Від незакритих лапок до передчасного вимагання гонорарів.

У першому-ліпшому футурологічному прогнозі наприклад, у цьому, ви прочитаєте, що роботи замінять журналістів. Але ніхто ніколи не прогнозував, що роботи замінять редакторів. Радості й тягарі редакторської роботи й надалі нестимуть живі люди. А журналістові, поки він не робот, варто вміти знаходити з редакторами спільну мову. Ми вже писали про шляхи порозуміння докладно, а цього разу дамо слово самим редакторам, які розповідають, що їх нервує у наших із вами текстах.

0. Порушення дедлайну. Ідеальний спосіб засмутити редактора ще до того, як він почав читати ваш текст. «Коли замість обіцяних двох тижнів автор, якого ти дуже любиш і чию роботу цінуєш і чекаєш, пише замовлений текст два-три місяці, щоразу перепитуючи “скільки я ще маю часу?”, я завжди гублюся й не знаю, що сказати. Текст був потрібен на позавчора, але ж я не можу змусити автора писати його швидше», говорить редакторка The Ukrainians Марічка Паплаускайте. Уникати спілкування, сподіваючись, що редактор забуде про дедлайн, також не найкраща ідея. Хоча буває й навпаки: автор тероризує редактора повідомленнями о третій ночі, вимагаючи негайного фідбеку.

1. Неохайний текст. Увесь цей шрифтовий розмай, неуніфіковані тире-дефіси, відступи між абзацами, скопійовані з інтернету шматки, вставлені в текст URL замість гіперпосилань, описки, недописані речення, незакриті лапки й набрані маленькими літерами абревіатури, вирівнювання по центру й дірки між абзацами… Ольга Юркова з журналу «Країна» розповідає, що стикалась у своїй практиці лише з одним випадком, коли унікальний зміст текстів автора виправдовував хронічну недбалість оформлення. «Найчастіше якісний зміст та якісна форма ходять у парі — і навпаки», говорить Ольга.

Марічка Паплаускайте радить: «Пожалійте редактора – почитайте попередні публікації видання, для якого пишете! Якщо бачите, що формат передбачає написання прямої мови через довге тире, а не через лапки, зробіть так. Вам не складно, а редактор буде щасливий».

Її колега Роман Рак дратується, коли бачить заголовок, центрований за допомогою пробілів або табуляцій, пробіли перед крапками, а особливо перед комами. «Ще люблю, коли присилають неструктуровану плахту на десять тисяч знаків без врізів, підзаголовків, а часом навіть без абзаців», додає він.

Керівниця сайту «Літакцент» Ірина Троскот каже: «Дратують статті без заголовків і особливо не підписані. Вони створюють враження, що автор не має поваги ні до себе як того, хто писав, ні до редактора, який це читатиме, ні до видання, яке могло б це опублікувати». Відсутність заголовка засмучує й інших редакторів, опитаних MediaLab. «Це іноді нагадує Руданського: “вміли наварити, не вміли подати”. Заголовки, підзаголовки, лід — певно, найважливіші частини будь-якого журналістського тексту», коментує редактор Zaxid.net Олег Онисько.  

2. Відсутність новини чи головної думки тексту. Редактор сайту «Главком» Микола Підвезяний готовий пробачити журналістові помилки, штампи чи погано продуману структуру матеріалу за умови, що він знайшов новину або спромігся сказати щось нове. «Якщо людина не може відповісти на питання “що нового ти скажеш цим текстом?”, значить, такий текст не має права на життя», каже він. А Ольга Юркова вважає однією з головних проблем невміння автора відділити головне від другорядного та добитися від героя відповідей на ключові запитання.

Невміння продумати свій матеріал редактор агенції «Укрінформ» Сергій Тихий називає головною проблемою молодих авторів. «Про що ти хочеш сказати своїм текстом читачеві, що саме донести до його уваги? Журналіст має сам собі поставити питання, відповіді на які хоче знати його читач. І знайти на них адекватну відповідь. Замість того текст часто створюється, як «пісня акина» без плану і мети, а в результаті — хаос, зайві слова, речення, абзаци — все, що завгодно, крім того, що потрібно», пояснює він.

«Хороший журналіст знає, як правило, більше, ніж написав, говорить Олег Онисько. — Він може опускати несуттєві чи другорядні деталі, щоб не заплутати читача й не перевантажувати його зайвою (в цьому випадку) інформацією. Натомість поганий журналіст може кілька разів передзвонювати до одного й того самого спікера, але так і не дотриматися золотого правила “що-хто-де-коли-чому-як”». Причиною Олег вважає брак цікавості до теми власного тексту.

3. Авторське якання та невиправдані оцінки. Або, як це називає редактор BirdInFlight Євген Сафонов, самовираження. «Дратує, коли автор пише багато про себе, розповідає Ірина Троскот. —  Займенник першої особи однини зазвичай (хоча не завжди) є небажаним для журналіста». Терпіти авторське «я» редактори готові хіба що в рецензіях і колонках.

Різновид цієї проблеми надмірне вип’ячування власної персони в розмові з героєм: Ольга Юркова називає це «намаганням перетворити інтерв’ю на бесіду двох розумних людей, у якій читач третій зайвий».

Засновник видання «Батьківський клуб» Владислав Головін колись працював в українському Forbes, де панували суворі стандарти. «Не терплю, коли речення починається зі слів “цікаво, що” або чогось подібного, каже він. — “Вау, як цікаво!” має бути реакцією читача на текст, а не підказкою від автора».

4. Канцелярська мова замість людської.  «Як повідомив заступник начальника головного управління міністерства внутрішніх справ України у Кіровоградській області Василь такий-то на апаратній нараді особового складу…» зразок стилю, в якому категорично не рекомендує писати Роман Рак.

За спостереженнями Олега Ониська, автори «тягнуть потворні канцеляризми на кшталт “…заволодів грошовими коштами у сумі…” у власні тексти, аргументуючи це іноді потребою в точності». Редакторка з півдня України, яка не захотіла бути названою в тексті, допускає канцелярит лише в прямих цитатах.

Ольга Юркова називає канцеляризми разом із жаргонізмами,  професіоналізмами і «словами, яких жива людина ніколи не вживає» способом завуалювати суть і ускладнити розуміння інформації. Як і складнопідрядні, складносурядні та просто складні довгі речення. До речі, Владислав Головін радить ділити речення на два, якщо в ньому більше сорока слів.

Сергій Тихий вважає, що користування нелюдською мовою наслідок масового переходу від друкованого тексту до відео. «Той, хто читає мало, не бачить проблем із переписуванням нудотного канцеляриту, який можна уявити у вжитку хіба що в суді. Живі люди так не говорять і тим більше не пишуть. Редактор, звісно, може витратити годину і переписати такий текст (що інколи і доводиться робити), але це 100% гарантія повторення. Треба старатися примусити це зробити автора, причому стільки разів, скільки потрібно», коментує Тихий.

Олег Онисько констатує загальне збіднення мови журналісти повторюють одні й ті ж слова, не шукаючи синонімів. А деяких слів уникають «через своєрідне розуміння політкоректності»: наприклад, слово «горбунка» нещодавно пропонували замінити на «жінка з вадами хребта» або «…з кіфозом». «Це медичний термін. Як його має зрозуміти читач?», обурюється Онисько.

5. Штампи й банальщина. Екс-редактор сайту «Фокус» Михайло Кригель наводить перелік виразів, які заборонив би законодавчо, якби міг: «покаже час», «поживемо-побачимо», «комплекс заходів», «розлітаються як гарячі пиріжки», «розмова перейшла у площину», «по праву вважається», «обговорити питання, які хвилюють», «біда не приходить одна», «вершина айсберга», «мають місце», «на фото людина, схожа на». А ще фрази «всі знають, що…», «ні для кого не секрет…», «загальновідомо, що» на початку тексту і прислів’я/приказки в його кінці. А ще заголовки «Блиск і злидні…», «П’ятдесят відтінків…» і «Соцмережі висміяли».

А ось Романа Рака бісить, коли текст завершують словами «триває слідство», а також невиправдані узагальнення на кшталт «у Львові підтримують».

6. Надмірна пряма мова. Безглузді цитати ще одна річ, яку мріє заборонити Михайло Кригель. Марічка Паплаускайте з жахом згадує дослівну розшифровку на сорок тисяч знаків, яку їй колись прислали замість журналістського матеріалу. Хоча, визнає редакторка, це все одно краще, ніж коли нередаговану розшифровку надсилають на узгодження герою.

До того ж, часом, цитуючи героя, автор сам не розуміє, що той сказав. За словами редактора Zaxid.net Олега Ониська, типовий діалог у таких випадках виглядає так:

— Не зрозумів цієї цитати. Що її автор мав на увазі?

— Не знаю.

— То навіщо наводиш цю цитату?

— Бо він саме так сказав.

— Але якщо ти не розумієш, що він сказав, то як це має зрозуміти читач?

— Не знаю.

Ольгу Юркову з журналу «Країна» дратують повтори в стилі «Василь Петренко розповідає, що не вродила картопля. “Картопля не вродила”, — каже Василь Петренко». Та загалом вона радить авторам не захоплюватись скороченням прямої мови: «Краще забагато зайвого тексту (це легко виправити), ніж скорочення того, чого коротити не можна. Я стикалась із тим, що людина під час розшифровування викидала найсмачніше. Мусила переслуховувати й повертати».

Щоб не робити таких помилок, читайте наш текст про редагування прямої мови.

7. Відсутність посилання на джерела. Забуваючи чи не вважаючи за необхідне зазначати, де вони взяли факт або цитату, журналісти додають редакторам роботи й сивого волосся. В деяких випадках це ще й загрожує виданню звинуваченнями у плагіаті. «З авторами, які не вказують, що частина їхнього матеріалу запозичена, ми відразу прощаємось», розповідає співрозмовниця MediaLab, яка просила її не називати.

8. Невміння подати героя. Починаючи з імені. «Коли автор не здатен коректно написати ім’я і прізвище людини або назву компанії, про яку пише, це просто небезпечно для редакції», говорить Микола Підвезяний. Серед речей, які дратують Романа Рака, використання ініціалів замість імен, а також регалії героя заслужений кандидат таких-сяких наук, кавалер такого-сякого ордена які не характеризують людину й не мають стосунку до теми.

Тремтіння редакторських пальців спричиняє й писання прізвища перед ім’ям (Петренко Олена) та посади після ім’я та прізвища («Олена Петренко, директорка центру» замість «директорка центру Олена Петренко»).

Сергія Тихого засмучує брак професійної спостережливості в роботі з героями. «Скільки людей було у пікеті? Якого віку? Як вони були вдягнені? Яка була погода? Чого вони вимагали? Що говорили перехожі? Фіксація таких деталей у професійного журналіста має бути доведена до рівня автоматизму. Не знадобиться – викинеш, але воно має в тебе бути — в блокноті, на диктофоні, в голові!» каже він і нагадує, що завжди потрібно з’ясовувати, з ким спілкуєшся. Й не лише ім’я, а й прізвище, аби герої тексту не були «киянином Олегом» чи «пікетницею Оксаною». Якщо ж герой відмовився називати прізвище, про це треба прямо сказати в тексті.

Олег Онисько нарікає на страх журналістів образити героя, який змушує опускати важливі для тексту подробиці. «При цьому читач отримує стерилізований текст, говорить редактор. — А герой все одно знайде привід образитись».

Зрештою, Михайло Кригель застерігає від зайвих героїв як таких «тих, що присутні в тексті лише для того, аби показати величезний обсяг роботи, виконаний журналістом».

9. Ілюстрації у файлі. Якщо це видається вам формою турботи про редактора, ви помиляєтесь: це стабільне джерело редакторського болю. «Певно, найбільше дратує, коли фото вставляють прямо у вордівський файл — мовляв, ми зверстали, поставте на сайт», розповідає редакторка сайту «Українська правда. Життя» Ольга Ситник.

Роман Рак згадує інші різновиди проблем з ілюстраціями: «Коли на половині фотографії чиясь спина, або навпаки — портретне фото як на паспорт». А ще його засмучує, коли інфографіка, покликана зробити дані доступнішими для розуміння, заплутує читачів дужче за просту табличку.

10. Неготовність виправляти помилки й удосконалювати текст. «Наприклад, коли автор ображається на зауваження щодо тексту чи прохання допрацювати статтю – розвинути або чіткіше прописати певні думки абощо. Зазвичай таке притаманне або дуже юним початківцям, або маститим авторам минулої епохи», каже Ірина Троскот. Часом автор воліє залишитись із неопублікованим, але «своїм» текстом, аби лишень не вносити до нього запропоновані редактором правки, навіть обґрунтовані.

Особливо прикро, додає Ольга Ситник, якщо автор узявся, але не спромігся розкрити важливу тему на замовлення редакції. Тоді його відмова переробляти чи доробляти текст позбавляє видання шансу мати ексклюзивний матеріал. «А ще буває, що перепишеш текст за автора, перековбасиш його з ніг на голову, кидаєш на погодження, а тобі пишуть: гаразд, коли можу отримати гонорар?» нарікає редакторка.

 

P.S. Якщо ви обурені цим текстом і вважаєте, що редактори зазналися й заслуговують на симетричну відповідь, пишіть нам. Ми охоче розповімо про те, що у відносинах із редакторами найдужче бісить журналістів.

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.