Ігнор, ідіотські правки та фіглі-міглі з гонорарами.
Десять речей, які найбільше бісять редакторів у роботі з журналістами, ми з’ясували. Журналісти мають що розповісти навзаєм. Їхні стосунки з редакторами страждають передусім від браку комунікації. Автори не люблять, коли їхній текст змінюють без пояснень і очевидних причин, і навісніють, коли правки роблять його гіршим. Ми опитали кільканадцятьох журналістів і журналісток і сформулювали десять найпоширеніших претензій.
Стосунки в редакторсько-журналістському тандемі можуть бути гармонійними. Мілану Лєлічу з тижневика «Фокус» із цим завжди щастило. «Головне — вийти з редактором на одну хвилю, що майже завжди вдавалося після недовгого притирання. Це коли не треба особливих пояснень: ти вже розумієш усі вимоги до майбутнього тексту: стиль, формат, спікерів. А редактор знає, що ти це розумієш і зробиш усе, як має бути, без зайвих порад і вказівок», — каже він. Про те, що робити, аби побудувати такі відносини, ми писали тут.
Фрилансерам важче. Вони співпрацюють із різними редакціями, де, до того ж, часто змінюються редактори. Їхній заробіток залежить від того, чи встигнуть вони здати матеріал, поки він ще актуальний, і чи не випередять їх інші. Це значить, що з редактором потрібно комунікувати оперативно. Тут і починаються проблеми.
1. Ігнор і брак зворотного зв’язку. Редактор відписує на листи й повідомлення в месенджері з затримкою або не реагує взагалі. «Ти надсилаєш тему, а редактор мовчить. Надсилаєш готовий текст — редактор знову мовчить. Якщо це трапляється систематично, це може дратувати, особливо, коли тема горить», — каже Олександр Ярощук. Фрилансер непокоїться, бо не знає, чи встигне продати матеріал іншій редакції.
«З одного боку, якщо я ні з того, ні з сього надіслав текст із проханням глянути й сказати, чи зацікавлене видання в ньому, редактор мені нічого не винен, — розмірковує Володимир Молодій. — З іншого боку, відписати кілька слів, пообіцявши подивитись чи пояснивши, що матеріал на цю тему не потрібен, — справа кількох секунд. Хай там як редакторам бракує часу. За швидкі відповіді “дякую, гляну пізніше” або “ми не працюємо з зовнішніми авторами” я завжди дуже вдячний». Одного разу редактор відписав Володимиру за три доби, коли він, не діждавшись відповіді, вже віддав текст іншому виданню. Іншим разом — спромігся переглянути текст, коли той втратив актуальність.
2. Недотримання дедлайнів. Автор хоче знати, коли вийде його текст. Відповідь «опублікуємо, але точно не знаємо, коли» його засмучує. Як і обіцянка потім, коли-небудь, дати фідбек.
«Я поспішала, підганяла спікерів/героїв, а потім готовий матеріал лежить тижнями чи місяцями, або редактор вирішує не випускати його взагалі й забуває про це попередити», — нарікає Олександра Горчинська. Випадки, коли редакція марнує матеріал, не встигнувши опублікувати його вчасно, журналісти описують як найбільш травматичні. «Це дуже боляче», — говорить Олександр Ярощук.
«Часто просять текст на завтра чи конче до вихідних, а виходить він потім через місяць, — каже Катерина Бабкіна. — Розуміння того, що людина, щоби зробити якісний текст вчасно, відкладає інші завдання, — нуль. Страждає в цій ситуації той, хто дедлайну дотримався. В поодиноких випадках це зумовлене тим, що видання зосереджується на breaking news, але здебільшого — недоліки планування. Плануйте краще».
3. Неповага до приватного часу. Редактор пише або телефонує серед ночі чи у вихідний без нагальної потреби. «Ти тремтиш, коли твій робочий месенджер пікає о шостій ранку чи восьмій вечора. А виявляється, що редактор знайшов цікавий (часто — насправді ні) лінк і вважає за доречне прислати тобі його саме зараз. Коли працюєш в інформаційному потоці, іноді хочеться відпочити», — каже Яна Рибальська. Вона чула від редакторів фразу «в журналістиці завжди ненормований робочий день», а коли відмовлялась працювати у неробочий час — «незамінних людей не буває» та погрозу найняти замість неї «студентів», готових виконати будь-яке завдання.
4. Втручання у стиль. Музичного журналіста Філа Пухарєва найбільше злить, коли редактори спотворюють його текст правками, не розуміючи задуму чи намагаючи змінити стиль. Ще гірше, коли не пояснюють правки нічим, окрім «я художник, я так бачу». «Коли ти працюєш із текстом, прислухаєшся до всіх порад, але потім виявляється, що текст уже не твій, а редакторський, це перебір», — каже Анастасія Іванців.
Катерині Бабкіній не подобається, коли редактори, виправляючи «у» на «в», «і» на «й», «сь» на «ся» чи навпаки, збивають ритм її тексту. «Українська мова ритмічна навіть у прозі. Й дуже милозвучна, в тому числі завдяки можливості варіювання голосних та приголосних. Це дуже впливає на сприйняття тексту, на створювану атмосферу, темпоритм, динаміку напруги. В когось є чуття мови, в когось немає, й це нормально. Але редактор без чуття має про це знати й довіряти авторові, інакше текст дуже втрачає».
Прочитавши перший текст тележурналістки Ольги Мозгової, редакторка зробила зауваження: «Менше “бантиків” і ліричних відступів!» Але вже в наступні тексти почала дописувати фрази на кшталт «готуй сани влітку» чи «порятунок потопельників — справа рук самих потопельників». Особливо важко Ользі працювати з людьми, які багато років редагували тексти для друкованих видань. Вони «наповнюють текст складнопідрядними реченнями, які неможливо сприйняти на слух». Або вимагають додати тексту «м’яса», яке виявляється не потрібними аудиторії фактами: «скільки в області ПТУ, які з них у державній власності, скільки підпорядковані ВНЗ, скільки є юридичними особами, і скільки на території колоній і в’язниць».
Мілан Лєліч ображався на редакторів за втручання у стиль, але переріс. «Тобі здається, що ти придумав неймовірно крутий мовний зворот чи заголовок, а редактор міняє його на щось банальніше, — говорить журналіст. — Але з часом я почав розуміти, що штучна оригінальність зайва, а прагматичний редактор насправді правий».
5. Неграмотні виправлення. Редактор сам погано знає мову, але виправляє те, що вважає помилками автора. «Віддавати текст із помилками й отримувати з іще більшою кількістю помилок — не фантастика. Це трапляється регулярно, якщо редактор не достатньо знає і постійно не вчиться», — говорить Ольга Мозгова.
Журналістка, яка вирішила залишитись неназваною, називає таку поведінку редактора синдромом «я краще знаю». «Навіть коли він не відразу розрізняє SEO та СЕО, й не тямить, як працює інтернет, але наполягає на своїй авторитетній думці», — коментує вона. Одного разу в тексті Катерини Бабкіної фразу «мене, текел, упарсин» виправили на «мене таке не задовольнило».
Хоча були й оптимістичні історії. Катерина розповідає: «Моїм першим матеріалом для Esquire було інтерв’ю з Олів’єро Тоскані, який свого часу послав Папу Римського на хуй. Редактор Гліб уважав, що “на хуй” слід писати разом. У нас відбулась тривала аргументована дискусія. Цілком філологічна, зі словами “частка”, “субстантивація” тощо. Колеги навіть записали це на відео. Він збагатів на знання, як правильно писати частку з іменником, коли вони разом становлять напрямок чи означення місця. Я — на досвід, що редактор може й порадитись, а не просто виправити так, як вважає за потрібне, й забути».
Окрема проблема — редактори, які звикли працювати з текстами російською, а тепер беруться за українську (або навпаки), плутаючи слова та правила двох мов. На це нарікають декілька співрозмовників MediaLab.
«Ну то й що, що редактор у побуті спілкується російською? Якщо він працює з українськими текстами, нехай робить це якісно. Піде на мовні курси, перечитає на дозвіллі правопис. Нехай більше спілкується українською, врешті-решт», — обурюється анонімна респондентка.
«Ясно, що такі ляпи виходять, бо робота редактора важка. З іншого боку, це проблема економії кадрів. Якби замість одного редактора працювало двоє, кожен із них мав би менше навантаження і менше втомлювався. Але зазвичай редакції не можуть собі цього дозволити», — розмірковує Олександра Горчинська.
Але ще гірше за несправедливі виправлення — легковажність редактора, який не бачить нічого страшного в тому, що текст із помилками буде опублікований.
6. Невибагливість і неперебірливість. Ти висилаєш матеріал редактору й за півгодини бачиш його опублікованим без жодних змін. Це могло б сприйматись як комплімент і визнання професіоналізму автору, та натомість виникає незатишне відчуття: вони взагалі там текст читали?
Деякі редактори готові брати будь-який контент, не вимагаючи від авторів буквально нічого. Антон Семиженко згадує свою співпрацю з одним столичним онлайн-виданням: «Редактори погоджувались практично на все, однак майже не переймались результатом. Комунікація обмежувалась чотирма словами: “ОК”, коли пропонував тему; “дякую”, коли скидав текст; “лови гроші”. Після кількох випадків, коли ілюстрації до матеріалу розставляли абияк, я почав верстати тексти на окремому сайті, а потім скидав редакторам лінк і пароль, щоб їм лишалось просто скопіювати матеріал. Платили там непогано, репутація у видання хороша. Втім зараз, коли є можливість, я співпрацюю з іншим виданням. Гонорари там менші, виплачують їх пізніше, зате докладно проговорюють теми й вичитують тексти». Це, каже Антон, зовсім інші відчуття.
7. Зверхність і недовіра до автора. «Як на мене, редактор не мусить завжди бути компетентнішим за журналіста в речах, про які йдеться в матеріалі. Але має довіряти журналістові», — каже Мілан Лєліч. Не слід піддавати сумніву те, що журналіст описав ситуацію адекватно, та підганяти текст під власне сприйняття. Особливо, на думку Мілана, це стосується політичних тем, у висвітленні яких багато залежить від власних джерел та інтуїції автора.
Кількох опитаних дратує неготовність редакторів старої школи сприймати нові формати медійного контенту. Журналістка, яка не схотіла бути названою, каже, що не розуміє аргументу «я тридцять років у журналістиці, а чого досягли ви?» Адже багаторічний досвід не завжди свідчить про спроможність робити якісний сучасний продукт. «Тексти, які ти випускаєш, мов машина часу, яка переносить у вісімдесяті роки минулого століття. Хочеш вижити в журналістиці сьогодні — розвивайся. Або йди», — каже вона.
8. Небажання платити. Не всі редактори поділяють думку, що праця повинна бути оплачена. Деякі роблять усе, щоб отримати контент задарма. Наприклад, не платять студентам, стажерам та авторам, які самі запропонували свої тексти редакції. «Мені сказали: “ти маєш дякувати за те, що твій текст вийшов у нашому виданні — це великий плюс для портфоліо”», — розповідає анонімна респондентка.
Яні Рибальській траплялись редактори, які ігнорували запитання про обіцяний гонорар, а згодом просто переставали брати слухавку. Інші журналісти описують випадки, коли редактори не платять, неначе сподіваючись, що автор перехоче грошей за зроблену роботу. «Я не соромлюся питати про гонорар, — говорить Володимир Молодій. — Але іноді ніяково перепитувати, коли його довго не надсилають. Нещодавно я отримав гроші за тексти за кілька місяців після домовленого терміну, і то не повну суму. А за останній текст не заплатили взагалі. Довелося нагадувати й почуватися дріб’язковим мудаком».
Анастасії Іванців відмовились виплачувати гонорар через те, що замовлений редакцією текст довелося переробляти. «Мені замовили матеріал, вочевидь знаючи, як я працюю і що роблю, — розповідає вона. — Потім редактор почав правити — й почалося: перероби на запитання-відповіді, додай цитат, підзаголовки в тебе не такі… Я слухняно все виконувала. Наступне запитання було: “А фотки?” — “А гонорар фотографу?” — “Поділишся своїм гонораром. Без фоток текст не беремо”. Я добула фото, текст опублікували. А коли запитала про гонорар, редактор сказав: “Я твій текст переробив, із ніг на голову перевернув, а ти ще й гонорар хочеш?!” Це бісить».
Катерину Бабкіну обурюють ситуації, коли текст, замовлений як редакційний, без попередження виходить як рекламний. «У тебе просять матеріал про бари або про досвід подорожей, а виявляється, що це спецпроект із алкогольним брендом чи авіаперевізником. Та ще й у тексті з’являються врізи з переліком алкогольних напоїв бренду-спонсора чи рейсів рекламованого перевізника. Я вважаю, що маю право відкликати текст, а якщо це друковане видання, то й весь наклад», — говорить журналістка. За рекламні тексти повинні платити більше, а автор має право обирати, чи долучатись до просування певного продукту чи послуги.
9. Неготовність допомагати авторові. Редактор радше відмовиться від тексту чи повністю його переробить, аніж пояснить авторові, що з матеріалом негаразд і як це можна виправити. Саме такий фідбек допомагає журналістам розвиватись, особливо фрилансерам, які не мають постійного редактора-ментора. «Молодий журналіст, який починає працювати з новою темою, не має ні розуміння ситуації, ні контактів експертів. Він розраховує на допомогу редактора. Той, натомість, часто вважає, що журналісти самі повинні розв’язувати свої проблеми. В результаті матеріал робиться довше й виходить гіршим», — каже Олександр Ярощук. На його думку, редактор має допомагати автору на всіх етапах — від обдумування теми до виходу публікації.
«Найбільше бракує позитивного пресингу й сміливих кроків, — каже Антон Семиженко. — Зрозуміти й прийняти можна і правки, і суворі дедлайни, і навіть не дуже приємний характер — якщо ти розумієш, що редактора турбує твій розвиток як журналіста і що для нього робота в медіа — не рутина, не конвеєр». Інша співрозмовниця MediaLab припускає, що редактори навмисно не вчать молодих журналістів, адже бояться, що навчені кадри працюватимуть на конкурентів.
10. Надмірна авторитарність. Володимир Семків каже: причина більшості конфліктів із редакторами — їхнє небажання узгоджувати з автором свої дії. «Так, вони мають на це право й повноваження. Але мій досвід показує, що якби редактор з автором доводили текст до пуття разом, було би спокійніше і якісніше. Виграли б усі», — говорить він.
Найгірше, що робили редактори з текстом Володимира Семківа, — доповнювали неправдивими або маніпулятивними фрагментами, додавали думки, з якими він не погоджується. «Це здебільшого траплялось не тому, що хтось цензурував текст, а через стереотип довкола певної теми: всі ж про це пишуть! Я, звісно, теж можу бути неправий, але з’ясувати це можна в режимі діалогу з автором», — каже Володимир.
Редакторські втручання можуть посварити автора з героями його тексту. Володимир згадує випадки, коли через правки редактора псувалися його стосунки з джерелом інформації — «виходило, що я підставляв людину, яка мені довірилась». Він розповідає історію про своє інтерв’ю з політикинею, яке редактор проілюстрував «огидною фотографією, де пані була з голими колінами». Ще до того, як газета вийшла, героїня була незадоволена вигаданим редактором заголовком, а коли побачила фото, просто вибухнула гнівом.
Юрій Луканов готовий поступитись і зробити так, як хоче редактор, коли текст від цього не стане гіршим. «Але часом редактор наполягає на явній фігні, — каже журналіст. — Одного разу завідувачка відділом газети, де я працював у молоді роки, довела мене до стану, коли я горлав дурним голосом на всю редакцію: “відчепися від мене!” Зараз я намагаюся не працювати з такими редакторами». У першому тексті співредактора MediaLab Отара Довженка, що вийшов у газеті «Січеславський край», редактор змінив заголовок на «В бій ідуть одні старики», від чого юнакові схотілось застрелитись. (Чому цей заголовок поганий, читайте тут).
«Найгірше у відносинах із редактором — відсутність комунікації, порозуміння, контакту, — резюмує Олександр Ярощук. — Журналіст і редактор — це люди, які мають спрацюватися. Якщо контакту немає, то, за аналогією з автомобілем, нічого не заведеться».
P.S. Збираючи коментарі для цього та попереднього текстів, ми мимоволі зачепили суміжну тему — відносини у ньюзрумі та ефективність організації роботи редакції. Тут у редакторів і журналістів чимало взаємних претензій, які будуть предметом окремого матеріалу. Якщо ви хочете розповісти про те, що заважає вашій редакції працювати краще, пишіть нам. У разі чого анонімність гарантуємо 🙂
