформація потребує співвіднесення фактів, потребує співвіднесення думок. Поламалася система сприйняття інформації, яка була до цього.
«Чи повернула інформація собі вагу?»
Питання риторичне. Для мене безсумнівним є те, що в ці місяці для багатьох із нас змінилося сприйняття інформації. Втім, це стосується не лише так званої офіційної інформації. Це стосується відповідальності за сказане, написане, сформульоване загалом. Ось тут у нас великі проблеми.
Мені здається, можливість прямого й безпосереднього висловлювання стала для багатьох українців неабиякою спокусою. Спокусою, впоратися з якою виявилося не так просто.
Ми різко втратили звичку відповідати за написане, за сказане, за сформульоване. Соціальні мережі виявилися непевною та слизькою територією між публічним та особистісним, на якій багато-хто безнадійно блукає.
Сказані нами слова різко втрачають вагу, оскільки нічим не підкріплюються. Це валюта, яка не має золотого запасу відповідальності. Ми стрімко перетворюємось на монологічне суспільство. Ми стрімко втрачаємо здатність слухати.
«Ми ― суспільство, яке так чи інакше потребує проговорення дуже багатьох простих, очевидних і, здавалось би, зрозумілих, речей»
Проте наше проговорення нічого не варте без вміння слухати. Без здатності бути почутими. Свобода полягає не лише в можливості висловитися, але й у необхідності почути. Прикметно, що в наш час слово «діалог» набуло майже виключно негативних конотацій. Воно стало синонімом слів «слабкість», «компроміс», «поступка».
Мені здається, це те випробування, з яким ми поки що не даємо собі раду. Зрозуміло, тут є контекст і емоційно все це можна виправдати. В умовах війни, в умовах агресії, постійного психологічного тиску ззовні, ми так чи інакше захищаємося. Суспільство так чи інакше шукає собі захисні механізми.
Один із них ― надмірна агресивність. Надмірна налаштованість на конфлікт, на готовність дослуховуватись, на готовність розбиратися в тому, що ти говориш. Коли за цією закритістю ховається можливість захиститися й у такий спосіб зберегти свої позиції. Емоційно це можна зрозуміти.
Але якщо ми говоримо про рух уперед, про завтрашній день — день після перемоги, день після завершення війни на нашу користь, то, безперечно, що це величезна проблема. Думати над вирішенням слід уже сьогодні.
«Страх ― це вже не про свободу»
Ми всі об’єднані цим простором. Ми об’єднані нашими сильними рисами. Але й нашими слабкостями ми так само об’єднані. Ми змушені будемо так чи інакше залишатися разом у цьому просторі з нашими проблемами.
Відповідно, саме разом будемо навчатися відповідальності. Саме разом вчитися долати власні проблеми. Це буде складно, але це дасть результат. Я не сумніваюся. Наша потреба свободи, наша залежність на ній є важливою і визначальною.
Ми маємо відповідати за власні вчинки, за власні слова. Ми загалом маємо вчитися бути зрозумілими. Відповідно, бути почутими. У багатьох випадках ми просто не можемо себе пояснити. Звідси дуже багато наших неврозів і страхів. А страх ― це завжди принизливо. Страх ― це вже не про свободу.
Мені надзвичайно цікаво спостерігати за тим, як ми вчимося сьогодні самі себе пояснювати. Як ми пояснюємо свою історію, свою суб’єктність, свою емоційність. Це нагадує дорослішання. Нагадує становлення власного голосу, власної мови.
Цікаво, як змінюється наш голос. Як змінюються наші інтонації. Ми знаходимося в місці дуже важливих трансформацій. Це не завжди комфорт, проте, це значно краще, аніж відсутність змін, відсутність руху, відсутність перспективи. Тому говорімо і відповідаймо за сказане нами.
«Досвід радіо став для мене основним і залишається вагомим»
Коли почалася пандемія, я поїхав до своїх друзів у Карлівку. Там знаходиться радіостанція «Тризуб FM». Я почав вести програми. Раптом виявилося, що нас слухає багато людей. Щобільше, виявилося, що люди реагують на ті речі, які для мене не є такими важливими, такими дражливими.
Ми крутили просто якусь українську музику. Ту музику, яка для мене є саундтреком мого життя. Скажімо, група «Мертвий півень», «Плач Єремії», група «Вій», група «Кому вниз». Те, з чим я фактично живу останні 25–30 років.
Виявилося, що для багатьох дорослих українців це якийсь абсолютно невідкритий материк. Це пласт культури, якого вони не знають, з яким вони не співіснують. Це просте відкриття для мене було страшенно важливим.
«Цей досвід українства, цей світ українства нагадує річний календар»
Нам у наших комунікаційних бульбашках часом видається, що все дуже зрозуміло ― наш світ українства дуже невеликий, він прозорий, ми всі одне одного знаємо. Ми читали свої книжки, ми читали наших класиків, ми знаємо наше кіно, нашу музику.
Виявляється, що ні. Ця країна настільки велика, настільки розрізнена, настільки подрібнена й парадоксальна, настільки суперечлива, що дуже багато речей, які нам видаються очевидними, для дуже багатьох людей, які так само перебувають на проукраїнських позиціях, є незрозумілими.
Щобільше, вони є невідомими. Доводиться щоразу починати спочатку. Цей досвід українства, цей світ українства нагадує річний календар. Щоразу навесні починаєш усе спочатку.
Щоразу навесні починається робота в полі, щоби восени зібрати урожай. Це, з одного боку, може викликати певний відчай, певну зневіру. Тому що дуже багато плідної роботи, яка, здавалося б, мала бути зроблена давно.
«Ти не народжуєшся в цій країні українцем»
Страшенно цікавим є й те, що ми на тридцятому році незалежності, проходячи увесь наш історичний, культурний, мовний, духовний і ментальний досвід, усе одно знаходимося в тій ситуації, коли українство є вибором.
Є свідомим вибором. Ти не народжуєшся в цій країні українцем. До свого українства ти маєш пройти. Щоразу цей прихід є чимось дуже особистим. Він набагато важливіший, серйозніший, глибший.
Здається, що це немає стосунку до нашої попередньої теми, але ні, має. Йдеться про непроговореність, про незрозумілість і нездатність самих себе пояснити.
Ми шукаємо свою мову. Ми шукаємо можливість користуватися тією свободою, тими можливостями, тим потенціалом, який у нас є. Ми дуже часто використовуємо цей потенціал надзвичайно неефективно.
Дуже часто ми легковажимо такими речами. Дуже часто ми витрачаємо енергію на з’ясовування стосунків між собою. Коли ми виходимо за межі наших бульбашок, то усвідомлюємо усю ту енергію й увесь той потенціал, який у нас є.
Так чи інакше ― це про свободу. Так чи інакше ― це про відповідальність. Так чи інакше ― це про наші можливості, про наш потенціал.
Схожі матеріали:
«Зло завжди має ім’я»
Від цього псуються зуби
«Розуміти, для чого ти тут»
Як журналістам не вдаватися до мови ворожнечі
Головне зображення: Annie Spratt
