Станіслав Асєєв про досвід перебування в полоні у так званій «ДНР» та ціну, яку ми платимо за свободу.
Станіслав Асєєв ― журналіст «Радіо Свобода». Від 2015 року працював у Донецьку під псевдонімом Станіслав Васін. У 2017 році його затримали нібито за шпигунство «силовики» так званої «ДНР». Він провів 962 дні в «Ізоляції» ― таємній в’язниці, сучасному концтаборі в сучасному Донецьку. Станіслава Асєєва звільнили з полону 29 грудня 2019 року.
Своїм досвідом та роздумами про свободу й журналістику Станіслав Асєєв поділився під час відкриття Lviv Media Forum 2021.
Станіслав Асєєв під час виступу. Фото Ірини Середи.
Правда й істина
Тема мого виступу — «Правда зробить вас вільними». Це алюзія на фразу Христа до юдеїв. Дослівно грецькою це звучить так: істина зробить вас вільними. Тому я б хотів сказати, що ми сьогодні все ж таки намагатимемося розмежувати ці поняття, тому що правда ― це, наприклад, те, що я сьогодні стою перед вами та виступаю, а істина ― те, що робить правду можливою.
Ми говоримо про свободу слова, вона є фундаментом для будь-якої журналістики. Але, перебуваючи у місцях позбавлення волі, ти розумієш, що питання свободи взагалі не таке просте, як ми його інтуїтивно сприймаємо, коли кажемо про свободу слова. Мені це прийшло на думку ще під час перебування на підвалі в центрі Донецька. В «Ізоляції» мала бути 24 глава про свободу, її розуміння. Що може бути більш очевидним для людини, яку позбавили свободи, ніж відповідь на запитання про те, чого її позбавили?
Я опинився у підвалі 11 травня 2017 року, вже після катувань. І я вам можу сказати, що я для себе виявив одразу дві думки. По-перше, коли мене привели до цього підвалу і я побачив перед собою зелену стіну з пліснявою, то я собі сказав: «це занадто і, скоріш за все, я це не переживу».
А друга думка скоріш ірраціональна. Я вас запевняю, що в такий момент ви неймовірно відчуваєте, що вас позбавили волі. Але сказати, чого саме вас позбавили, у чому полягає ця свобода, ви не можете. Навіть пробувши у підвалі місяць, два, три чи пів року. І це стосується не тільки підвалів, це стосується й офіційних місць позбавлення свободи.
Я перебував у полоні 2,5 роки і з багатьма людьми говорив на ці теми. Запитуєш: «а чого ж тобі бракує? Чого тебе позбавили? Що таке свобода?» Люди, як правило, починають відповідати: «мені бракує жінок», «мені бракує їжі», «мені бракує теплої ванни». Тобто це такі практичні складові нашого життя, яких дійсно позбавляють. Але загальної відповіді, яка б стосувалася всіх, хто знаходиться у цих підвалах чи місцях позбавлення волі, ви насправді не знайдете. Навіть серед людей, які сидять там роками.
Звичайно, у критичній ситуації підвалу ви маєте поставити перед собою питання: жити чи ні. Навіть якщо ви абсолютно прагматична людина, яка ніколи у своєму житті не мала відношення ні до журналістики, ні до літератури, ні до філософії. Після катувань, після того, як вас помістили у кімнату 2 на 4 метри, де немає нічого, крім решітки, навіть туалетів немає ― там пластикові пляшки стоять, які вже заповнені тими людьми, які були до вас. І це питання насправді пов’язано з питанням свободи.
Повертаючись до питання свободи: я не розумів, чого мене позбавили. Запевняю вас, це не простір. Але коли я потрапив з підвалу до «Ізоляції», а з «Ізоляції» через 2,5 роки до в’язниці, а з неї, нарешті, до колонії, то я опинився на свободі. І це не метафора.
Табір ― це величезна територія. Кілометр, два, три квадратних кілометри, на якому кримінальникам дозволено пересуватись вільно. Для нас було виключення ― ми знаходились в окремому бараці, який був заварений металевими листами, зверху були металеві дроти — для того, щоб нам було неможливо щось скинути: якусь записку, або передати якісь речі. Але ми мали свій простір, який обмежувався, скажімо, 10 на 20 метрів. У ньому хлопці, які звільнились зі мною у 2019 році, навіть бігали. І коли після підвалів, після «Ізоляції», я опинився в цьому просторі, я дійсно відчув себе на свободі. Тому я наполягаю, що позбавлення волі та втрата свободи ― це не втрата простору.
Мислити власний кінець
І тоді я почав думати над тим, а що ж у мене залишилося від вільної людини. Бо в підвалі немає взагалі нічого, одні стіни. До туалету виводять двічі на добу і ви фактично існуєте, як тварини.
Я зрозумів, що єдина річ, яка досі робить мене людиною, у якій і полягає моя особиста свобода, яку не можуть відібрати навіть зараз, після катувань ― це вільний вибір померти чи ні. По-перше, я не знав, що з моєю родиною. По-друге, навіть якщо вони вже дізналися, що я знаходжусь у підвалах чи зник, невідомо, чи переживе цю звістку моя мама або бабуся. Було абсолютно незрозуміло, що коїться з навколишнім світом. І я зрозумів: щоб не стати твариною, ви маєте єдиний варіант ― мислити власний кінець і бути готовим до нього.
Свобода ― це феномен за крок до смерті. Але ви не переступаєте межу. Тому що сама по собі смерть не є фактом життя, як би абсурдно це не звучало. Смерть ― це фактор соціального життя. Ми можемо бачити смерть інших людей, але особиста смерть виходить за рамки цього. Тому, якщо ви робите самогубство в критичній екзистенційній ситуації, ви не можете сказати, що це акт свободи. Але розуміння і прийняття того, що завтра вас може не існувати, та примирення із цим, ― це була найвища точка свободи, яка мене звільнила від всього психологічного вантажу, що був у перші тижні мого полону. Так я спочатку думав про свободу.
Але потім я потрапив до «Ізоляції». І виявилося, що мої власні катування ― то був найлегший варіант з усіх можливих. Люди в «Ізоляції» позбавлені навіть того, про що я думав у власному підвалі. Наприклад, людину роздягають, кладуть найчастіше на металевий стіл грудною клітиною донизу, щільно обмотують скотчем так, що не можна поворухнутися. На геніталії намотують дроти, у задній прохід вставляють електроди. Інколи тримають голову, щоб людина не вкоротила собі віку, б’ючись об стіл. Я дізнався про це з досвіду тих людей, яких я бачив 2,5 роки в «Ізоляції».
Уже на свободі я поставив собі питання: «та свобода, про яку ти думав у підвалі, свобода прийняти власний кінець ― це стосувалось тебе в тій ситуації. А чи вільна та людина, яка лежить на тому столі?» Фраза «свободу неможливо відняти», можливо, є кінематографічною, але в цій ситуації ви можете хіба що кліпати очима. А інколи й цього не відбувається, тому що вам вдягають на голову пакет і обмотують скотчем. Для мене відповідь очевидна: «ні, ця людина не вільна». Але не через те, що з нею роблять, а через те, що вона не може мислити в цей час.
Це стосується не тільки тих людей, які знаходяться в екзистенційній ситуації. Це скоріше наша фізіологія, тому що коли електричний струм йде через тіло, вам не до мислення. Усі ті речі, про які я розповідаю, прийшли вже постфактум, після катувань. Коли у мене з’явився час, який я конвертував у думки та записи. Ви вже можете відчувати себе певною мірою людиною, коли зможете зануритися в це. Але коли ви знаходитеся на тому столі та не можете поворухнутися, навіть позбавлені можливості кричати, вам не до мислення. І людина втрачає свободу саме тоді, коли її позбавляють можливості мислити.
Зло має ім’я
У 2014 році я залишився на окупованій території з прагматичних причин: я не міг покинути маму і двох стареньких бабусь. Але у 2015 році я зробив вибір писати тексти, перш за все для «Радіо Свобода». Для цього я представлявся російським журналістом, тому що там неможливо було працювати журналісту з українською акредитацією. Я зробив свій вільний вибір ― писати.
У 2017 році я потрапив до підвалу. Перша думка: «це занадто, я це не переживу». І тут я знову хотів би звернутися до Євангелія та епізоду в Гетсиманському саду, де Христос розмірковує, що на нього чекає смерть уже завтра. Він абсолютно точно це знає і промовляє: «отче, якщо можливо, нехай ця ноша пройде повз мене, але так, як хочеш ти, а не я». І це, як на мене, один із найцікавіших епізодів у Біблії. Чому? Тому що в цей час Христос найбільше був людиною. У християнській ортодоксальній філології Христос поєднує в собі божественну і людську природу. Він переймався власним кінцем, власною долею, знаючи, що помре, але водночас розуміючи, що міг би вимолити в батька життя ― і не відбулося б цих страждань і смерті. Але він цього не зробив, тому що це його вибір ― піти на смерть.
Я жодним чином не хочу, щоб ви подумали, що я себе порівнюю з Христом. Мені йдеться про те, що він у цей момент був людиною, яка точно знає: є шлях А або шлях Б. І шлях Б веде до смерті. Він не вкорочує собі віку самостійно, але розуміє, що помре.
Чи я розумів у 2015, чим усе закінчиться і чи варто було писати? І так, і ні. Я розумів, що перебував на ворожій території, що мене, можливо, вже шукають. І якщо знайдуть, то щонайменше будуть бити, а потім посадять. Я втрачу частину життя в полоні. Але я й уявити не міг, що може існувати те, що я побачив в «Ізоляції».
Я робив репортажі у 2015, коли Донецьк був під вогнем артилерії, а на зупинках стояли люди, які за рік війни просто звикли до цього. Це був бульвар Шевченка, я повертався із Макіївки й бачив, що з терикона з боку парку Щербакова вилітають «Гради» в бік аеропорту, а люди, які на зупинці чекають на тролейбус, навіть не рухаються, хоча дивляться на те ж саме. Це неможливо уявити. Те ж саме я можу відверто сказати і про «Ізоляцію»: якби мені сказали, що ці тексти мене приведуть туди і я побачу все це, напевно, я не повірив би. І це трапляється навіть у Києві: я розповідаю про це вже півтора року, а люди, навіть патріоти, інколи просто не вірять мені. Але цей конвеєр відбувається щодня ― навіть зараз, вірогідно, когось привели до «Ізоляції».
Якби мене у 2015 році запитали, що таке свобода, я відповів би щось політичне про можливість сказати правду. Але сьогодні, маючи власний досвід, а також досвід інших журналістів, що загинули за можливість писати правду, я знаю, що свобода ― це не стилістична фігура. Це щось за крок до смерті, до власного кінця. Усвідомлюючи це, ми можемо робити щось, що змінює країну і світ, коли зло стає відомим і засуджується. Зло завжди має ім’я.
Є окремі випадки патологічних садистів і психопатів, але в «Ізоляції» здебільшого були люди, які щодня кидають дроти на геніталії та пускають струм, а потім повертаються додому ― до своїх дружин та дітей. Ми встановили більшу частину адміністрації «Ізоляції» і знаємо, що в них є маленькі діти, яких вони, напевно, ведуть зранку до школи, не розповідаючи про те, що вони роблять потім. Це звичайні люди. У якомусь сенсі, як ми з вами. Тобто в них, безперечно, є якісь відхилення, але у суспільному житті це ніяк не проявляється. Вони стають потворами тільки тоді, коли зачиняється брама «Ізоляції». Вони одягають балаклави, камуфляж ― і все змінюється на чергову зміну, на 12 годин.
Тому важливо, щоб зло завжди мало конкретні імена. Значення справжньої журналістики передусім у тому, щоб зло звучало поіменно і щоб ми щодня про це пам’ятали. Що хтось із нас або вже заплатив, або в майбутньому заплатить за цю свободу в такому метафізичному сенсі власною долею і власним життям.
Матеріал підготовано у межах VIII Lviv Media Forum, який реалізовується за підтримки Українського культурного фонду. Його зміст є виключною відповідальністю організаторів і не відображає позицію Українського культурного фонду.
Більше схожих матеріалів:
Протест на фанері
Ліцензія на свободу
Як я помилялася на Донбасі
Як працювати з важкими темами
Як розповідати про трагічні історичні події
Олександр Чекменьов: «Знімати потрібно так, ніби цього вже немає»
Матеріал підготувала Оксана Расулова
Головне зображення: Ye Jinghan
